Петро Миколайович Йосифів був знаною людиною у Винниках, активним громадським діячем, почесним громадянином міста. Минулого року на 90-році життя його не стало. Новітня історія Винник буде неповною, якщо не вписати у неї сторінки про життя і діяльність цього видатного винниківчанина.

Ми звернулися до його доньки – Наталії Максимович, і вона розповіла, що в останні місяці життя Петро Миколайович надиктував спомини на диктофон онукові Олександрові. Отож, завдяки запису П.М.Йосифів сам розповів про себе, і ми маємо можливість дізнатися не тільки біографію, а й почути цікаві історії з його уст.

Петро Миколайович Йосифів народився у с. Раневичі Дрогобицького району Львівської області 23 червня 1923 р. у селянській родині. У сім’ї було троє дітей: старший – Яким, середній – Петро і молодший – Грицько. Батько був війтом на селі, дідо також був війтом до нього.

Петро Миколайович до третього класу вчився у сільській школі, потім поїхав на навчання в Дрогобицьку семирічку. А перед тим рік витратив на вивчення польської мови, бо навчання в семирічці було лише польською.

У 1939 році вступив в електромеханічний технікум. Потім навчався в технічній школі, де готували спеціалістів для нафтопереробних заводів (слюсарів, сантехніків).

У 1947 році вступив на навчання у Лісотехнічний інститут на лісоводство.

У 1949 році кинув навчання, одружився і з молодою дружиною поїхав у с. Суходіл на Франківщину, переховуючись від «червоної мітли». Там працював спочатку об’їждчиком, лісником, а потім лісничим Суходільського лісництва.

У 1954 році став завідувачем лісництва Долинського лісгоспу, з 1958 до 1961 року – начальником лісопилки с. Луги Долинського району Івано-Франківської області.
У 1957 р. знову вступає у Лісотехнічний інститут на факультет лісове господарство на заочне відділення і закінчує його.

З 1961 р. повертається до Львова і оселяється у Винниках на вул. Б. Хмельницького, 25, але працювати їздить у Красівське лісництво (заступник лісорозробки).

З 1969 року влаштувався у деревообробний цех заводу будівельних матеріалів на вул. Промисловій у Львові, де пропрацював 15 років на різних керівних посадах. Коли вийшов на пенсію (1983), працював у Ботанічному саді (до 1989 р.), а після цього – помічником завгоспа у медінституті. У 1997 р. переніс мікроінсульт, у результаті чого осліп. Але не викреслив себе із життя, а активно допомагав «Просвіті» по телефону до останнього дня. Ветеран Великої Вітчизняної війни, ветеран праці.

Зі спогадів П.М.Йосифіва:

«1941 р., коли прийшла Радянська влада, я закінчив перший курс технікуму. На другому курсі технікуму була така історія. Комсомольці з нашого села «робили» у клубі танці в піст.

Жили ми біля церкви, а дідусь був церковним братом. До нього люди приходили і нарікали на ті танці. А ми то слухали, що такі ті комсомольці – нині піст, а вони танцюють. Я і ще двоє моїх друзів вирішили забрати з клубу те радіо, аби вони не танцювали. Змовились, відкрили вікно, забрали радіо, сховали в яму, що була у нас на цвинтарі (люди там брали глину).

Але між нами був один такий, що в селі його знали як батяркуватого, і відразу подумали на нього.

Нестору міліція добре «накропила», і він признався, де ми те радіо сховали. Міліція радіо знайшла, а нас посадили в тюрму в Самборі на 4 місяці. Нам ще не було 18 років, тому судити не могли. Вони чекали, тримали нас в Самборі, щоб виповнилося 18 років.

Батькам вдалося підкупити суддю і нас засудили на примусову роботу, а не в тюрму. Нас вислали в Стрий на будівництво аеродрому в Грабівцях. І ми там вантажили шутер аж доки знов німці не напали на більшовиків. А там стояли два кукурудзяники на аеродромі, німці то побачили і кинули бомбу.

Нас на примусовій роботі було семеро з Дрогобича. Ми лісами прийшли додому і переховувалися, бо ще була радянська влада. Коли вона пішла, знову створили технікум, і я вчився в ньому за німців.

Пізніше нас перевели до Львова. Я ходив у Львові в технічну гімназію. Одного дня в парку Костюшка мене і двох моїх односельців упіймала поліція і забрала в баудніс (робочий батальйон). Нас кинули в пивницю перебирати картоплю, але через кілька днів ми змогли втекли додому».

У 1942 році Петро Йосифів вступив в Організацію Українських Націоналістів і прийняв присягу. Батьки працювали до того часу, поки його не почали переслідувати і не доказали хто він такий. А членів ОУН судили і вивозили в Сибір.

Розповідає історію про те, як втікав від більшовиків: «Прийшов я з технічної гімназії додому, а мешкав я на Личакові, біля Винниківського базарчика. Господиня каже: «До вас тут приходив такий брунет, питався за вами». Я пішов до церкви Петра і Павла, то було 27 травня.

Вертаюся, як злодій, дивлюся, чи немає кого біля брами. А той брунет так собі спацерує туди-назад. Я перейшов на другий бік, пішов на базарчик і дивився за ним. Йому, мабуть, набридло ходити туди-сюди та й пішов геть.

Я ще зачекав трохи, та й пішов до хати, а господиня каже: «Знов приходив той брунет за тобою, питався де ти є». Я казала, що пішов до студентів вчитися, а коли прийде – не знаю.

Чекав, що за мною прийдуть вночі. Та що я мав таке? Матрицю, папір, фарбу, а те, що ми передавали партизанам, поховав все і з хати не йду. О 4 годині чую, що гримають у браму. Та я вже зібрався, взяв у руки мешти, а до того часу все розказав, показав господині. У хаті була кімната, а в ній – двері в іншу і її заклали шафою. Я сказав господині, що відтягну шафу і перейду до сусідки, а вона щоб закрила двері на ключ і засунула шафу на місце. Тільки жінка все зробила, як почали грюкати в двері кухні, бо вхід був через кухню. Сказала більшовикам, що я пішов вчитися до студентів і не повертався зі вчорашнього дня.

Я ж вийшов у коридор з мештами в руках і спустився сходами вниз. А під сходами тримали ящики для сміття. Я заліз між ті ящики та й сиджу. А напроти були відкриті двері до двірника. Він якраз зайшов, а я – за ним. Двірник пустив мене до кімнати, де жив зубний лікар, а сам пішов подивитися, чи є мої «гості». Їх, на щастя, вже не було.

Я вискочив з тої кам’яниці та й побіг до колєги, який зранку мав мені принести матриці і фарби. Я прибіг та й кажу: «Стефку, всьо, кінець». І так і з того часу я почав переховуватися.

Батьки домовилися з такою Грищишинкою в Грабівці біля Стрия, щоб я там жив. А потім я поїхав в Латвію. Там я працював на лісозаготівлі.

Одного разу дружина мого колєги, яка була паспортисткою у відділі кадрів, приходить та й каже: «Петро, я тебе виписала три дня тому, бо прийшла велика газета, що розшукують бандерівців. А там прізвища, ну і я тебе відразу виписала».

Я приїхав до Львова, ми зі Софією (майбутньою дружиною) вже були добре знайомі. Вона дістала мені метрику, і друзі зробили паспорт на інше прізвище, під яким я жив 12 років. Так я став Ігнатієм Михайловичем Гавдяком. А зі Софією ми тоді побралися».

Петро Миколайович скільки міг допомагав УПА: «У нас вдома переховувались хлопці, то я їм діставав, що треба.

Коли я вчився в інституті, то для відомого поета-дисидента Красівського і та інших хлопців ми приносили все для друкування: матриці, папір, фарбу. Я тоді був студентом, допомагав дістати усе, що треба було для партизанів.

Ми зробили багато документів на інші прізвища через нашу організацію тим хлопцям, які були поранені або хворі. Їм робили документи на польські прізвища, бо тоді переселяли поляків на Східну Україну і їх також переселили.

У нас переховувався Зиновій Красівський. Коли він зробив собі документи, то хотів переїхати в село у Дрогобицькому районі, але на вокзалі його затримали і засудили.

Завдяки тому, що я змінив прізвище, мене не знайшли, а батьків вивезли на Сибір. Старшого брата за підпільну роботу в УПА засудили ще швидше».

Також у спогадах Петра Миколайовича йдеться про працю в «Просвіті» (відновлення каплички,встановлення меморіальної дошки на хаті, де жив Липа, реставрацію могили Січових Стрільців та багато іншого).

Про життєві та виховні принципи батька розповідає донька Наталя Максимович:
«Батько поблажливо ставився до всіх, але до своїх домашніх – гостро і вимогливо, не давав можливості для дискусії. Тому ми й бунтувалися. Таким він був до старості.

Пам’ятаю, в десятому класі мені пошили нову сукенку. Я вдягла її, щоб піти зі сусідкою Лесею на танці до Винник. Тато заборонив її вдягнути: «Леся – бідніша, вона не має можливості так вбратися», а коли я сперечалася, то викинув плаття через вікно.

Його шокотерапію рідні відчували неодноразово, а батько так робив, щоб навчити нас не ставити себе вище над іншими людьми.

Ще один випадок трапився, коли я навчалася на ІІІ курсі. У нас була дівчинка, яка не мала мами, здавши іспити на трійки, вона не отримувала стипендії. Від тата був ультиматум: піти в деканат і відмовитися від стипендії на користь Галі.

Я ж пояснювала, що так не можна, але почула: «Ти мусиш. Ти маєш що їсти, а Галя – хтозна». Ми у той час жили на позичках, грошей не мали, але він нас так виховував. Мав чіткі життєві принципи.

У 50-і роки, коли переховувався і жив під прізвищем Гавдяк, працював лісничим у Рожнятинському районі на Івано-Франківщині у с. Суходіл.

Вирубка лісу йшла шалена. Він протестував, пояснював, що ліс не можна рубати підряд.

Він перший з лісничих, який приніс людям гроші за роботу, бо до цього вони працювали безоплатно, а також домігся, щоб ліс рубали планово…

Потім ми жили на лісництві, а тато працював начальником тартака, до якого треба було йти 7 км лісом.

Правду кажучи, у дитинстві я батька майже не бачила, бо він йшов дуже рано, а повертався дуже пізно. Але його дух, дисципліну відчувала. Била мене тільки мама, тато – ніколи. Він не сварив, не бив, але сказав – і це обов’язково потрібно було виконати.

У нас була служниця Маруня, яка мала доглядати дітей, бо тато і мама працювали. Вона не мала власного житла, була незаміжня. Мама варила їсти, прала, займалася городом, а на ній були Юрко і корова, бо я її не слухала. Коли ми вже виїжджали 1960 р., тато побудував їй хату за її ж гроші в дуже гарному місці. Коли вона померла, то сказали, що за спадком ця хата має бути наша. «Ні! – відповів тато, – хата збудована на гроші Маруні, то нехай буде сиротам». І ми не мали права голосу, хоча я дуже любила ту місцевість, там минуло моє дитинство.

І ще один цікавий момент. Знаєте, у кого ми позичали гроші, коли будувалися? Та в служниці Маруні! Вона була як каса взаємодопомоги.

До моїх друзів ставився як до рідних дітей. Їхні вінчання, хрестини відбувалися у нас вдома, бо тоді це було заборонено. Часто у нас жили молоді сім’ї, які не мали де притулитися…

Де б тато не працював, користувався великою пошаною. Він був начальником виробництва будівельних матеріалів на заводі. Тоді тяжко було дістати вікна, двері, тому можна нажитися. Батько тримав свою лінію: тим не доробишся, а тільки в тюрму попадеш.

Був добрим, але самолюбивим. На вулиці Хмельницького, де живемо багато років, був організатором суспільної роботи. А от вдома більше видавав накази. Я вдячна за те, що навчив мене виживати, не падати духом, любити працю».

Підготувала Лариса КУБСЬКА