Золотий вінок, який перебуває у Канівському музеї Тараса Шевченка, був виготовлений у Винниках.
З Володимиром Хомою, членом ради суспільно-культурного товариства «Надсяння», ми познайомилися у селі Радружі, що неподалік Любачева в Польщі. Він разом з іншими колишніми односельцями упорядковував український цвинтар.
Ми розговорилися. З’ясувалося, що нас єднає, окрім «Надсяння», Львівська політехніка. Пан Хома закінчив у 1958 році хімічний факультет Львівської політехніки й здобув фах інженера-механіка. Він і розповів мені історію одного вінка, про яку, на мою думку, повинні довідатися усі.
— Мабуть, ті, хто бував у Музеї Тараса Шевченка в Каневі, звертали увагу на незвичний «золотий вінок». Це я його виготовив особисто до 150-річчя народження Кобзаря, — признався Володимир Хома. — Для преси про це я розповідаю уперше…
Ця історія розпочалася у перших днях квітня 1964 року. Тоді пан Володимир працював на тютюновій фабриці у Львові начальником механічної майстерні.
Будівельний відділ у той час очолював Григорій Лупій, головним конструктором був Петро Осадчий.
Григорій Лупій нагадав Володимирові Хомі, що незабаром у Каневі на державному рівні відзначатимуть 150-річчя народження Кобзаря. Олесь (його брат, письменник) попросив, щоб і львів’яни привезли вінок до Канева.
Григорій, знаючи, що Володимир паралельно з роботою викладає електропривод і електромеханізми у Винниківській вечірній школі, де навчалися переважно жінки, попросив, аби вони сплели до того свята гарний вінок із живих квітів. Володимир же задумав зробити оригінальний металевий вінок.
— Я запропонував зробити лавровий вінок з латуні, — розповідає Володимир Хома.
— Хлопці довго не погоджувалися, але мені вдалося переконати їх, що такий вінок буде окрасою музею. До того ж, я їх запевнив, що вінок і справді буде «живий».
А вже вранці наступного дня Григорій прибіг до мене і каже: «Знаєш, Влодку, ти такий «цвях» забив мені в голову, що я не міг спати усю ніч. Як має виглядати такий вінок?».
Я його заспокоїв, бо мав відповідну сталь і доброго інструментальника Василя Баштевича, колишнього воїна УПА, який мав золоті руки. Вінок ми мали виготовити за тиждень. За цей час треба було зробити два штампи. Після тієї розмови одразу ж пішов до Василя, поділився з ним своїми планами, попередивши, що маємо все робити потай, щоб ніхто про це не довідався.
За роботу взялися дружньо. Володимир Хома купив у крамниці 200 г лаврових листків. У майстерні розклав їх на столі і вибирав найкращий, знайшов і лавровий горішок. Василь відбив листок у металі з усіма йогопрожилками, загартував його, відшліфував.
Один пуансон виготовив художник по металу Віталій Стратейчук, відомий своїми творчими ювелірними роботами у Відні та Австрії. Другий — Василь Баштевич. Готові 150 листків, цинковий дріт і великий аркуш паперу Володимир узяв додому. Вдома спаяв бурою дріт, зробивши з нього кільце для вінка, розклав симетрично на ньому лаврові листки. Першими його консультантами в розкладанні листків були мама і брат Василь. Коли вже все було готово, почав паяти кожен листочок до дроту.
— Це була дуже марудна справа, — пригадує Володимир Хома. — Однак я побачив, що в кількох місцях спаювання почорніло. Пастою гойя відполірував потемнілі місця, потім — дріт і кожен листок окремо. Тоді все п’ять разів покрив безколірним лаком. Вінок «ожив»: кожен листочок виблискував, наче золотий!
Вінок до Києва Володимир віз разом із Лупієм і Осадчим у квадратній скриньці. Зустрілися з його братом Олесем у будинку Спілки письменників. Там були Микола Вінграновський і Ліна Костенко. Вінґрановський, який знав про вінок, запитав, де він? (скриньку з вінком львів’яни завбачливо поставили збоку). Однак Олесь не поспішав відкривати таємницю, сказавши, що «подарунок» залишили на вокзалі в камері зберігання. Як виявилося згодом, сказав він це тому, що поруч крутився якийсь підозрілий чоловік, а в Олеся на каґебістських нишпорок чудово спрацювала інтуїція, іше коли він вийшов, Володимир Хома акуратно відкрив скриньку й очам киян відкрилося справжнє львівське чудо. Ліна Костенко, побачивши його, захоплено вигукнула: «Музей Шевченка в житті ще такого не бачив!…»
До Канева добиралися кораблем, щоб лишень устигнути до початку вшанувань.
— Пройти непоміченим через щільне кільце міліції і військовиків до Музею Тараса Шевченка було просто неможливо, — пригадує Володимир Хома. — Олеся побачив Народний художник СРСР, Лауреат Ленінської та Державної премій УРСР їм. Т. Шевченка, Герой Соціалістичної праці з Івано-Франківщини Василь Касіян. З його допомогою Олесеві удалося пронести вінок і поставити його до підніжжя пам’ятника Кобзареві поряд із великим вінком з Полтави.
Володимир Хома, Петро Осадчий, Леся Лупій, Григорій Лупій, Олесь Лупій
Вінок Великому Кобзару від винниківчан
Якийсь час наш вінок стояв біля пам’ятника, потім його і забрали до Музею. Донині в Каневі ніхто не знає автора цього вінка.
Якось туди завітали Ольга, Всеволод, Тарас Хоми (діти пана Володимира, які знали від батька історію «золотого» вінка), які запитали директора, хто його автор. У відповідь почули, що того ніхто не знає — здається, що його привезли зі Львова, Тернополя чи Івано-Франківська…
Тоді діти розповіли директорові Музею, хто є справжнім автором вінка, показали йому старі фотографії. Директор дав їм свої координати і попросив, щоб Володимир Хома йому зателефонував.
Однак тоді він так і не наважився на цей дзвінок. А коли Україна стала вільною, якось не думав про те, щоб розповісти правду про авторство відомого вінка.
— Мені не треба слави, — каже, усміхаючись, Володимир Хома. — А прислужитися для доброї української справи я завжди готовий. Свого часу зробив подарунок Народному рухові: подарував 1017 великих національних прапорів України, які всупереч забороні влади замайоріли над Львовом.
Катерина Гречин
Винники Plus за матеріалами газети «Винниківський Вісник»
Читайте також:
| Публікації |
Винники |
Оголошення: |
