Рубрика: Publ

Пропонуємо нашим читачам другу частину історичного дослідження «Винниківщина в роки Хмельниччини (1648-1657 рр.)»

Друга Львівська облога 1655 р. (25 вересня — 8 листопада). Домовившись у серпні (за ст. ст.) 1655 р. зі Швецією про спільні дії проти Польщі, Б. Хмельницький вирушив разом із московським військом В. Бутурліна на Львів. 25 (15) вересня їхні розвідувальні загони з’явилися в околицях міста. Українські козацькі полки зупинилися зі сходу, півдня і південного заходу. Табір московських полків розташувався на захід і північ від центру міста. Польський сенатор Станіслав Любовицький і Самуїл Грондський прибули до ко¬зацького табору у Винники, щоб добитися перемир’я з Б. Хмельницьким.

Побут Б. Хмельницького у Винниках описаний в історичному романі Натана Рибака «Переяславська Рада» (т. II, стор. 589, Київ 1958):

«При в’їзді у Винники козацька варта спинила ридван. Любовицький з усією поштивністю, на яку був здатен, пояснив козацькому сотнику, хто він та куди верстає путь, і козаки, оточивши його ридван, повезли сенатора до Хмельницького. Погожа година панувала навкруги. Рівними шерегами стояли козацькі намети по праву руку, а по ліву біліли намети московського війська. Гордо маяли на вітрі значки і бунчуки. Під високим дубом, наче під бунчуком, створеним самою натурою, височів з білої повсті округлий широкий намет. Дві корогви, малинова і чорно-жовта, свідчили, що в цьому наметі на постої гетьман Хмельницький. За сто кроків од гетьманового намету козаки спинили ридван…».

Зустріч Б. Хмельницького з сенатором Станіславом Любовицьким і Самуїлом Грондським описує М. Костомаров: «Тут з’явився до Хмельницького 29 жовтня посланець від Яна-Казимира Станіслав Любовицький, давній знайомий Хмельницького, і привіз від свого короля лист, сповнений лестощів і навіть самопринизливих компліментів, хоча в

Любовецького в той же час був інший лист до татарського хана ворожий Хмельницькому. Бесіда з Любовицьким у вищій мірі характерна – як щодо характеру Хмельницького, так і щодо духу того часу. «Люб’язний куме, – сказав Хмельницький, – згадайте, що ви нам обіцяли і що ми від вас одержали? Всі обіцянки ваші давались відповідно до науки єзуїтів, які кажуть: не слід дотримувати слова, даного схизматикам. Ви називали нас хлопами, били нагаями, відбирали наші статки, і коли ми, не стерпівши вашого насильства, втікали і полишали жінок наших і дітей, ви ґвалтували жінок наших і спалювали бідні хати наші, іноді разом з дітьми… саджали на палі, в мішках кидали у воду, виявляли ненависть до руських і презирство до їхнього безсилля; але що найобразливіше – ви глумилися над вірою нашою, мучили священників наших. Стільки натерпілися від вас, стільки разів були обманутими, ми вимушені були шукати для поліпшення нашої долі таких засобів, від яких ні в якому разі не можна відмовлятися. Пізно шукати допомоги від нас! Пізно думати про примирення козаків з поляками!» Любовицький, підлещуючись до Хмельницького, почав картати польське шляхетство за те, що воно залишило свого короля в біді, і сказав; «Тепер король визнаватиме благородними не тих, які ведуть довгий ряд генеалогії від дідів, а тих, котрі подадуть допомогу вітчизні.

Забудьте все, що було, допоможіть помазаникові божому. Ви будете не козаками, а друзями короля. Вам будуть даровані достоїнства, коронні маєтки; король вже не дозволить порушувати спокій цим собакам, які тепер розбіглися і полишили свого господаря». «Пане посол, – сказав Хмельницький, порадившись перед цим з козацькою старшиною, – сідайте і слухайте: я вам розповім баєчку. В старі часи жив у нас селянин, такий заможний, що всі йому заздрили. У нього був домашній вуж, який нікого не кусав. Господарі наливали йому молока, і він часто повзав поміж сім’єю. Одного разу хазяйському сину дали молока; приповз вуж і почав хлебтати молоко; хлопчик вдарив вужа ложкою по голові, а вуж вкусив хлопчика. Хазяїн хотів убити вужа, але той заліз в нору, і хазяїн лише відрубав йому хвіст. Хлопчик помер від укусу. Вуж не вилізав після цього з нори. З того часу хазяїн почав бідніти і звернувся до ворожбита дізнатися про причину цього. Йому відповіли: у минулому ти добре ставився до вужа, і він відволікав на себе всі нещастя, які загрожували тобі, а тебе рятував від них, тепер, коли вас розділяє ворожнеча, всі біди звалилися на тебе; якщо хочеш попереднього достатку, помирися з вужем. Хазяїн взявся запрошувати вужа відновити між ними попередню дружбу, а вуж сказав йому: даремно турбуєшся, щоб між нами була така дружба, як раніше. Як тільки я подивлюся на свій хвіст, так до мене одразу повертається досада; а як ти тільки згадаєш сина – відразу закипить у тобі батьківське обурення, і ти ладен мені голову розтрощити. Тому достатньо буде дружби між нами, якщо ти будеш жити у своєму домі, як тобі завгодно, а я у своїй норі, і будемо допомагати один одному. Те ж саме, пане посол, відбулося між поляками і руськими. Був час, коли ми разом насолоджувалися щастям, раділи спільним успіхам.

Козаки захищали королівство від усіляких небезпек і самі приймали на себе удари варварів. Тоді ніхто не діставав здобичі від Польського королівства. Польські війська спільно з козацькими скрізь здобували перемоги. Але поляки, які вважали себе дітьми Королівства польського, почали порушувати свободу руських, а руські, коли їм стало боляче, почали кусатися. Сталося так, що у руських значна частина відсічена, і синів королівства немало згинуло. Як тільки цим народам спадуть на згадку біди, причинені один одному, одразу ж виникає досада, і хоч почнуть миритися, а справи не доведуть до кінця! Наймудріший із смертних не зможе відновити між ними міцного і тривкого миру. Хіба що так: хай Королівство польське відмовиться від усього, що належало князівствам землі Руської, хай відступить козакам всю Русь до Володимира, Львів, Ярославль, Перемишль, а ми, сидячи собі на своїй Русі, будемо відвертати ворогів від Королівства польського. Але я знаю: якби у всьому королівстві залишилося сто панів, і тоді б вони не згодилися на це. А козаки, поки зможуть тримати зброю, не відступляться від цих умов. Тому – прощавайте». Любовицький передав Хмельницькому прикрасу з дорогоцінним каменем, дарунок дружині Хмельницького від польської королеви Марії Людвики. «Боже всемогутній, – вигукнув Хмельницький, – що я значу перед твоєю особою, але ось як піднесла мене ласка твоя, що до моєї Ганни найсвітліша королева польська пише листи і просить в неї заступництва переді мною!». Однак, звертаючись до Любовицького, Хмельницький сказав: «Не можу виконати бажання її величності; не можу порушити міцного договору з руськими і шведами».

Пізніше ставка Хмельницького перемістилася поблизу церкви Юра, і знаходилася тут до 8 листопада 1655 р.. Трохи раніше на захід від Львова отаборилося польське військо на чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким. Проте Хмельницький і Бутурлін вирішили випередити супротивника. Козацькі частини на чолі з миргородським полковником Григорієм Лісницьким і московські загони під керівництвом князя Григорія Ромодановського 29 вересня здобули Городок, а наступного дня повністю розгромили польсько-шляхетське військо.

Перемога під Городком забезпечила вільне маневрування козацьких військ у Галичині. Визволено Яворів, Немирів, Любачів та інші міста. Упродовж 30 вересня — 5 жовтня (20—25 вересня) обстрілювалися укріплення. 6 жовтня (26 вересня) почалися переговори, які засвідчили відмінність позицій союзників.

Гетьман схилявся до компромісу (погоджувався на викуп), боярин наполягав на негайній капітуляції і присязі царю Олексію Михайловичу. 20 (10) жовтня було досягнуто угоди про сплату контрибуції в сумі 60 тис. злотих. Після виплати контрибуції 8 листопада (29 жовтня) облога була припинена.

План визволення західноукраїнських земель не вдалося тоді здійснити. Кримський хан, наляканий зміцненням України, напав на Поділля. У зв’язку з небезпекою татарського удару з тилу, московсько-українській армії довелося вирушити у похід, щоб відбити напад татар.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Російські вчені вперше в історії провели нечуване дослідження російської генофонду — і були шоковані його результатами. Про це йдеться у статі Вадима Ростова, розміщеній на Livejournal.

«Российские ученые завершили и готовят к публикации первое масштабное исследование генофонда русского народа. Обнародование результатов может иметь непредсказуемые последствия для России и мирового порядка» – так сенсационно начинается публикация на эту тему в российском издании «Власть». А сенсация действительно получилась невероятная – оказались ложными многие мифы о русской национальности. В том числе выяснилось, что генетически русские – вовсе не «восточные славяне», а финны.

РУССКИЕ ОКАЗАЛИСЬ ФИННАМИ

Антропологи сумели за несколько десятков лет напряженных исследований выявить облик типичного русского человека. Это среднего телосложения и среднего роста светлые шатены со светлыми глазами – серыми или голубыми. Кстати, в ходе исследований также был получен и словесный портрет типичного украинца. Отличается эталонный украинец от русского цветом кожи, волос и глаз – он смуглый брюнет с правильными чертами лица и карими глазами. Впрочем, антропологические измерения пропорций человеческого тела – даже не прошлый, а позапрошлый век науки, уже давно получившей в свое распоряжение самые точные методы молекулярной биологии, которые позволяют прочесть все человеческие гены. А самыми передовыми методами ДНК-анализа сегодня считаются секвенирование (прочтение по буквам генетического кода) митохондриальной ДНК и ДНК Y-хромосомы человека. Митохондриальная ДНК передается по женской линии из поколения в поколение практически неизменной с тех времен, когда прародительница человечества Ева слезла с дерева в Восточной Африке. А Y-хромосома имеется только у мужчин и поэтому тоже практически без изменений передается мужскому потомству, тогда как все остальные хромосомы при передаче от отца и матери их детям тасуются природой, как колода карт перед раздачей. Таким образом, в отличие от косвенных признаков (внешний вид, пропорции тела), секвенирование митохондриальной ДНК и ДНК Y-хромосомы бесспорно и прямо свидетельствуют о степени родства людей, пишет журнал “Власть”.

На Западе популяционные генетики человека уже два десятилетия с успехом пользуются этими методами. В России они были применены лишь однажды, в середине 1990-х, – при идентификации царских останков. Перелом в ситуации с применением самых современных методов для изучения титульной нации России произошел только в 2000 году. Российский фонд фундаментальных исследований выделил грант ученым из лаборатории популяционной генетики человека Медико-генетического центра Российской академии медицинских наук. Ученые впервые в истории России смогли на несколько лет полностью сосредоточиться на изучении генофонда русского народа. Они дополнили свои молекулярно-генетические исследования анализом частотного распределения русских фамилий в стране. Такой метод был очень дешевым, но его информативность превзошла все ожидания: сравнение географии фамилий с географией генетических ДНК-маркеров показало практически полное их совпадение.

Молекулярно-генетические результаты первого в России исследования генофонда титульной национальности сейчас готовятся к публикации в виде монографии “Русский генофонд”, которая выйдет в конце года в издательстве “Луч”. Журнал «Власть» приводит некоторые данные исследований. Так, оказалось, что русские – это никакие не «восточные славяне», а финны. Кстати, эти исследования в пух и прах разгромили пресловутый миф о «восточных славянах» – о том, что якобы белорусы, украинцы и русские «составляют группу восточных славян». Единственными славянами из этих трех народов оказались только белорусы, но при этом выяснилось, что белорусы – это вовсе не «восточные славяне», а западные – ибо они генетически практически не отличаются от поляков. Так что миф о «родственной крови белорусов и русских» оказался полностью разрушен: белорусы оказались фактически идентичны полякам, белорусы генетически очень далеки от русских, но зато очень близки чехам и словакам. А вот финны Финляндии оказались для русских куда генетически ближе, чем белорусы. Так, по Y-хромосоме генетическое расстояние между русскими и финнами Финляндии составляет всего 30 условных единиц (близкое родство). А генетическое расстояние между русским человеком и так называемыми финно-угорскими народностями (марийцами, вепсами, мордвой и пр.), проживающими на территории РФ, равно 2-3 единицам. Проще говоря, генетически они ИДЕНТИЧНЫ. В этой связи журнал «Власть» замечает: «И жесткое заявление министра иностранных дел Эстонии 1 сентября на Совете ЕС в Брюсселе (после денонсации российской стороной договора о государственной границе с Эстонией) о дискриминации якобы родственных финнам финно-угорских народов в РФ теряет содержательный смысл. Но из-за моратория западных ученых российский МИД не смог аргументировано обвинить Эстонию во вмешательстве в наши внутренние, можно даже сказать близкородственные, дела». Эта филиппика – лишь одна грань массы возникших противоречий. Раз ближайшей родней для русских являются финно-угры и эстонцы (фактически это тот же самый народ, ибо различие в 2-3 единицы присуще только одному народу), то странны анекдоты русских о «заторможенных эстонцах», когда русские сами этими эстонцами и являются. Огромная проблема возникает для России и в самоидентификации себя как якобы «славян», ибо генетически русский народ к славянам никакого отношения не имеет. В мифе о «славянских корнях русских» учеными России поставлена жирная точка: ничего от славян в русских нет. Есть только околославянский русский язык, но и в нем 60-70% неславянской лексики, поэтому русский человек не способен понимать языки славян, хотя настоящий славянин понимает из-за схожести славянский языков – любой (кроме русского). Результаты анализа митохондриальной ДНК показали, что еще одна ближайшая родня русских, кроме финнов Финляндии, – это татары: русские от татар находятся на том же генетическом расстоянии в 30 условных единиц, которые отделяют их от финнов. Не менее сенсационным оказались и данные по Украине. Оказалось, что генетически население Восточной Украины – это финно-угры: восточные украинцы практически ничем не отличаются от русских, коми, мордвы, марийцев. Это один финский народ, некогда имевший и свой общий финский язык. А вот с украинцами Западной Украины все оказалось еще неожиданнее. Это вовсе не славяне, как и не «руссофинны» России и Восточной Украины, а совершенно иной этнос: между украинцами из Львова и татарами генетическое расстояние составляет всего 10 единиц.

Такое ближайшее родство западных украинцев с татарами, возможно, объясняется сарматскими корнями древних жителей Киевской Руси. Конечно, определенная славянская составная в крови западных украинцев есть (они более генетически близки славянам, чем русские), но это все равно не славяне, а сарматы. Антропологически им присущи широкие скулы, темные волосы и карие глаза, темные (а не розовые, как у европеоидов) соски. Журнал пишет: «Можно как угодно реагировать на эти строго научные факты, показывающие природную сущность эталонных электоратов Виктора Ющенко и Виктора Януковича. Но обвинить российских ученых в фальсификации этих данных не удастся: тогда обвинение автоматически распространится и на их западных коллег, которые уже больше года медлят с публикацией этих результатов, каждый раз продлевая срок моратория». Журнал прав: эти данные ясно объясняют глубокий и постоянный раскол в украинском обществе, где под названием «украинцы» живут на самом деле два совершенно разных этноса. Причем, российский империализм возьмет эти научные данные себе на вооружение – как еще один (уже весомый и научный) довод «прирастить» территорию России Восточной Украиной. Но как быть при этом с мифом про «славян-русских»?

Признавая эти данные и пытаясь их использовать, российские стратеги тут встречаются с тем, что в народе называют «палкой о двух концах»: в таком случае придется пересматривать всю национальную самоидентификацию русского народа как «славянского» и отказаться от концепции «родства» с белорусами и всем Славянским Миром – уже не на уровне научных исследований, а на политическом уровне. Журнал также публикует карту с указанием ареала, на котором еще сохраняются «истинно русские гены» (то есть финские). Географически эта территория «совпадает с Русью времен Иоанна Грозного» и «со всей очевидностью показывает условность некоторых государственных границ», так пишет журнал. А именно: население Брянска, Курска и Смоленска является вовсе не русским населением (то есть финским), а белорусско-польским – идентично генам белорусов и поляков. Интересен сам факт того, что в средние века граница между ВКЛ и Московией – была именно этнической границей между славянами и финнами (по ней, кстати, тогда и проходила восточная граница Европы). Дальнейший империализм Московии-России, присоединявший соседние территории, выходил за рамки этнических московитов и захватывал уже чужие этносы.

ЧТО ЕСТЬ РУСЬ?

Эти новые открытия ученых России позволяют по-новому взглянуть и на всю политику средневековой Московии, в том числе на ее концепцию «Руси». Оказывается, что «перетягивание русского одеяла на себя» Москвой объясняется чисто этнически, генетически. Так называемая «Святая Русь» в концепции РПЦ Москвы и российских историков сложилась по факту возвышения Москвы в Орде, и, как писал, например, Лев Гумилев в книге «От Руси до России», по этому же факту украинцы и белорусы перестали быть русинами, перестали быть Русью. Ясно, что было две совершенно разные Руси. Одна, Западная, жила своей жизнью славян, объединилась в Великое княжество Литовское и Русское. Другая Русь – Восточная Русь (точнее Московия – ибо ее тогда и Русью не считали) – вошла на 300 лет в этнически близкую ей Орду, в которой затем захватила власть и сделала ее «Россией» еще до завоевания в Орду-Россию Новгорода и Пскова. Вот эту вторую Русь – Русь финского этноса – и называют РПЦ Москвы и российские историки «Святой Русью», лишая при этом права Западной Руси на что-то «русское» (заставив даже весь народ Киевской Руси называть себя не русинами, а «окраинцами»). Смысл понятен: сие финское русское – мало чего общего имело с исконным славянским русским.

Само многовековое противоборство ВКЛ и Московии (имевших вроде бы нечто общее в Руси Рюриковичей и в Киевской вере, а князья ВКЛ Витовт-Юрий и Ягайло-Яков с рождения были православными, были Рюриковичами и Великими князьями Русскими, никакого другого языка, кроме русского, не знали) – это противоборство стран разных этносов: ВКЛ собрало славян, а Московия – финнов. В итоге многие века друг другу противостояли две Руси – славянская ВКЛ и финская Московии. Это объясняет и тот вопиющий факт, что Московия НИКОГДА за время пребывания в Орде не изъявила желания вернуться в Русь, обрести свободу от татар, войти в состав ВКЛ. А ее захват Новгорода был вызван именно переговорами Новгорода о вхождении в состав ВКЛ. Эта русофобия Москвы и ее «мазохизм» («ордынское иго лучше ВКЛ») могут объясняться только этническими различиями с исконной Русью и этнической близостью к народам Орды. Именно этой генетической разницей со славянами объясняется неприятие Московией европейского образа жизни, ненависть к ВКЛ и полякам (то есть вообще к славянам), огромная любовь к Востоку и азиатским традициям. анные исследования российских ученых обязательно должны отразиться и в пересмотре историками своих концепций. В том числе давно нужно внести в историческую науку тот факт, что была не одна Русь, а две совершенно разных: Русь славянская – и Русь финская. Это уточнение позволяет понять и объяснить многие процессы нашей средневековой истории, которые в нынешней трактовке пока кажутся лишенными какого-либо смысла.

РУССКИЕ ФАМИЛИИ

Попытки российских ученых исследовать статистику русских фамилий поначалу столкнулись с массой трудностей. Центризбирком и избирательные комиссии на местах наотрез отказались сотрудничать с учеными, мотивируя это тем, что только при условии секретности списков избирателей они могут гарантировать объективность и честность выборов в федеральные и местные органы власти. Критерий для включения в список фамилии был очень мягким: она включалась, если в течение трех поколений в регионе жили не менее пяти носителей этой фамилии. Сначала были составлены списки по пяти условным регионам – Северному, Центральному, Центрально-Западному, Центрально-Восточному и Южному. В сумме по всем регионам России набралось около 15 тыс. русских фамилий, большинство из которых встречались только в одном из регионов и отсутствовали в других.

При наложении региональных списков друг на друга ученые выделили всего 257 так называемых “общерусских фамилий”. Журнал пишет: «Интересно, что на заключительном этапе исследования они решили добавить в список Южного региона фамилии жителей Краснодарского края, ожидая, что преобладание украинских фамилий потомков запорожских казаков, выселенных сюда Екатериной II, ощутимо сократит общерусский список. Но это дополнительное ограничение сократило список общерусских фамилий всего на 7 единиц – до 250. Из чего вытекал очевидный и не для всех приятный вывод, что Кубань населена в основном русскими людьми. А куда делись и были ли вообще здесь украинцы – большой вопрос». И далее: «Анализ русских фамилий вообще дает пищу для размышлений. Даже самое простое действие – поиск в нем фамилий всех руководителей страны – дало неожиданный результат. Лишь один из них вошел в список носителей 250 топовых общерусских фамилий – Михаил Горбачев (158-е место). Фамилия Брежнев занимает 3767-е место в общем списке (встречается только в Белгородской области Южного региона). Фамилия Хрущев – на 4248-м месте (встречается только в Северном регионе, Архангельская область). Черненко занял 4749-е место (только Южный регион). У Андропова – 8939-е место (только Южный регион). Путин занял 14 250-е место (только Южный регион). А Ельцин вообще не попал в общий список. Фамилия Сталина – Джугашвили – по понятным причинам не рассматривалась. Но зато псевдоним Ленин попал в региональные списки под 1421-м номером, уступив лишь первому президенту СССР Михаилу Горбачеву». Журнал пишет, что результат изумил даже самих ученых, которые считали, что основное отличие носителей южнорусских фамилий заключается не в способности руководить огромной державой, а в повышенной чувствительности кожи их пальцев и ладоней. Научный анализ дерматоглифики (папиллярных узоров на коже ладоней и пальцев) русских людей показал, что сложность узора (от простых дуг до петелек) и сопутствующая им чувствительность кожи возрастает от севера к югу. “Человек с простыми узорами на коже рук может без боли держать в руках стакан с горячим чаем,- наглядно пояснила суть различий доктор Балановская.- А если петелек много, то из таких людей выходили непревзойденные воры-карманники”. Ученые публикуют список 250 самых массовых русских фамилий. Неожиданным был факт, что самой массовой русской фамилией является не Иванов, а Смирнов. Весь это список приводить, неверно, не стоит, вот только 20 самых массовых русских фамилий: 1. Смирнов; 2. Иванов; 3. Кузнецов; 4. Попов; 5. Соколов; 6. Лебедев; 7. Козлов; 8. Новиков; 9. Морозов; 10. Петров; 11. Волков; 12. Соловьев; 13. Васильев; 14. Зайцев; 15. Павлов; 16. Семенов; 17. Голубев; 18. Виноградов; 19. Богданов; 20. Воробьев. Все топовые общерусские фамилии имеют болгарские окончания на -ов (-ев), плюс несколько фамилий на –ин (Ильин, Кузьмин и др.). И нет в числе 250 топовых ни одной фамилии «восточных славян» (белорусов и украинцев) на –ий, -ич, -ко. Хотя в Беларуси самыми распространенными являются фамилии на –ий и –ич, а в Украине – на –ко. Это тоже показывает глубокие различия между «восточными славянами», ибо белорусские фамилии на –ий и –ич равно самые распространенные в Польше – а вовсе не в России. Болгарские окончания 250 самых массовых русских фамилий указывают на то, что фамилии давались священниками Киевской Руси, распространявшими в Московии православие среди ее финнов, потому эти фамилии болгарские, от святых книг, а не от живого славянского языка, которого у финнов Московии как раз и не было. В противном случае невозможно понять, почему у русских фамилии вовсе не живущих рядом белорусов (на –ий и –ич), а болгарские фамилии – хотя болгары вовсе не пограничны Москве, а живут за тысячи от нее километров. Массовость фамилий с именами животных объясняется Львом Успенским в книге «Загадки топонимики» (М., 1973) тем, что в средние века люди имели два имени – от родителей, и от крещения, а «от родителей» тогда «было модно» давать имена зверей. Как он пишет, тогда в семье дети имели имена Заяц, Волк, Медведь и т.д. Эта языческая традиция и воплотилась в массовости «звериных» фамилий.

О БЕЛОРУСАХ

Особая тема в этом исследовании – это генетическая идентичность белорусов и поляков. Это не стало предметом внимания российских ученых, ибо вне России. Но зато очень интересно для нас. Сам факт генетической идентичности поляков и белорусов – не является неожиданным. Сама история наших стран есть ему подтверждение – главной частью этноса белорусов и поляков являются не славяне, а славянизированные западные балты, но их генетический «паспорт» настолько близок славянскому, что в генах практически трудно было бы найти отличия между славянами и пруссами, мазурами, дайнова, ятвягами и др. Именно это объединяет поляков и белорусов, потомков славянизированных западных балтов. Эта этническая общность объясняет и создание Союзного государства Речи Посполитой. Знаменитый белорусский историк В.У. Ластовский в «Краткой истории Беларуси» (Вильно, 1910) пишет, что десять раз начинались переговоры о создании Союзного государства белорусов и поляков: в 1401, 1413, 1438, 1451, 1499, 1501, 1563, 1564, 1566, 1567 гг. – и завершились на одиннадцатый раз созданием Союза в 1569 году. Откуда же такая настойчивость? Очевидно – только из осознания этнической общности, ибо этнос поляков и белорусов был создан на растворении в себе западных балтов. А вот чехи и словаки, тоже входившие в состав первого в истории Славянского Союза народов Речи Посполитой, уже не ощущали этой степени близости, ибо «балтийской составной» в себе не имели. А еще больше отчуждения было у украинцев, которые видели в этом мало этнического родства и со временем вошли в полную конфронтацию с поляками. Исследования российских генетиков позволяют вообще иначе взглянуть на всю нашу историю, ибо многие политические события и политические предпочтения народов Европы во многом объясняются именно генетикой их этноса – что до сих пор оставалось сокрытым от историков. Именно генетика и генетическое родство этносов были важнейшими силами в политических процессах средневековой Европы. Генетическая карта народов, созданная российскими учеными, позволяет совершенно под другим углом взглянуть на войны и союзы средневековья.

ВЫВОДЫ

Результаты исследований российских ученых о генофонде русского народа еще долго будут усваиваться в обществе, ибо они полностью опровергают все существующие у нас представления, сводя их к уровню ненаучных мифов. Эти новые знания надо не столько понять, сколько к ним надо привыкнуть. Теперь абсолютно ненаучной стала концепция о «восточных славянах», ненаучными являются съезды славян в Минске, где собираются вовсе не славяне из России, а русскоязычные финны из России, которые генетически славянами не являются и к славянам никакого отношения не имеют. Сам статус этих «съездов славян» полностью дискредитирован российскими учеными. Русский народ назван по результатам этих исследований учеными России не славянами, а финнами. Финнами названо и население Восточной Украины, а население Западной Украины генетически сарматы. То есть, украинский народ – тоже не славяне. Единственными славянами из «восточных славян» генетически названы белорусы, но они генетически идентичны полякам – а значит, являются вовсе не «восточными славянами», а генетически западными славянами. Фактически это означает геополитический крах Славянского Треугольника «восточных славян», ибо белорусы оказались генетически поляками, русские – финнами, а украинцы – финнами и сарматами. Конечно, пропаганда будет пытаться и дальше этот факт утаивать от населения, но шила в мешке не утаишь. Как и не закрыть рот ученым, не спрятать их новейшие генетические исследования. Научный прогресс остановить невозможно. Поэтому открытия российских ученых – это не просто научная сенсация, а БОМБА, способная подорвать все ныне существующие устои в представлениях народов. Вот почему российский журнал «Власть» и дал этому факту крайне обеспокоенную оценку: «Российские ученые завершили и готовят к публикации первое масштабное исследование генофонда русского народа. Обнародование результатов может иметь непредсказуемые последствия для России и мирового порядка» Журнал не преувеличил.

Восени вийде українською мовою книга Віктора Суворова (він же Володимир Різун) «Остання Республіка». В процесі підготовки видання до друку автор написав післямову в якій проводить паралелі Останньої Республіки з Росією у зв’язку з військовим вторгненням в Україну

Не чекаючи виходу книги, Еспресо. ТВ презентувало читачам післямову повністю:

І ОСТАННЄ ДОПОВНЕННЯ…

Імперія має зростати. Якщо імперія не зростає, виникає застій, який невідворотно тягне за собою розвал. Імперія нагадує повну вантажівку на крижаному схилі: або дряпається вгору, або на мить зупинившись, летить до низу, аж свистить.

1917-го року на уламках Російської імперії виникла нова, ще агресивніша держава, чиї вожді відверто оголосили свій план світового панування.

І загримів над світом «Марш Будьонного»:

                                   Даєш Варшаву!

                                   Дай Берлін!

                                   Вже врізалися ми у Крим!

До Берліна вони тоді не дійшли. І під Варшавою їм наваляли так, що довелося здати Польщі Західну Україну і Західну Білорусію, погодитися на незалежність Фінляндії, Естонії, Литви, Латвії.

Але 1920-го у Крим вони «врізалися». Закликали усіх, хто був у Криму, припинити опір, обіцяли пробачення і примирення. Усіх, хто повірив, вони перерізали та перестріляли. Заразом ударом зненацька знищили і своїх союзників-махновців, разом із якими захоплювали Крим.

Потім багато чого було. Вони взяли Варшаву та Берлін, Ригу й Таллінн, Будапешт і Бухарест.

Проте втримати не змогли. Звідусіль їх вигнали.

І от вони знову у Криму.

Щоправда цього разу не «врізалися», а вляпались.

Незабаром кремлівські пахани дуже пожалкують про своє необачне рішення.

Про жодну Варшаву чи Берлін вони більше не мріють. Їхня імперія ковзає з крижаної гірки. Швидкість зростає. Колись вони довбали артилерією житлові квартали Будапешта, колись душили танками свободу Чехословаччини. Сьогодні розмах вже не той. І кордони не ті. Лінія фронту від Варшави, Будапешта та Праги відкотилася далеко на схід до Луганська, Слов’янська, Донецька.

Немає більше рішучості посилати у бій танки, ба й танки ті давно іржаві. Доводиться обмежитися послугами найманців. До речі, 1977-го року було підписано Додатковий протокол до Женевських конвенцій. З цього протоколу витікає, що упійманий найманець не може вважатися військовополоненим. На нього статус військовополоненого не розповсюджується. Тобто з ним належить чинити так, як чинять із озброєним горлорізом, який за гроші вбиває людей.

Саме на таких продажних вуркаганів і роблять ставку кремлівські пахани. Іншого війська під їхньою орудою немає.

Як не дивно це звучить, але кремлівські вожді провадять проти України не наступальну, а захисну війну.

Вони намагаються виставити свої дії як захист російського населення. Це брехня. Росіян притискають у Таджикистані, в Узбекистані, в Туркменії, в Чечні. Кремлівським паханам це байдуже.

Вони ведуть війну проти України не заради захисту росіян, а зовсім з іншої причини. Свобода заразна. Народ України повстав проти злодійської шахрайні. А кремлівським махлярам вночі не спиться: коли б ця пожежа і на Росію не перекинулася. Кремлівським вурками треба задавити свободу України, бо це наочний приклад для народів Росії. Їм треба душити демократію в сусідній державі, щоб уберегти свої крадені мільярди, щоб зберегти від народного гніву свою незаконну владу, свої голови та дупи. Бо бігти нема куди.

Росія – це напхана золотими зливками вантажівка на крижаному схилі. За кермом – ниций боягуз. Кермові пристрої та гальма роз’їла корупція. Двигун не тягне. Жодним холопам та найманцям за будь-які гроші цю вантажівку на кризі не втримати.

Тоталітарна держава не може існувати поруч із вільними країнами. Подібно раковій пухлині, яка не може довго співіснувати з живим організмом. Або одне або інше переможе. Тому кремлівські вожді з першого дня захоплення влади ставили собі за мету руйнацію вільного світу і включення усіх країн до складу Радянського Союзу як «республік», аж до Останньої Республіки включно.

Їхні плани зазнали фіаско. Але ракова пухлина не здається.

Терористична війна проти України – це останні спроби відродити імперію, це передсмертні судоми тоталітарної влади, що здихає.

Росія або загине, розпадеться на шматки та знищить себе у війні бюрократичних та мафіозних кланів, або скине свою злодійську владу за зразком України.

Слава Україні!

Володимир Різун, 10 червня 2014 р.

Віктор Суворов

Цього року виповнюється 150 років від дня народження і 80 років з дня смерті відомого філософа, графа, єзуїт.а — Станіслава Дуніна-Борковського.

Походив зі старовинного українського роду. Предок графа Юрій Василь Дунін-Борковський (1640–1702) був генеральним обозним Війська Запорозького, похований у Єлецькому монастирі. Згодом нащадки генерального обозного прийняли католицьку віру і переїхали зі Східної України до Галичини.

Народився Станіслав у Винниках 11 листопада 1864 р.. Був відомим дослідник Спінози. Основні праці: «Der junge De Spinosa», 1910; «Die Kirche als Stiftung Christi», 1921; «Schцpferische Liebe», 1922; «Spinosa nach 300 Jahren», 1932; «Aus den Tagen Spinozas», 1933. Помер 1 травня 1934 р., у Німеччині (м. Бонн).

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Приходится перешивать Хемингуэя. Повесть «Праздник, который всегда с тобой». Это он так про Париж написал. Про Париж, который мы можем увидеть, понюхать, потрогать, но не унесем с собой. Вот этого-то Путин и не понял, и не поняли наши убогие «колорады». Россия может принудить Париж продать ей «Мистрали», купить у нее газок, пригласить Путина в Дюнкерк (надеюсь, студенты забросают его колючими морскими ежами и клешнястыми омарами). Но свободную, восхитительно раскованную Францию, этот вечный карнавал кафе, музыки, живописи, театра, кино, кабачков, дворцов – без автозаков и омоновцев – Россия с собой не унесет. Некому и некуда нести. Дома ждут отнюдь не парижане. А вот Украина способна не только потрогать Европу, а унести ее с собой. Уже уносит. Назревает праздник свободных выборов президента. У вас слюнки не текут?

Огромная студия, трезубец в гербе посередине, струится на экране желто-голубое знамя, и на фоне его – кандидаты. По трое, как в Европарламенте. Всех сразу не выпустишь – кандидатов слишком много. Кто в вышиванке, кто при галстуке, а неутомимый Дмитрий Ярош говорит, что надо отвоевывать Крым. И никто его из студии не выводит, и Москва корчится от злобы за Кремлевской стеной.

Что надо – так думают почти все, кроме Добкина, Тигипко и Симоненко. Но как скажешь, что надо воевать с Россией? А вот Ярош сказал. Enfant terrible. Президентом он не станет. Ни он, ни Олег Тягнибок. Это мужи войны, а не «совета». Но без них бы и революция не победила, и Ленины бы не падали, и Майдан бы перебили хищные ГРУшники России и «беркуты». Благодаря этим двум кандидатам революция выучилась себя защищать с оружием в руках. Опасный путь. Но Украина прошла его – по лезвию бритвы.

Ведь майдановцы вытаскивали «колорад» из горящего здания в Одессе, ведь берегут же украинские войска жизни мирных жителей Донбасса, за которыми прячутся бандиты с минометами. Украина одержала большую победу: российские войска, пышущие ненавистью и злобой, уходят от границы, как уходит цунами. Жертвы, разрушения, горе, слезы, развалины. Но войска побежденной империи уходят, а выборы остаются, и Ринат Ахметов уже перебежал на сторону победителей. Умные и подлые крысы не ошибаются в таких вопросах. А несчастные гориллы Пономарева и профессионального убийцы Стрелкова выдумали последний трюк, чтобы им свернули башку и западенцы, и Ахметов, и Запад, и олигархи Украины: решили все в Донбассе национализировать. Уго Чавесы из Славянска.

Рецепт левых диктатур универсален: взять все и поделить, женщин — в ополчение, народ – на баррикады, мир трущобам, война современной цивилизации, Запад – наш враг, а Украина – уже Запад, значит, Украина тоже враг, хотим Новороссию. А Старороссия уходит, громыхая танками, торопясь. А вдруг «колорады» догонят?

Все это делает выборы историческим событием. Туда пустили и презираемого всеми Симоненко, давно уже играющего роль Петрушки, с его 4%; пустили и карикатурного Добкина. Враги повержены. Украина с Национальной гвардией и веселыми западенцами, с Одессой, которая боится говорить по-русски, потому что придут русские и начнут защищать (в каждом скетче есть доля правды), с верным Украине Херсоном, с нормальными Харьковом, Запорожьем и Николаевым, Москве не по зубам.

Крымом Россия подавилась, и Путин сидит в луже, которая куда глубже Черного моря, так что даже американский авианосец не сядет на мель. Готовность умереть, которую явила Украина, и уже воспитанная Москвой готовность убивать агрессоров, что тяжелее всего далось добрейшему народу, оказались лучшей защитой. И можно смело, честно и широко праздновать выборы, имея у урн народ, который коммунистам выделяет 4–5%, а коллаборационистам и того меньше. У нас таких праздников не было.

Жалкий набор 1991 года, где Ельцин, еще не знавший ничего о своих Великих Реформах, был Жар-Птицей. Жуткий ассортимент 1996-го с мясником Зюгановым, с занесенной секирой, где Галю Старовойтову, единственного европейского и свободного от советскости кандидата не зарегистрировали, а мы промолчали, потому что она могла отнять у Ельцина голоса, и гранитный монумент Лебедя мог выехать вперед, и все пошло бы к черту, и Зюганов мог бы победить. А Явлинский, вечный социал-демократ, даже розовый, почти социалист, для правых тогда подарком не был.

А дальше все пошло еще хуже. На пиршественном столе не осталось других блюд, кроме Путина, и в 2000 году даже главный путинский антагонист Борис Немцов считал это блюдо очень съедобным и агитировал за «вкусить». Но даже если нам крупно свезет и Путина в Дюнкерке унесет приливная волна, как войско фараона, праздник выборов на 23 персоны, как в Украине, к нам не вернется. Опять придется думать о страховке. Ведь коммунисты и обезумевшие имперцы никуда не денутся, они давно нам назначили свидания у урн. Прах – к праху.

А у украинских выборов в активе народ, который не просит у правительства покушать. Этот народ сам жертвует деньги армии на оружие и на амуницию. И этот народ умеет думать. Поэтому так высок рейтинг Петра Порошенко. Он умен, он патриот, он ненавидит врагов Украины, но у него хватит выучки и терпения говорить даже с российским президентом. Его избрание успокоит и умиротворит Запад, очень понравится бизнесу, и даже часть мирных «колорад» на Востоке воспрянет духом: этот президент будет размахивать бумажником, а не пистолетом. Извечна истина: деньги любят не шум, деньги любят тишину. Это понял умница Кличко и уступил дорогу.

Украина, только что обобранная подлыми имперскими руками России, еще в крови, с незакрытой раной на Востоке, позволяет себе на выборах больше, чем мы себе позволяли в самые лучшие времена. Ее бригантина, с парусами, надутыми ненавистью и презрением к жестокому и алчному соседу, оказавшемуся еще и пиратом, уходит в флибустьерское дальнее синее море.

Валерия Новодворская, Грани. ру

Фото:

Гуглевич Аркадій (1876 р. — 1961 р., м. Винники) — священик УГКЦ, громадський діяч, піонер кооперативного руху в Галичині.

Після висвячення (поч. 1900-их рр.) одержав парохію в с. Хмелиська, повіт Скалатський на Тернопільщині. Був сотрудником при старенькому хворому священику. Тут заклав першу церковно-громадську крамницю. 1918 р. — адміністратор церкви Св. Миколая у с. Ганачівка та у с. Селиськах Перемишлянського повіту. 1930-ті рр. — священик у с. Біле Перемишлянського повіту. За його ініціативи і матеріальної підтримки тут було збудовано Народний дім.

За свою душпастирську діяльність був відзначений багатьма церковними нагородами. Польська влада переслідувала о. Аркадія за його патріотичні вчинки і переконання; неодноразово арештовувала і ув’язнювала.

Похоронений на Винниківському цвинтарі (могила знаходиться поряд з могилами професора Миколи Полєка і живописця Миколи Федюка).

Отець Аркадій Гуглевич мав семеро синів і дочок (двоє синів були священиками, перебували в сталінських концтаборах).

Син Роман (28. 11. 1907 р., с. Хмелиська, Тернопільщина — 26. 12. 1993 р., Нью-Йорк) — юрист, фінансист, громадський діяч. Удостоєний Шевченківської премії свободи (1972 р.). Закінчив Бережанську гімназію (1926 р.), правничий факультет Львівського університету (1931 р.). Працював (1931—1944 рр.) адвокатом у Перемишлянах, Бірчі, Яворові, Золочеві, Самборі, Лінці (Австрія; 1946—1949 рр.). У Перемишлянах — заступник голови «Просвіти». 1946—1949 рр. — президент Української асоціації взаємодопомоги.

Від 1955 р. — громадянин США. Студіював у Нью-Йоркському університеті. Друкувався в українській пресі. Президент Комітету об’єднаних українських організацій, обіймав відповідальні посади в Українському Конгресовому комітеті Америки.

Син Данило (21. 03. 1910 р. — 19. 02. 1983 р., м. Винники) — священик УГКЦ, в’язень більшовицьких концтаборів (був засуджений на 10 р.). 1930-ті рр. — катехит Української приватної школи ім. митрополита Андрея Шептицького в Бережанах. У середині 1940-их рр. — священик у Рудках на Самбірщині. Зазнав переслідувань і ув’язнення. Після звільнення з тюрми працював у підпіллі.

Похоронений на Винниківському цвинтарі, поряд з батьком.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

До Афонських старців, які вже протягом тисячі років підтримують живу духовну традицію на святій горі Афон, не припиняє тягнутися низка стражденних, бо устами їх говорить Бог — а значить, все, що вони кажуть — істина. Не є винятком і українські політики, діячі культури і просто люди, яким мудреці відкрили завісу на майбутнє їхньої країни. Отже, пропонуємо, ознайомиться з основними пророцтвами Афонських старців на найближче і подальше майбутнє України.

1. Україну очікують важкі часи, але вони триватимуть недовго — по божій волі, судилося створити могутню державу, порівняну з Київською Руссю, бо дух святої Русі знаходиться в Києві, і його пробудили люди. 22 роки — був усього лише летаргічний сон великого народу.

2. Росія, не дивлячись на свої прагнення відродитися новою імперією, потерпить крах. Її чекає ізоляція і самодержавство. Але російський імператор протримається на троні тільки 2 роки і піде з ганьбою. Сама Росія продовжить своє існування, але вже без частини земель на півдні і сході. Більшість російських провінцій стануть вільними від опіки Москви і входитимуть у державу російську на правах незалежних територій.

3. На Київський престол зійде князь, за часів якого почнеться відродження України, країна може навіть змінити назву. Крим після 3 років перебування під пануванням Москви остаточно повернеться в лоно України, але вже як земля кримських татар.

4. Європа розділиться на два табори — Західний і Східний, але розпаду Євросоюзу не буде. У східне об’єднання увійдуть майже всі східнослов’янські країни: Польща, Чехія, Словаччина, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Україна, Угорщина, Румунія.

5 . Янукович помре в 2014 році, правитель Росії Володимир Путін переживе його на 20 років. Білоруського правителя Олександра Лукашенко чекає насильницька смерть через 2 роки.

Джерело:

Після нинішнього схвалення політики Кремля щодо України на російське суспільство чекає важке похмілля. Про це попереджає російський історик, професор Московського державного інституту міжнародних відносин Андрій Зубов. Після того, як він виступив з критикою анексії Криму, його звідти звільнили, але після хвилі міжнародної критики відновили без права викладати. Нині Андрій Зубов перебуває у Чехії, де переконує, що президент Путін – це ще не вся Росія.

У розмові з Радіо Свобода Андрій Зубов розвінчав деякі російські історичні міфи про Україну, а також пояснив, чому Російський патріарх Кирило нині намагається триматися на відстані від Кремля. Крім цього, російський історик зізнався, що Степан Бандера у нього викликає велику повагу.

– Що означають «референдуми» на Сході України? Чи можна вважати, що почався новий, або зворотний відлік часу для української держави?

– Я думаю, що ці «референдуми» з точки зору юридичної не означають рівно нічого. Вони безумовно сфальсифіковані і в них взагалі немає ніякого абсолютно сенсу. Навіть з точки зору легалізації деяких політичних цілей – припустимо, відокремлення цих регіонів від України – вони не мають жодної ціни. Оскільки ті, хто хочуть відокремитися, хочуть і без них відокремитися. Ті, хто не хочуть – не надають їм жодного значення. Нікого в світі, абсолютно, вони не обдурять і нічиєї позиції вони не змінять. Так що ці «референдуми» – це суєта, як Стругацькі назвали: «Суєта навколо дивану». Тобто, це – порожнеча.

– Як Ви оцінюєте роль Православної церкви в конфлікті на Сході України? Є випадок, коли сепаратисти розстріляли православного батюшку на Донбасі, але, водночас ми бачимо кадри, коли священнослужителі тепло вітають сепаратистів.

– Що стосується бандитських дій – вбивство священиків – про це взагалі не варто говорити. Тому що як будь-які бандитські дії, вбивство людей, пограбування, вони потрапляють під кримінальну відповідальність і все.

Щодо ролі церкви, то Ви знаєте, церква – різноманітна. Я думаю, що українська церква Московського патріархату, як організація, ось після обрання владики Онуфрія місцеблюстителем церкви, відіграє велику, важливу конструктивну роль у справі будівництва нової української державності, української демократії. При цьому займає досить стриману позицію, що й добре. Тому що, коли рух на річці занадто швидкий (знаю, як старий байдарочник), то треба завжди трохи пригальмовувати, щоб тебе кудись не занесло.

З іншого боку, в Москві, зверніть увагу, що коли Путін оголошував про приєднання Криму до Росії на цьому знаменитому засіданні в Кремлі, то патріарха не було і, взагалі нікого не було з російської церкви Московського патріархату, з центрального апарату. Ні патріарха, ні владики Ілларіона – нікого не було. Був митрополит Кримський, але це вже його особиста справа. І патріарх постійно говорить про те, що в Україні має бути мир, що братовбивчій війні має бути покладено край. Більш приватно (але я про це чув), він говорить, що годинами молиться на колінах за те, щоб в Україні відновився мир. І жодним словом не говорить про, скажімо, повернення Януковича чи якісь інші політичні обставини. Він поза політикою в даному випадку.

– Ви вірите, що це насправді так? Так, є слова, заклики до миру і, водночас буквально днями в Україну не впустили митрополита Іларіона, який займається зовнішніми зв’язками в Російській православній церкві. Хоча офіційний Київ не пояснює, але ймовірно, що це пов’язано саме з державними відносинами. Що це за сигнал на Вашу думку?

– Я думаю, що це пов’язано не стільки з міждержавними відносинами, скільки з дуже складними відносинами між окремими православними церквами в самій Україні, які владика Іларіон міг би скоріше не поліпшити, а погіршити. Оскільки ці речі треба вирішувати всередині. І є багато деталей і тонкощів відносин, скажімо, Київського патріархату та Московського патріархату української церкви і Автокефальної церкви на Волині… Ці речі набагато краще розуміють в Києві – церковні структури, ніж у Москві. Тому я думаю, що те, що владика Іларіон не потрапив на Україну, для української церкви може бути зараз не погано, а добре.

Але те, що патріарх щирий – я в цьому майже не сумніваюся. Не сумніваюся з однієї простої причини, що адже він стоїть перед неймовірно складною проблемою. Якщо він підтримає Путіна, що зазвичай він робив в останні роки з інших питань, то це означає, що Українська православна церква Московського патріархату, яка становить половину російської церкви загальної, вона відколеться. Якщо він підтримає українську церкву однозначно і виступить проти Путіна, то це означає, що він впаде в немилість Путіна. Тому він вважає за краще мовчати, не з’являтися і молитися. Але, по-суті кажучи, для церкви, це – не найгірша позиція.

– Ви виступили з різкою критикою політики Путіна щодо Криму, але більшість опитувань громадської думки говорить про те, що росіяни підтримують Кремль, рейтинг Путіна зріс. Скажіть, будь ласка, чи Ви відчуваєте себе одинаком?

– Звичайно, ні. Тому, що дуже багато людей, це, припустимо, не так багато, коли більша статистика, але коли це приватні контакти, то їх багато. Дуже багато людей висловили мені свою підтримку. Я навіть не можу назвати деякі прізвища, тому що люди дзвонили мені інкогніто для суспільства, для мас-медіа, але телефонували дуже відомі люди і говорили, що вони не можуть виступити публічно, але вони абсолютно зі мною солідарні і готові мене підтримати. Багато моїх колег в інституті, колеги, взагалі, в академічному світі, студенти, молодь, звідки я тільки листи не отримував. У мене абсолютно немає почуття самотності.

Інша справа, у мене є почуття деякого розчарування і я б сказав, як учений я намагаюся осмислити до кінця проблему: чому настільки безумовно неправильна: юридично, морально, релігійно дія Путіна з анексії Криму і щодо подальших силових дій до України – чому вона викликає захоплення більшої частини російського суспільства?

Розумієте, з будь-якої точки зору, і з правової, і з християнської, і, навіть, з realpolitik це – абсурд! Це все веде скоріше до бід для Росії. І чому це викликає захоплення, тим не менше, більшості? Це велика проблема. Я пояснюю це тим, що в Росії, взагалі на пострадянському просторі, як і в Німеччині після Першої світової війни хвора, травмована поразкою (в тому випадку поразкою в Першій світовій війні, тепер поразкою в Холодній війні) свідомість, яка бажає реваншу. І ось ця глибина травми і здатність цієї травмованої свідомості цілком забувати про деякі розумні речі, тобто впадати, фактично, в те, що ми називаємо на побутовому рівні – в істерику. Вона ще до кінця не усвідомлена політичними мислителями та фахівцями в галузі масової політичної свідомості. Але те, що відбувається в Росії, це, безумовно болючий синдром, після якого завжди – як і у випадку з Німеччиною, як і у випадку з Італією – завжди настає похмілля. Завжди настає важке почуття, я б сказав, дай Бог, якщо це буде, почуття покаяння, зміна розуму, а не почуття повної втрати сенсу життя, яке зовсім вже небажане.

– Зараз в українсько-російських відносинах є багато страшилок. І одна з них це Степан Бандера. Що особисто Ви думаєте про його роль ?

– Я думаю, що Степан Андрійович Бандера – це дуже цікавий, важливий і, в цілому, звичайно для української національної свідомості позитивний образ.

Це людина, яка боролася за народ буквально не шкодуючи свого життя і, врешті-решт, загинув у боротьбі за народ, вбитий радянським агентом НКВС у 1959 році.

Звичайно, він жив у характерних умовах, в умовах свого часу. Сам він виріс на фронтовій смузі під час Першої світової війни сформувався, коли бачив ось ці обстріли, вбивства, жорстокість Першої світової війни і, взагалі, все життя і не тільки його, а, практично, всіх центральних європейців у міжвоєнний період – це життя, що звикло до крові, до жорстокості, до насильства. І Бандера був тут не винятком.

Він проти насильства радянського, скажімо, здійснював теж насильство. І він був з нашої, з сучасної, точки зору, безумовно терористом. За що і сів у польську в’язницю і був засуджений до смертної кари, потім її замінили на довічне ув’язнення.

Так що в цьому сенсі, звичайно, він не є героєм роману сучасного дня. Але для того часу це майже звична форма. Був Комінтерн, були різні таємні групи з різних сторін і такий послідовний лицар, який боровся за свій народ, нехай і не завжди такими чистими засобами, він все одно викликає величезну повагу. У мене особисто він викликає велику повагу.

– Якщо говорити про сьогоднішній день, то жителів Сходу України лякають, так званими бандерівцями, лякають «хунтою» і російська пропаганда, як багато хто вважає, вельми ефективна, тому що їй вірять. Що можна цьому протиставити?

– По-перше протиставити, що стосується Бандери. Мені здається просто чесну розповідь про Бандеру і про інших його соратників. Скажімо, часто кажуть, що бандерівці – антисеміти і при цьому замовчують, що найближчий друг і соратник Бандери був євреєм – Лев Ребет. Він був просто євреєм і просидів всю війну в німецькому концтаборі саме як єврей. І дивом врятувався і теж був убитий радянським НКВС за два роки до вбивства самого Бандери в квітні 1957 року. Який це антисемітизм? Звичайно, були серед загонів українських націоналістів, звичайно антисеміти. А де їх не було? Були антисеміти у Петлюри, були антисеміти у Будьоного, були антисеміти у Денікіна. На жаль, на жаль, Центральна Європа… ось недавно була написана й опублікована книга «Криваві землі» (Bloody lands). Книга в Америці написана, де показана вся ця трагедія взаємної ненависті, яка тоді була. Тому, в першу чергу, потрібні чесні розповіді про Бандеру, про бандерівський рух. Тому що поки це тільки страшилка. Більшість людей просто не знають, взагалі не знають, хто такий Бандера. Іноді навіть ім’я його пишуть з помилками. Пишуть його як через «е», як мешканця відомого міста Придністров’я.

– Ще важливий символ – «георгіївська стрічка». Як Ви оцінюєте її нинішню еволюцію?

– Що стосується «георгіївської стрічки», мені втричі, саме втричі прикро, що вона здобула зараз ось таке значення і здобула в українському середовищі такі образливі назви – на кшталт колорадського жука, колорадос тощо. Справа в тому, що, зрозуміло, для всіх нас, людей, що вийшли з історичної Росії – українців, росіян та інших – георгіївські хрести, якими нагороджували мужніх офіцерів, і георгіївські знаки, георгіївські медалі, якими нагороджували солдатів імператорської армії – і українців, і росіян і всіх інших – це вищий знак військової доблесті. І ця стрічка пов’язана з військовою доблестю. Те, що її перетворили на політичне таке, я б сказав, гасло і пов’язують, щоб показати солідарність з Путіним, солідарність з противниками нової української держави, це для мене дуже прикро. Розумієте? Це девальвація символів. Коли найкращі речі перетворюють на найгірші шляхом їхнього використання неохайними, нечистими руками…

Ось Ви в попередньому питанні сказали «хунта» – чому «хунта»? Чому цей режим в Україні називають «хунтою»? «Хунта» в іспаномовному світі – це владна група. У ній немає позитивного або негативного знаку. Але у нас «хунта» – це, безумовно, щось незаконне, це якийсь диктаторський, який захопив владу, режим. Але, в порівнянні з тим, як пограбував країну режим Януковича, нинішні люди, по-перше, вони не незаконні, їх підтримує Рада. Рада, все-таки, була обрана. По-друге, це – тимчасова влада, яка не намагається жодного дня залишитися після виборів. Вона в першу чергу оголосила про вибори, і в першу чергу бажає сформувати законну, легітимну владу і ми знаємо, що, якщо Бог дасть, все буде добре і 25 травня будуть вибори. «Хунта» в нашому, пострадянському розумінні, так себе не поводить.

– На Вашу думку, якщо, знову таки, згадати, історичні паралелі, наскільки адекватно реагує сьогодні Захід на те, що відбувається між Україною та Росією?

– Важко сказати. Ви розумієте, з одного боку, коли я розмовляю з колегами, із західними колегами в Англії, Німеччині, багато з них кажуть, що вони бояться нового Мюнхена. Вони бояться, що також, як Чехословаччину віддали Гітлеру, то Україну або її частину віддадуть Путіну, тому що Захід дуже боїться можливості ядерної війни…

– Але цього ще не сталося. Чи сталося?

– Ні, звичайно не сталося! Безумовно цього не сталося. Це теж з ділянки страшилок. Захід дуже акуратно вводить санкції. І акуратність ця пов’язана не з тим, що він тільки боїться сам собі нашкодити, а з тим, що він намагається, щоб санкції стосувалися не народу, який, по суті, переважно підтримує путінський режим. Адже, по суті, вони нещасні, хворі люди. Скільки тих людей, які безпосередньо відповідальні за проведення цієї політики. У цьому є свій сенс, але в цьому є і слабкість, тому що, звичайно, ці точкові санкції менш ефективні. Мені здається, що для всіх нас, і для Заходу, і для мене як вченого, і для всіх нас, те, що відбулося за останні місяці після 21 лютого – це несподіванка. І взагалі такого не було після 1945 року. Радянський Союз був звичним ворогом. З ним Захід знав, як працювати. Росія була союзником, членом «Групи восьми» і те, що сталося настільки несподівано, що Захід теж відразу не міг визначитися Як бути? Він зараз поступово обирає шлях і я думаю, що це правильно, що це робиться не надто швидко. Тому що є стара російська приказка Поспішиш – людей насмішиш. І тут не треба поспішати. Поспіх (знову ж російська приказка) потрібен, коли ловлять бліх.

– Ви отримали багато запрошень із західних вишів – викладати там. Які Ваші плани? Чи залишаєтеся Ви в Росії, чи ні?

– Так, мої плани однозначні. Я залишаюся в Росії, в Москві. Буду, якщо мені дозволять, якщо десь буде надана можливість – буду викладати, буду вчити студентів. Тим більше, що…

– Але не в МДІМВ (Московському державному інституті міжнародних відносин)?

– Швидше за все не в МДІМВ. Тому що мій контракт закінчується 30 червня. Мені вже зараз, хоча мене відновили в МДІМВ і формально платять мені зарплату, як і раніше, але мені було сказано, щоб я поменше з’являвся в інституті і вже точно не вів ніяких лекцій і семінарів. Значить, відповідно, немає контакту зі студентами в стінах МДІМВ. Значить, виберу інший виш. Якщо вийде. Навіть якщо не вийде, є якісь інші можливості.

Я думаю, що зараз наше завдання – залишатися зі своїм народом, спробувати за можливістю, людям пояснити, що до чого і сам факт життя всередині Росії, яка страждає, це вже дуже важливо. Тому що, коли ти їдеш – ти відразу стаєш вже частково чужим, частково іншим. Ти вже і свій, і не свій. І поки у мене буде бодай якась можливість жити в Росії – я маю на увазі не матеріальна, а чисто правова. Доки у мене не буде, скажімо, прямої небезпеки позбавлення волі, я нікуди не виїду.

Ну я так понимаю, откатывает наш гарант и предводитель стерхов от Украины. Сцыкотно стало. Понимаю. Мол, народишко Украины, эти укропы не хотят понимать, какое счастье им привалило в виде зеленых человечков, диверсантов и потока оружия, отданного в руки бандитов. Твари неблагодарные…

Запад опять же оказывается не шутил. Эта «черная ушастая обезьяна» и вправду может не только грозить тапком и жрать бананы, но и оказать реальное давление на белого и кошерного с его бандой прихлебателей. Ну надо же какое открытие сделали. А до этого и не догадывались, что там где развито гражданское общество, там технологии, а не только выгребание из недр наследства наших потомков.

Вчера пропо…(ну вы поняли) от Кремля, господин Борщевский, уже озвучил на ЭХЕ, что типа федерализация — это вам дорогие донецкие уголовнички не вхождение в Россию… а что-то типа автономии, где вы будете продолжать дырявить друг друга, потому как нам вы не нужны. Конечно не нужны, с чего бы вдруг, кто эти дотационные криминальные районы на себе попрет??? Им Одесса была нужна… но здесь сильно заколодило – об этом чуть позже.

 Умные поняли сразу – Кремль сливается. Т.е. дестабилизировать и провоцировать еще попытаются, но войска не введут. Там же на ЭХЕ Борщевский «обратил внимание общества», как изменилось отношение журна….(ну вы поняли кого, 300 спартанцев) к подаче материалов на канале Россия.

Одесса, ах Одесса спасибо тебе. Мне кажется именно город-герой, эта жемчужина у моря, смог показать Кремлю – здесь вам не там. Мы может и против кого-то-там-своего… но мы точно не «за вас».

Лавров высказался крайне мило — ЕС решил оторвать Украину от России. Тут прямо и не знаю: сочувствия что ли ждет наш лукавый дипломат–царедворец, или надеется на международное понимание-прощение. Но при этом по сути признал – да, мы относимся к Украине, как к своему вассалу.

Сильно несговорчивый вассал попался надо сказать.

И теперь надо молиться, чтобы вчерашний вассал не стал сегодня серьезным врагом. Украинцы долго раскачиваются – ментальность такая. Они добрые, ленивые и всегда «за свою хату». Но если их раскачать, что сначала бессознательно сделал сбежавший президент, а потом сознательно Россия, остановить их будет крайне сложно.

Эти бессовестные укропы сразу начинают спивать государственный гимн и прикрываться им как щитом. И тогда даже деревянные щиты в руках закрывают их от пуль, и даже палки начинают стрелять.

Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.
Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Анна Голланд

Територія, на якій був розміщений Винниківський замок, є географічною домінантою північно-східної частини сучасних Винник. Матеріали археологічних досліджень вказують, що дана місцевість активно заселялася ще з доісторичних часів.

За часів короля Данила навколо цієї території з’явився населенний пункт Малі Винники, потім Винники. Враховуючи зручне фортифікаційне розміщення на місцевості – підвищенний пагорб над заплавою р. Маруньки – Винники мали у цей період досить важливе суспільно-політичне значення. Отже, можна припустити, що замок у Винниках має досить давнє походження.

Ярослав Пастернак (видатний український археолог) відкрив у 1935 р. на території Винниківської тютюнової фабрики поселення, оточене земляним ровом. Дослідник датує його 1800 р. до н. е. На думку історика М. Керницького, замок у Винниках був споруджений королем Львом Даниловичем для захисту Львова зі сходу. Винниківський краєзнавець М. Влох стверджує, що Винники вже у XV ст. мали до¬сить суттєву лінію укріплень, що входила в систему оборони Львова.

Винниківський замок являв собою розміщений на пагорбі з крутими схилами укріплений двір, мав форму півострова. Точної дати побудови першого Винниківського замку в документах не збереглося. Проте, замок у Винниках міг існувати ще з часів короля Данила. Під час перебудов зовнішній вигляд замку, як і інших будівель центру міста неодноразово змінювався. На даний час археологами не знайдено ні залишків споруд, ні кладочного матеріалу, ні слідів фортифікаційних укріплень, які свідчили б про давнє походження замку. Але М. Влох згадує про оборонний вал і додаткові укріплення з оборонною вежою в урочищі «Піддіброва».

До нашого часу дійшли тільки рештки споруд (підземного рівня) замку, що ймовірно був збудований у XVII–XVIII ст. Рештки замкових споруд вивчались та були задокументовані у 1930-их роках під час реставраційних робіт. У 1970-их роках, під час будівництва нового корпусу фабрики були частково знищені підземні галереї, що були збудовані з каменю і цегли. Протягом століть зі Львова до Винник вели дві дороги. Одна з них, Глинянська, що йшла на схід, до Києва і на південь – у Крим. Друга – дуже вибоїста, придатна лише у суху погоду, починалася коло Личаківської рогатки, вела через Ялівець, коло Горів, через пивоварню Грунда, вздовж р. Маруньки і виходила на Забаву. Називалась вона Нижньою дорогою.

У 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Бродську дорогу (цісарську) на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні з’єднує Винники зі Львовом. Дороги з твердим покриттям називали по-різному: «гостинець», «цісарська дорога».

Історична довідка.

Глинська або Глинянська дорога (ul. Glinska, Gliniańska) називалась ще з XV ст. У XVI ст. за частиною дороги закріпилась паралельна назва – Личаківська. У 1787 р. Глинянська (Glinianer Gasse, ul.Gliniańska, потім Личаківська) вулиця стала головною артерією Личаківського передмістя. Нею простягалися цісарський гостинець на Золочів, де він розгалужувався на Броди (далі на Волинь до російського кордону) й на Тернопіль, а звідти через Чортків на Поділля й до Чорного моря. Під час німецької окупації 1941–1944 рр. вулиця називалась Східною (Oststrassе). У 1944 р. її перейменували на Владіміра Лєніна. У 1990 р. вулиці повернуто її попередню назву. Там, де закінчується підйом вул. Личаківської і вона стає рівною, тривалий час стояпа рогатка — пристосування, яке перекривало дорогу до міста. За право проїзду до міста з селян, котрі везли продукти, стягали мито. Поступово і саме місце дістало назву Личаківської рогатки.

Ялівець (Яловець) — місцевість у Личаківському району Львова в районі рогатки (перехрестя) вулиць Пасічної та Личаківської. За однією версією, назва походить від рослини ялівець, останні екземпляри якої зустрічались тут ще у 1930-их рр. За іншою версією цю назву породили неврожайні (ялові) землі цієї місцевості. Давній топонім нині зафіксований лише у назві невеликої вулиці Ялівець. До місцевості також застосовували іншу назву — «Машів». Поселення, територія якого починалась за вул. Біваковою (тепер Голинського), оточена землями громади Кривчиці, здавна належала до міста Львова. Наприкінці XIX ст. тут збудовано кавалерійські казарми, які у 1920-их рр. використовувались як табір для інтернованих та полонених українців. Пізніше тут розміщувався 14-й полк уланів (так званих «Язловецьких»). Після 1944 р.казарми зайняла кавалерія Червоної армії, а дещо пізніше тут влаштовано 28-й авторемонтний завод Міноборони СРСР. У 1920—1930-их рр. територія Ялівця забудована віллами та невеликими кам’яницями. У 1950-их рр. в ярах Ялівця створено велике звалище військової техніки.

Цісарська дорога (в районі Винник) частково проходить по лінії глиняних валів, які, на думку археологів, оточували енеолітичне нордійське оборонне селище близько 1800—2000 р. до н. е. Залишки валів позначені на австрійській карті 1783 р. Матеріал валів використовували для насипу під тверду основу дороги. Місце, де при дорозі автостоянка ніби нависає над долиною, називалось «Стражники». Тут у мурованому будиночку під солом’яною стріхою розміщувався дорожній патруль. З побудовою цісарської Нижня дорога не перестала функціонувати. Для багатьох вона мала свої принади і переваги – була коротшою, звичною, вела попри млини, броварню, куди заходилось на пиво і на новини. Мабуть, саме для таких гостей у Грунда при вході була вивіска «Вхід босоніж категорично заборонений». У важкі повоєнні роки, коли проїзд у автобусі був розкішшю, багато винниківчан діставалися до Львова пішки саме цією Нижньою дорогою.

Наталя Сиряміна у праці «Замок у Винниках – давній форпост на підступах до Львова» подає опис фортифікацій замку: «Огорожа з цегли навколо сучасної фабрики, яка починається з воріт по вул. Галицькій і обмежує територію зі сходу, півдня і частково із заходу повністю повторює місцепроходження куртин замку, які пізніше слугували за огорожу первісної тютюнової фабрики. До недавнього часу ця стіна мала інший вигдяд і закінчувалась дашком, вкритим дахівкою різних часів, про що свідчать написи на її фрагментах, знайдених поблизу огорожі. Дахівка, і це очевидно, відноситься до періоду, коли на території замку вже існувала тютюнова фабрика. Куртини періоду бастіонових фортифікацій мали вигляд інший.

Про те, що куртини пізніше були перебудовані під огорожу свідчать два типи цегли застосовані в кладці огорожі (не враховуючи сучасного). У воротах і де-не-де в огорожі зустрічається цегла яскраво-червоного кольору, яку за колекцією В. Корнеєвої, з розмірами 28 х 5,5 х 14-15 см можна віднести до поч. XVIII ст. Сама огорожа посаджена на фундамент або мурування більш давнього походження з необроблених плит вапняка. Куртини (огорожа) стоять на валах з південного боку яких простежуються залишки рову. Південно-західний кут огорожі оформленний залишками п’тикутного бастіону з ескарпами, викладеними недосконало обробленими плитами вапняку (розмір 16-33 х 65-70). Шия бастіону з гострим кутом майже повністю прослідковується, решта розібрано, або засипано землею.

Західна стіна, прямуючи на північ, закінчується в місці перелому на захід ще однією стіною з оброблених вапнякових плит. Тут, безумовно була північна границя первісної замкової території, яка під час влаштування тютюнової фабрики була посунута на північ. Фрагмент стіни з вапнякових плит міг бути ескарпом куртини, або ще одного бастіону… На території фабрики збереглися споруди підземного рівня – це коридори, стіни яких кладені з цегли, в деяких місцях – з каменю і перекриті бочковими склепіннями. Ці споруди археологами були мало досліджені, але можна стверджувати що то залишки пивниць палацових споруд…

Розкриті археологічною експедицією 1995 р. два кам’яних фрагменти не мають до палацових споруд замку явного відношення… Спосіб та матеріали (три типи цегли) мурування фундаменту свідчить про те, що споруда неодноразово перекладалася, а мурування вапнякових (фундаментних) брил значно давнішого походження ніж цегляне. Презентований фрагмент, де використана цегла, яка датується в більшості сер. XVIII ст., а також застосований тип конструкцій (лучкові перемички) сер. – кін. XVIII ст. можна датувати кінцем XVIII – поч. XIX ст., тобто часом реконструкції замкових споруд під тютюнову фабрику. Це також підтверджується використанням у фрагменті цегли з клеймом, де простежується напис з іменем «J. SHYMACH», що може бути прізвищем одного з жителів м. Винники з німецьких колоністів Шумахера (SHYMACHЕR), очевидно власника цегельні поч. XIX ст. … В мурованому фундаменті фрагменту була також використана цегла періоду XIV–XVI ст. …».

Опис замку подає І. Тимець у статті «Винниківський замок» (2008 р.): «Численні перебудови неодноразо¬во змінювали замок. У ХVІІ—ХVІІІ ст. замість давнього дерев’яного збудова¬но кам’яний замок з поділом на верх¬ній і нижній двір, з великою кількістю підземних ходів і галерей, що підтверджує його стратегічно-фортифікаційне призначення. На карті XVIII ст. чітко видно контури замку та насипні вали. Про військове значення споруди свідчать також знайдені 1782 р. дві залізні гармати, а в 1990 р. — чавунні ядра від фальконета.

З середини XVIII ст. замки як фор¬тифікаційні споруди втрачають своє значення, і Винниківську фортецю перебудовано на палац. У верхній частині жили його власники, була каплиця, а нижня складалася з господарських приміщень: стаєнь, майстерень, про що свідчать археоло¬гічні знахідки. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) Галичина перейшла під владу Австрії. У 1770—1780-их роках австрійський уряд здійснив ряд реформ, зокрема, скасував мо¬настирське землеволодіння. Частина монастирів була закри¬та, їхнє майно конфісковано, а при-міщення передані під школи, лікарні, склади тощо. С. Гловінський ще за життя завбачливо передав свій має¬ток цісаревій Марії-Терезії, обумо¬вивши надання частини коштів на утримання кафедрального костелу у Львові та відкритої ним школи для дітей шляхетського походження. 1779 р. у приміщення Винниківського замку була перенесена створе¬на роком раніше у Львові тютюнова фабрика. Будівлі замку (загальною площею близько 38,5 тисяч сажнів: головний корпус — 10712, вартівня — 2818, службові помешкання — 1056, приміщення контор — 2856 і 3100 саж¬нів), відповідно до нових потреб, ви¬магали переобладнання, на що було витрачено 43972 гульдена 24 крейце¬ри. Сама фабрика була розташована у головному замковому приміщенні, а інші будівлі було переобладнано під склади сировини, фабричного інвентарю, вартівню, помешкання директора тощо.

Вже у 1797 р. при фабриці була броварня на 40 бочок і ґуральня з трьома котлами. Продукцію постачали в заїжджий двір та в корчми, які за її реалізацію отримували кожну двадцяту бочку безкоштовно. Наприкінці XVIII ст. у Винниках почали функціонувати цегельня і вапнярня. У 1818 р, на фабриці здійснено низку реконструкцій і перебудов, а у 1848 р. Лейгор Бавер завершив перебудову головного корпусу фабрики, що обійшлося у 152 243 флорена.

Під час Першої світової війни Винниківська фабрика зазнала значних втрат: у вересні 1914 р. згоріли головне приміщення, розташоване у стародавньому замку, вціліла лише частина складів, що зі сторони сучасної вулиці Галицької. Після війни адміністрація і не думала про його відбудову і невдовзі пошкоджену спо¬руду продали за дуже низькою ціною як будівельний матеріал Леону Готфрейду. Обурені винниківчани звернулися до дирекції підприємства з клопотанням скласти план відбудови й реставрації будівлі.

У 1928 р. вони відправили листа до Л. Готфрейда з вимогою припинити руйнування будівлі на основі відповідного розпорядження Президента Польщі про охорону пам’яток. Наступного року було створено спеціальну комісію архітектурної ради з обговорення реконструкції замку. До комісії входили: В. Лело – заступник директора фабрики, консерватор Державних пам’яток мистецтва та архітек¬тури Р. Леваковський, Т. Врубель і Б. Віктор (два останніх обіймали посади президен¬та та віце-президен¬та Спілки польських архітекторів). Комісія визнала заслуги колишнього власника палацу єпископа Гловінського перед громадськістю та, з огляду на історичну й архітектурну цінність споруди, склала висновок про можливість її відбудови. Але патріотизм і висновки титу¬лованої комісії, вочевидь, були не такими вагомими, як аргументи за¬цікавленої сторони.

Вже через три місяці Міністерство віровизнань та освіти ствердило, що: «Згаданий план вже перед війною, як повністю перебудований, значно збільшений і замінений на фабрику, представляв малу історичну вартість, тим більше піс¬ля пожежі та воєнних руйнувань, не може, як руїна, бути у цьому випадку обґрунтованою». Цей вердикт і визна¬чив долю руїн палацу. Надія винниківчан бачити у реставрованій будівлі повітовий суд, за¬гальні й професійні школи, як видно з клопотань ще на початку боротьби за відновлення палацу, так і не здій¬снилися. Фабрику відбудували лише на верхній терасі. Друга світова війна, радянський раціоналізм та реалізм, наше прак¬тичне сьогодення також долучилися до руйнування історичного середовища Винник. Попри це наше містечко не втратило свого колориту, туристичної привабливості».

Андрій Байцар, доцнт ЛНУ ім. І. Франка