Про таємниці спортивного закулісся розповідав газеті «Винниківський Вісник» легенда футбольного арбітражу, винниківчанин В’ячеслав Чекас.
Нещодавно відзначив 70-річний ювілей мешканець Винник В’ячеслав Чекас — легендарний футбольний арбітр Всесоюзної категорії. В’ячеслав Дмитрович відсудив десятки матчів вищого дивізіону СРСР, відзначившись високими фаховими, а головне — моральними якостями і чеснотами.
У 70-80 роки футбольні вболівальники всього Радянського Союзу добре знали В’ячеслава Чекаса. Адже тоді він, займаючись викладацькою діяльністю, був дуже відомим і авторитетним футбольним арбітром. Нам приємно усвідомлювати, що такі професіонали й авторитетні люди, як В’ячеслав Дмитрович, є нашими земляками.
Незважаючи на поважний вік, пан В’ячеслав перебуває у прекрасній фізичній формі, завжди в доброму гуморі. Усе своє життя він пов’язав зі спортом і здоровим способом життя. Не полишає й зараз своєї праці. Адже ще з 1965 року В’ячеслав Дмитрович є викладачем (доцентом) кафедри фізичного виховання та спорту Львівської комерційної академії.
Наше містечко завжди мало футбольну славу. І в наш час вихованці винниківського футболу перебувають у когорті кращих футбольних арбітрів (колись Ярослав Грисьо та Михайло Сидор, тепер Юрій Грисьо, Андрій Грисьо, Андрій Можаровський).
— В’ячеславе Дмитровичу, як починалась Ваша спортивна кар’єра?
— Хоч народився я у Бориславі, моя сім’я переїхала до Львова. Тут я почав займатися футболом у відомого тоді дитячого тренера Євстахія Шпаргали. Разом зі мною перші кроки у спорті зробили й згодом відомі гравці «Карпат’ Ігор Кульчицький та Юрій Басалик. Виступали ми й за збірну школярів Львівщини. Після школи я вступив до Львівського інституту фізкультури, потім — служба в армії. Проте кирзові чоботи й солдатська каша, на щастя, мені не встигли набриднути. Адже мене, як вправного футболіста, помітив Михайло Ходукін — відомий тренер у 60-ті роки. Він запросив мене в команду Львівського військово-політичного училища (тепер інститут), яка була серед кращих у СРСР. У 1964 та 1965 роках ми ставали переможцями Кубка країни серед колективів фізкультури. Після служби в армії я відразу ж влаштувався на кафедру фізичного виховання та спорту, де працюю донині. Треную студентську команду, яка виступає в чемпіонаті Львова серед колективів вузів.
— В армійські роки Ви мали дуже вправних партнерів, бо ж здобули з ними багато перемог. Кого б Ви згадали насамперед?
— Доброго слова заслуговують усі. З цього колективу найбільш відомим став наш воротар Золтан Мілес (уродженець Закарпаття). Після армії він хотів грати в «Карпатах», проте карпатівські тренери не вміли цінувати своїх і зустріли його зверхньо. Тоді Золтан поїхав до Севастополя, де саме перебував на тренувальних зборах московський «Локомотив». Тренери москвичів дали можливість молодому гравцеві себе проявити і не прогадали. Золтан Мілес багато років поспіль надійно захищав ворота залізничників з Москви, став воротарем олімпійської збірної СРСР і зробив блискучу спортивну кар’єру. Так львів’яни позбулися чудового голкіпера… Ще один наш нападник Золтан Ме-чей згодом став одним із провідних го-леадорів ужгородської «Говерли».
— Ви також не залишилися осторонь великого футболу, ставши суддею. Як це трапилося?
— Я завдячую щасливому випадку, що стався у моєму житті. Після першого поєдинку моєї інститутської команди я буквально накинувся на арбітра з обуренням і претензіями, що він не вміє судити. На ці слова тодішній футбольний функціонер Аркадій Коростошевський відповів: Ти когось критикуєш, а спробуй сам вийти на поле и відсудити матч. Завтра у нас дублери «Карпат» грають з молодіжною збірною Львівської області. Приходь і спробуй». Я погодився і дуже викладався у цій грі. Особливої похвали не отримав, але фахівці зазначили, що як арбітр, я подаю певні надії… Ось так я почав судити футбольні поєдинки, поєднуючи їх з роботою в інституті.
Позитивну роль у моєму суддівському рості й становленні відіграв тоді вже добре відомий арбітр Михайло Кусень. Завдячуючи його всебічній підтримці, я почав судити поєдинки другої ліги, а згодом — і першої. Зрештою, я став арбітром, який обслуговував матчі вищого дивізіону СРСР. Загалом на найвищому рівні я відсудив 16 матчів, у першій союзній лізі — 60-70 поєдинків. І донині всі матчі викликають ажіотаж. Адже про кожний матч пишуть газети й журнали, більшість поєдинків транслює телебачення.
Наша професія приносить славу й популярність, але й на нас лежить величезна відповідальність. Судді завжди відчувають посилену увагу до себе, перебувають під непосильним психологічним вантажем. Але всі, хто причетний до великого спорту, на моє переконання, це щасливці, бо вони виконують улюблену роботу й дарують при цьому радість іншим. За роки своєї суддівської кар’єри я побував чи не в усіх куточках СРСР, багато цікавого побачив, багато чого дізнався, зустрічався з найвідомі-шими й найавторитетнішими людьми минулих десятиріч. А це чимало важить.
— Чи траплялися курйози під час матчів?
— Довелося судити кубкову гру поміж тоді чемпіоном СРСР Зенітом» (тепер м. Санкт-Петербург, Росія) і «Динамо» (Тбілісі). Цей важливий матч мало транслювати центральне телебачення, тому кожна хвилина й доля секунди розписані. На мій подив, обидві команди вийшли на розминку в білих формах. «Зеніт», як чемпіон, мав право вибирати. Тому я звернувся до динамівців із запитанням, чи мають вони запасний комплект. Виявилося, що запасна форма… теж біла! Усім довелося добре похвилюватися. На щастя, комплекти іншого кольору підвезли вчасно, і глядачі побачили матч згідно з телепрограмою.
Коли київський динамівець Леонід Буряк перебрався до московського «Торпедо», то з новою командою виступав у Баку (Азербайджан) проти «Нефтчі». Господарі відразу ж взялися за «зірку», щоб нейтралізувати Буряка. їхній захисник грубо зіграв проти нього. Але я ніколи не допускав свавілля, тим паче, що з Буряком ми земляки — українці. «Я вам тут не дам Буряка закопати», — цих моїх слів виявилося достатньо, щоб захисники господарів грали толерантно. Вдячність і симпатію я відчув і з боку Леоніда Буряка. Ми й зараз у добрих стосунках.
У Середній Азії Під час матчів уболівальники влаштовувалися на килимках біля лінії футбольного газону. Вони були дуже агресивні, коли результат їх не влаштовував.
Одного разу, коли така команда програвала, під час перерви до мене в суддівську кімнату прибіг розлючений начальник тамтешнього відділення міліції. «Коли наші програють, то я за ваше життя не відповідаю!» — кинув він мені, розмахуючи пістолетом. Та я все одно відсудив без порушень правил, тому ніхто не міг закинути мені жодного докору, навіть найпалкіші вболівальники. Живим і здоровим я повернувся додому. Хоча матчі другої ліги дев’ятої союзної зони ми, судді, між собою називали зоною ризику — це Кавказ і Середня Азія. І вболівальники, і гравці тамтешніх команд відзначалися агресією, темпераментом.
Правду кажучи, ніхто з нас ніколи не хотів туди їхати. Але нас зобов’язували це робити. Тому щомісяця кожному з нас доводилося проводити в цьому регіоні хоча б одну гру.
А ще свого часу моє прізвище ввійшло до спеціалізованого посібника для футбольних арбітрів СРСР. Це коли я вперше потрапив на збір молодих суддів, де проводили перегляд арбітрів для вищої ліги. З 23 претендентів повинні були вибрати лише одного. Кожному давали можливість відсудити одну гру. Я волею долі судив «Шахтар» (Донецьк) — «Жальгіріс» (Вільнюс, Литва). Обидві команди вирізнялися силовою, жорсткою манерою ведення гри.
Але курйоз трапився під час виконання тодішнім капітаном гірників Михайлом Соколовським кутового удару. Коли він намагався пробити — впав… кутовий прапорець. Я зупинив гру, ми встановили прапорець, футболіст знову розігнався для удару, а прапорець… знову впав. Та Соколовський таки виконав передачу, а Віталій Старухін (один із найкращих українських футболістів радянського періоду, що вирізнявся грою на «другому поверсі»), ударом голови переправив м’яча у ворота литовців. У результаті «Жальпріс» програв, а керівництво подало протест. Ось цей епізод було подано як приклад можливих непередбачуваних ситуацій під час матчів. Тоді ж так склалося, що мені довелося відсудити ще один поєдинок. І серед усіх претендентів переглядова комісія обрала мою кандидатуру. У минулі роки критерієм оцінки була професійна й фізична готовність арбітра.
Знайомства чи інші підходи не допомагали, а цінували професійність і майстерність. Усе було чесно.
— Але ж були договірні матчі й тоді…
— Так, були. Але не завжди арбітри мали до них стосунок. У серпні 1986 року я обслуговував поєдинок київського «Динамо» та «Шахтаря». Найперше, що мене здивувало, це те, що лідер киян Олег Блохін був надто мовчазним. На загал він і Віталій Старухін ніколи не мовчали під час гри, а намагалися прокоментувати кожний свисток, кожну дію арбітрів. Програючи, гірники зовсім не хвилювалися, були аж занадто впевненими в собі.
«Зараз зрівняємо рахунок! — кинув один із гравців «Шахтаря». Так і трапилося, дуже потужним ударом вони вирівняли становище, а цей матч завершився з рахунком -2:2. Спокій учасників матчу пояснювався просто: обидві українські команди вирішили поділити очки без бою і зберегли сили. А я про це дізнався пізніше…
Інший випадок. Одна з команд Кавказу, якій загрожувало пониження в класі, приїхала до Москви. Перед грою до мене звернувся їхній представник з пропозицією відсудити так, щоб вони здобули перемогу. Мені запропонували фантастичну суму грошей: 40 тисяч карбованців! У ті часи за проведення матчу на найвищому рівні платили аж… 17 карбованців 50 копійок. І це за вищою категорією! Щоб молодь уявила, які це були гроші, нагадаю, що найпрестижніший радянський автомобіль «Волга» коштував тоді до 10 тисяч карбованців, цегляний будинок із земельною ділянкою можна було придбати за 8 тисяч карбованців. Але я не гнався за такими огидними грішми. Я хотів залишатися професіоналом, а не шахраєм. Тому відмовився від такого великого багатства. Та, повірте, було прикро дізнатися, що гроші в кавказців таки взяли… їхні суперники. Так, явні аутсайдери з Кавказу вигравали й залишилися у вищій лізі. Примусити гравців зіграти чесно я не мав змоги, але я зберіг чистими своє сумління і совість. Зараз я вчинив би так само.
— Гадаю, що протягом життя Вам щастило на зустрічі з цікавими людьми. Хто з них найбільше запам’ятався?
— Справді, великий спорт — це постійні зустрічі з відомими особами. Але не лише. Наприклад, відомо, що СРСР був країною суцільних дефіцитів. У серпні неможливо було придбати квиток на транспорт із південних курортів. Коли ж я судив гру на Кавказі, то мав цю ж проблему. Одного разу її вирішив старший брат тодішнього першого секретаря ЦК Грузії Едуарда Шеварднадзе (а згодом міністра закордонних справ СРСР, президента вже незалежної Грузії). Цей чоловік, до речі, майже повністю паралізований, займав престижну посаду директора якогось автотранспортного підприємства. Його возила службова «Волга , з якої він не міг самостійно вийти. Він написав щось на клаптику паперу й сказав куди з ним звернутися. Касири відразу ж упізнали його почерк і знайшли для мене квиток із Грузії в Київ.
Щодо зірок радянського та українського футболу, то я був особисто знайомий з кожним. Тут можна згадувати й згадувати безліч історій, випадків, курйозів…
Якось після товариського поєдинку в Чернігові між місцевою «Десною» та київським «Динамо»(очолював легендарний тренер Валерій Лобановський) я, відсудивши матч, потрапив на застілля. Спочатку я відмовлявся пити горілку, бо не вживаю алкоголю. Та суворий погляд і слова Валерія Васильовича: «Ти що, відмовляєшся випити з Лобановським?», змусили мене підкоритися.
Доводилося судити поєдинок грузинського клубу, який очолював знаменитий у минулому гравець тбіліського «Динамо» й збірної СРСР Муртаз Хурцилава (67 матчів за союзну збірну). Його клуб вів у рахунку — 1 : 0. Та наприкінці зустрічі один із суперників, дуже технічний гравець, підхопивши м’яч, обвів чи не півкоманди й вирівняв становище. Після нічийного поєдинку Хурцилава зізнався, що дивився не на суперника, а на мене. «Сподівався, що ти зупиниш його, давши свисток. Але він обвів стільки наших футболістів, а ти так і не зупинив гру», — спробував дорікнути мені знаний фахівець. А за що? Він же нічого не порушив, навіть нікому не зробив передачі. Взяв гру на себе и забив гол. Усе ж було чесно’, — відповів я йому, Муртаз Хурцилава визнав, що я маю рацію.
— Якими перемогами й здобутками відзначилася команда Львівської комерційної академії?
— За роки, що я очолюю наш колектив, ми чотири рази ставали чемпіонами Львова серед команд вищих навчальних закладів. Зараз у нас здобуває освіту гравець, який вже пробує свої сили в ‘Карпатах». Це — Володимир Гудима. Свого часу за нашу команду виступали й інші, тепер вже колишні наші студенти, згодом відомі гравці «Карпат» Сергій Даниловський, Тарас Петрівськии, Мар’ян Марущак.
Розмову вів Володимир Гаврилів
Винники Plus за матеріалами газети «Винниківський Вісник»
Читайте також:
Публікації |
Винники |
Оголошення: |