Пропонуємо нашим читачам другу частину історичного дослідження «Винниківщина в роки Хмельниччини (1648-1657 рр.)»
Друга Львівська облога 1655 р. (25 вересня — 8 листопада). Домовившись у серпні (за ст. ст.) 1655 р. зі Швецією про спільні дії проти Польщі, Б. Хмельницький вирушив разом із московським військом В. Бутурліна на Львів. 25 (15) вересня їхні розвідувальні загони з’явилися в околицях міста. Українські козацькі полки зупинилися зі сходу, півдня і південного заходу. Табір московських полків розташувався на захід і північ від центру міста. Польський сенатор Станіслав Любовицький і Самуїл Грондський прибули до ко¬зацького табору у Винники, щоб добитися перемир’я з Б. Хмельницьким.
Побут Б. Хмельницького у Винниках описаний в історичному романі Натана Рибака «Переяславська Рада» (т. II, стор. 589, Київ 1958):
«При в’їзді у Винники козацька варта спинила ридван. Любовицький з усією поштивністю, на яку був здатен, пояснив козацькому сотнику, хто він та куди верстає путь, і козаки, оточивши його ридван, повезли сенатора до Хмельницького. Погожа година панувала навкруги. Рівними шерегами стояли козацькі намети по праву руку, а по ліву біліли намети московського війська. Гордо маяли на вітрі значки і бунчуки. Під високим дубом, наче під бунчуком, створеним самою натурою, височів з білої повсті округлий широкий намет. Дві корогви, малинова і чорно-жовта, свідчили, що в цьому наметі на постої гетьман Хмельницький. За сто кроків од гетьманового намету козаки спинили ридван…».
Зустріч Б. Хмельницького з сенатором Станіславом Любовицьким і Самуїлом Грондським описує М. Костомаров: «Тут з’явився до Хмельницького 29 жовтня посланець від Яна-Казимира Станіслав Любовицький, давній знайомий Хмельницького, і привіз від свого короля лист, сповнений лестощів і навіть самопринизливих компліментів, хоча в
Любовецького в той же час був інший лист до татарського хана ворожий Хмельницькому. Бесіда з Любовицьким у вищій мірі характерна – як щодо характеру Хмельницького, так і щодо духу того часу. «Люб’язний куме, – сказав Хмельницький, – згадайте, що ви нам обіцяли і що ми від вас одержали? Всі обіцянки ваші давались відповідно до науки єзуїтів, які кажуть: не слід дотримувати слова, даного схизматикам. Ви називали нас хлопами, били нагаями, відбирали наші статки, і коли ми, не стерпівши вашого насильства, втікали і полишали жінок наших і дітей, ви ґвалтували жінок наших і спалювали бідні хати наші, іноді разом з дітьми… саджали на палі, в мішках кидали у воду, виявляли ненависть до руських і презирство до їхнього безсилля; але що найобразливіше – ви глумилися над вірою нашою, мучили священників наших. Стільки натерпілися від вас, стільки разів були обманутими, ми вимушені були шукати для поліпшення нашої долі таких засобів, від яких ні в якому разі не можна відмовлятися. Пізно шукати допомоги від нас! Пізно думати про примирення козаків з поляками!» Любовицький, підлещуючись до Хмельницького, почав картати польське шляхетство за те, що воно залишило свого короля в біді, і сказав; «Тепер король визнаватиме благородними не тих, які ведуть довгий ряд генеалогії від дідів, а тих, котрі подадуть допомогу вітчизні.
Забудьте все, що було, допоможіть помазаникові божому. Ви будете не козаками, а друзями короля. Вам будуть даровані достоїнства, коронні маєтки; король вже не дозволить порушувати спокій цим собакам, які тепер розбіглися і полишили свого господаря». «Пане посол, – сказав Хмельницький, порадившись перед цим з козацькою старшиною, – сідайте і слухайте: я вам розповім баєчку. В старі часи жив у нас селянин, такий заможний, що всі йому заздрили. У нього був домашній вуж, який нікого не кусав. Господарі наливали йому молока, і він часто повзав поміж сім’єю. Одного разу хазяйському сину дали молока; приповз вуж і почав хлебтати молоко; хлопчик вдарив вужа ложкою по голові, а вуж вкусив хлопчика. Хазяїн хотів убити вужа, але той заліз в нору, і хазяїн лише відрубав йому хвіст. Хлопчик помер від укусу. Вуж не вилізав після цього з нори. З того часу хазяїн почав бідніти і звернувся до ворожбита дізнатися про причину цього. Йому відповіли: у минулому ти добре ставився до вужа, і він відволікав на себе всі нещастя, які загрожували тобі, а тебе рятував від них, тепер, коли вас розділяє ворожнеча, всі біди звалилися на тебе; якщо хочеш попереднього достатку, помирися з вужем. Хазяїн взявся запрошувати вужа відновити між ними попередню дружбу, а вуж сказав йому: даремно турбуєшся, щоб між нами була така дружба, як раніше. Як тільки я подивлюся на свій хвіст, так до мене одразу повертається досада; а як ти тільки згадаєш сина – відразу закипить у тобі батьківське обурення, і ти ладен мені голову розтрощити. Тому достатньо буде дружби між нами, якщо ти будеш жити у своєму домі, як тобі завгодно, а я у своїй норі, і будемо допомагати один одному. Те ж саме, пане посол, відбулося між поляками і руськими. Був час, коли ми разом насолоджувалися щастям, раділи спільним успіхам.
Козаки захищали королівство від усіляких небезпек і самі приймали на себе удари варварів. Тоді ніхто не діставав здобичі від Польського королівства. Польські війська спільно з козацькими скрізь здобували перемоги. Але поляки, які вважали себе дітьми Королівства польського, почали порушувати свободу руських, а руські, коли їм стало боляче, почали кусатися. Сталося так, що у руських значна частина відсічена, і синів королівства немало згинуло. Як тільки цим народам спадуть на згадку біди, причинені один одному, одразу ж виникає досада, і хоч почнуть миритися, а справи не доведуть до кінця! Наймудріший із смертних не зможе відновити між ними міцного і тривкого миру. Хіба що так: хай Королівство польське відмовиться від усього, що належало князівствам землі Руської, хай відступить козакам всю Русь до Володимира, Львів, Ярославль, Перемишль, а ми, сидячи собі на своїй Русі, будемо відвертати ворогів від Королівства польського. Але я знаю: якби у всьому королівстві залишилося сто панів, і тоді б вони не згодилися на це. А козаки, поки зможуть тримати зброю, не відступляться від цих умов. Тому – прощавайте». Любовицький передав Хмельницькому прикрасу з дорогоцінним каменем, дарунок дружині Хмельницького від польської королеви Марії Людвики. «Боже всемогутній, – вигукнув Хмельницький, – що я значу перед твоєю особою, але ось як піднесла мене ласка твоя, що до моєї Ганни найсвітліша королева польська пише листи і просить в неї заступництва переді мною!». Однак, звертаючись до Любовицького, Хмельницький сказав: «Не можу виконати бажання її величності; не можу порушити міцного договору з руськими і шведами».
Пізніше ставка Хмельницького перемістилася поблизу церкви Юра, і знаходилася тут до 8 листопада 1655 р.. Трохи раніше на захід від Львова отаборилося польське військо на чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким. Проте Хмельницький і Бутурлін вирішили випередити супротивника. Козацькі частини на чолі з миргородським полковником Григорієм Лісницьким і московські загони під керівництвом князя Григорія Ромодановського 29 вересня здобули Городок, а наступного дня повністю розгромили польсько-шляхетське військо.
Перемога під Городком забезпечила вільне маневрування козацьких військ у Галичині. Визволено Яворів, Немирів, Любачів та інші міста. Упродовж 30 вересня — 5 жовтня (20—25 вересня) обстрілювалися укріплення. 6 жовтня (26 вересня) почалися переговори, які засвідчили відмінність позицій союзників.
Гетьман схилявся до компромісу (погоджувався на викуп), боярин наполягав на негайній капітуляції і присязі царю Олексію Михайловичу. 20 (10) жовтня було досягнуто угоди про сплату контрибуції в сумі 60 тис. злотих. Після виплати контрибуції 8 листопада (29 жовтня) облога була припинена.
План визволення західноукраїнських земель не вдалося тоді здійснити. Кримський хан, наляканий зміцненням України, напав на Поділля. У зв’язку з небезпекою татарського удару з тилу, московсько-українській армії довелося вирушити у похід, щоб відбити напад татар.
Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка