![]() |
Ростислав Демчишин |
Винниківчанин Ростислав Демчишин – заслужений діяч мистецтв України, диригент, аранжувальник, піаніст-імпровізатор. Член НСКУ з 2007 року. Закінчив консерваторію. Працював диригентом Львівського оперного театру. 1989-го створив і очолив Галицький симфонічний оркестр, а з 1993-го року – ансамбль «Галицька ревія» (зараз він має назву «Львівське ретро»), що виконує пісні й твори українських композиторів в обробці Ростислава Демчишина. Гастролював в Угорщині, Польщі, Чехії, Італії, США, Японії та ін.
– Пане Ростиславе, Ваш вклад у розвиток української музичної культури величезний. Як патріот держави, що Ви думаєте про мовний закон Ківалова-Колесніченка?
– Українська мова збереглася в Америці, Португалії, Бразилії і багатьох інших країнах. Як народ може бути незалежним, не маючи власної мови? Кнопкодави, які йдуть проти народу, – це наші вороги. Україна тримається на Галичині. Вважаю, що галичани не допустять трагедії, яка над нами висить, і я, зокрема, також, намагаюся своєю творчістю популяризувати і відстоювати нашу державну мову, мистецтво.
– Які патріотичні твори маєте у своєму мистецькому доробку?
– Одним із таких є твір «Україна є, Україна буде», який присвячую захисту української мови. Його виконав Симфонічний оркестр оперної студії Львівської музакадемії, хор Львівського музучилища, академічна капела «Галицький камерний хор» і вокалісти – заслужені артисти України Леся Боровець і Володимир Кудовба. Загалом на сцені під час виконання було 120 осіб. Саме «Україна є, Україна буде» закінчуються всі наші концерти.
Маю немало заслуг перед Україною. Часто виступаю на Шевченківських концертах, а також багатьох вечорах патріотичного спрямування. Маю у творчому доробку величезну кількість творів, які підтверджують мелодіями мою любов до України. Зокрема, це аранжування гімну «Боже великий, єдиний», який є молитвою за Україну. Якби хтось в Америці зробив таку оркестровку, то був би мільйонером, а я отримую пенсію 1218 грн.
Також вдалими є гімн «Просвіті», гімн емігрантів «Лети, тужлива пісня», кантата «Берестечко» (на слова Т. Шевченка), кантати «Голодомор», «Соколики» (присвячений генералові Чупринці) та ін. Один з останніх творів – увертюра до опери «Мазепа» на текст Б. Стельмаха, прем’єра якої відбулася цього року. Але найбільшою гордістю залишається оркестровка державного гімну «Ще не вмерла Україна».
– Це важливий вклад до сучасної історії незалежної України. Розкажіть про роботу над гімном.
– За дві доби до першої сесії першої демократично обраної Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл попросив мене написати оркестровку Державного гімну України зі словами: «Що хочете робіть, але на сесію має бути гімн». Я працював усю ніч. Восьмого квітня 1990 р. була репетиція, а до ранку виконавці переписували гімн, бо ж ксероксів тоді не було. А о 10-й ранку 9 квітня в Оперному Галицький симфонічний оркестр виконав Державний гімн України «Ще не вмерла Україна». Це була прем’єра.
Після цього аранжування робили й інші композитори, але не завжди вони були вдалими. Я гордий з того, що на Олімпіаді в Атланті звучав саме мій варіант гімну. Його активно використовують до сьогодні.
– Завдяки Вам вдруге «народилися» естрадні пісні Богдана Весоловського та інших композиторів довоєнного часу. Що спонукало взятися за пісні саме цього періоду?
– Прагнення повернути колишню культуру світської музики, шляхетність мистецьких салонів, вишуканий стиль 30-х років. І це ми розпочали робити з «Галицькою ревією». Доцент консерваторії Олександр Зелінський вирішив реанімувати епоху довоєнного мистецтва, яка була на Галичині. Галичина відрізнялася від Східної України, бо тут на той час була Європа не тільки в географічному розумінні.
На Галичині жили і працювали видатні люди. Я зберігаю буклет 1935 р., на якому два брати Шухевичі: Роман грає на фортепіано, а Юрій співає (закінчив консерваторію) разом з іншими співаками, які брали участь у музичному концерті. Вже в ті часи звучала музика-ревія. Це шоу, що наближене до мюзиклу. Це була елітна популярна музика, характерна для Галичини.
У нас розвивалася не тільки сільська, а й міська народна пісня. Хто сьогодні не знає батярської пісні довоєнних років «Куплю си газету»? Світська музика була для людей іншого прошарку, в якій проявилися молоді композитори Богдан Весоловський, Ярослав Барнич, Остап Нижанківський, Орест Курочка, Роман Купчинський, Євген Козак, Кос-Анатольський тощо. Коли почалися перші репресії, деякі митці, щоб продовжувати свою творчість, мусіли емігрувати. Серед них був стриянин Б.Весоловський. У нашому репертуарі багато його пісень. Найвідоміша, мабуть, «Прийде ще час». Вона хоча й написана у 30-ті роки, але залишається популярною, бо є оптимістичною. Ми ж віримо у кращі часи.
– Блискучі соло у «Ревії» виконує ваша дружина – заслужена артистка Леся Боровець. Її лірико-драматичне сопрано збирає щедрі оплески публіки. Як сприймали виступи за кордоном?
– На початках «Ревії» не вистачало вокаліста. Леся Боровець дуже органічно почувається в ретро 30-х років. Тоді не було «мінусовок», співали живим голосом, тобто на сцені міг бути лише справжній співак. Ми вже не один рік вдало гастролювали. Коли ж у Лесі почалися проблеми зі здоров’ям, я поїхав на роботу в Югославію, щоб допомогти їй подолати хворобу. І незабаром вона знову повернулася на велику сцену. Ми виступали в багатьох містах України, Росії, Канаді, Японії, Америці.
У 2001 р. нас запросили у Голівуд. Високо оцінивши, протягом двох років пропонували концерти в різні міста США. Після Америки повернулися до Львова. Але без фінансування важко. У нас єдиний колектив в Україні, який виконує довоєнні пісні. Але допомоги немає ні від кого. Потребуємо продюсера, який допоможе вийти на світовий рівень, щоб і надалі розповідати про Україну.
Коли ми були на гастролях у Японії, то з’ясували, що вони не те, що про ретро, а й про Україну нічого не чули! Зацікавлення «Львівським ретро» було таке велике, що наші концерти транслювало телебачення. А потім японський продюсер приїхав до Львова, щоби записати «Японську сюїту».
Я буду робити усе можливе і неможливе, аби популяризувати Україну за кордоном. Такого колективу нема не тільки в Україні, а й в усьому світі. І нам таки є що показати!
– «Львівське ретро» виконує ретро, джаз, духовні твори, міський фольклор. Це правильно, що таку музику відносять до легкого жанру?
– Так кажуть лише дилетанти. Жанр ретро потребує тривалої музичної підготовки, таланту. Тому я б відніс його до серйозного жанру. А «легкий» жанр – це сьогоднішня попса, в якій нема нічого: ні поезії, ні музики, ні стилю, ні жанру. На жаль, саме «таке» переважає на українській естраді.
У наш час нищиться висока культура, усе переросло в комерцію. Втрачаємо найголовніше – українську мову, український лад. Ті пісні, які зараз народжуються, не мають нічого українського. Просто підставляють українські слова, а музика має російський лад. Цю музику популяризують співаки грошовитої тусовки.
Підтримую тільки братів Бебешків, бо вони борються, як можуть: один створює дитячі пісні, а другий – підтримує українську пісню в столиці. Шкода, що таких патріотів мало… Я впевнений, що мистецтвом можна значно більше зробити для українського народу, аніж мітингами чи порожніми гаслами напередодні виборів.
Розмовляла Лариса КУБСЬКА, «Винниківський Вісник»