Герб ордену піарів фото: wikipedia.org

Після родини Тарло і українсько-польського роду Потоцьких Винниками володів Самуель Гловінський.

У 1750 р. Францішек Потоцький продав Винники і Підберізці за 400 тис. гульденів львівському єпископу-помічникові (суфрагану) Самуелю Гловінському. Документ продажі перераховує різні суми і час оплати, в тому числі: 7000 пані з Потоцьких Тарловій, другі 7000 через воєводину Тарлову на репарацію костелу у Винниках чи каплиці, шо тих добрах є, 2000 через Кароля Тарло старосту ленчинського Конвенту Кармелітів босих… Цей документ підписаний 16 січня 1750 р. Отже, ще жила Маріанна Тарлова і Кароль, і вони продають маєтки Самуелю Гловінському гербу Рох-2. Можливо, що Маріанна залишилась фактичною власницею Винник, аж до 1750 р.

Самуель Гловінський походить з давнього мазовецького роду, який у XVII ст. пересилився у Галичину. Представники цього роду значних посад не займали, так що Самуель зробив найбільшу кар’єру у цій родині. Гловінський дуже не любив єзуїтів, тому спровадив до Львова орден піарів (піярів), що також спеціалізувалися на овіті.

1756 р. Гловінський передав Винники у тимчасове користування ордену піарів, а сам став настоятелем монастиря (отці піари з’явилися у Львові у 1718 р.). Самуель Гловінський прибутки від Винник направляв на утримання львівської колегії піарів. Та австрійська влада у 1783 р. ліквідувала піарську колегію, а наступного року реквізувала всі золоті і срібні прикраси та вотиви з винниківської ікони у костелі.

Саме отці-піари обслуговували новостворену римо-католицьку парафію (1766 р.) у Винниках. До парафії було прилучено латинників з Лисинич, Підборець, Миклашева й Винничок.

З іменем Самуеля Гловінського пов’язана історія монастиря францисканців та костелу Св. Антонія Падуанського на Личакові (вул. Личаківська, 49). Ці споруди були закладені 1718 р. краківським каштеляном Янушем (в іншій версії – Януарієм) Антонієм Вишневецьким, а у 1739 р. освячені львівським єпископом-суфраганом С. Гловінським.

Біля центрального входу до найдавнішого Міського парку Львова (тепер парк імені Івана Франка) з боку Галицького сейму (тепер Львівський національний університет ім. І. Франка) знаходилося ряд постаментів з бюстами славетних львів’ян: журналіста Яна Добжанського, театрального режисера Яна-Непомука Камінського, громадського діяча князя Леона Сапеги, художника Артура Гроттгера, поета графа Юзефа Дунін-Борковського і засновника навчально-виховного закладу о. Самуеля Гловінського, які були споруджені у 1894-1896 рр. скульпторами Антоні Попелем та Тадеушем Барончем.

Історична довідка

Піари – католицький чернечий орден, який займається вихованням та навчанням молоді. Назва ордену пішла від школи Schola pia («набожна школа»), організованої 1597 р. засновником ордену святим Йосипом Каласанським. Піари прославилися застосуванням передових на той час методів навчання, зокрема відміною тілесних покарань, поділом на класи та поважним ставленням учителів до учнів. Щоправда на практиці не все було так чудово. Наприклад, 1646 р. розгорівся скандал на кшталт сучасних – піаристи Неаполітанської області підозрювалися в педерастії. Скандал набрав такого розголосу, що папа Інокентій Х навіть розпустив орден, щоправда той знову відродився у 1669 р.

У Речі Посполитій піари з’явилися на запрошення короля Владислава Вази у 1641 р. 1748 р. львівський суфраган Самуель Гловінський за підтримки Станіслава Конарського звернувся до папи Бенедикта XIV, короля Августа ІІІ Веттіна-Саса з пропозицією закласти канвікт піарів. 1750 р. розпочато будівництво приміщення конвікту. Конвікт (лат. – гуртожиток) – закритий навчальний заклад католицької церкви, в якому всі вихованці живуть разом, разом користуються приміщеннями і т.д. Через протидію єзуїтів колегіум відкрили лише 1758 р., а 19 травня 1760 р. було закладено наріжний камінь будівлі за проектом архітектора Франческо Плаціді чи Паоло Фонтана. Через перешкоди єзуїтів до будівництва приступили у червні 1764 р. Роботи тривали до 1776 р. під керівництвом архітектора Франциска Ксаверія Кульчицького. Зі смертю (1776 р) фундатора колегіуму єпископа Самуеля Гловінського припинилось фінансування будівництва.

Але вже у 1783 р. відповідно до політики австрійського уряду (т.зв. «йосифинська касата») колегію було закрито. Спершу тут розмістили тютюнову фабрику, а у 1785 р. будівлю передано під Крайовий шпиталь. З тих пір профіль споруди не змінюється (тепер головний корпус Обласної клінічної лікарні, вул. Некрасова № 7).

У липні 1756 р. у Винниках з’явився орден піарів. У старому замку вони влаштували свій монастир. Поява піарів негативно сприйняла¬ся мешканцями Винник, яких піари змушували відробляти 4-6 днів у тиждень панщини.

Настоятелем монастиря був жорстокий і лютий єпископ-суфраган Самуель Гловінський, якого люди називали Шуфриган. До наших днів дійшла легенда про настоятеля Шуфригана (очевидно йдеться про С. Гловінського).

Селяни тяжко працювали на монастир, а Шуфриган переслідував усіх, хто без його дозволу збирав в лісі хмиз. Високий на зріст, з палицею в руках, з’являвся несподівано з-під землі у лісі Діброва і лупцював усіх, кого піймав.
Згодом виявилось, що з монастиря вели підземні ходи до лісів, тому то страшний монах і випірнав з-під землі. Селянам здавалось, що він володіє якоюсь надприродною силою.

Шуфриган діставав особливе задоволення від катувань, і Господь його прокляв. Коли Шуфриган помер і його поховали, на другий день труна з’явилася на поверхні. Земля не прийняла його. Ще двічі його ховали на цвинтарі, і кожного разу земля викидала назад. Врешті поховали його на роздоріжжі. Але й тепер під час бурі чи грози блукає Дібровою привид лютого монаха і тяжко стогне.

Працівники тютюнової фабрики розповідають, що бачили його привид у підвалах. Деколи з-під землі лунає стукіт коліс. То Шуфриган викрадає цигарки і вивозить на бричці.Ще й досі у Винниках лякають дітей страшним Шуфриганом або Шуфригою.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину включили до складу володінь Габсбургів. Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). Після встановлення тут панування Габсбурґів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом’якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784 р.) та Галицької греко-католицької митрополії (1808 р.). Починаються значні економічні, соціальні, політичні перетворення. Політика щодо монастирів була достатньо жорсткою: їх закривають, майно конфісковують, натомість відкривають великі мануфактури, нові підприємства.

У цей період С. Гловінський був спритним дипломатом у ставленні до австрійської влади. Він передбачив, що може втратити новозбудоване приміщення конвікту піарів і Винники з Підберізцями, бо такий був дух часу. Щоб дещо з цього врятувати, він випередив австрійську конфіскацію і передає замок у Винниках і монастир піарів у Львові в дар цісаревій Марії-Терезії. До акту даровизни С. Гловінський хитро включив легат для польської катедри у Львові на суму 1 200 ринських флорентів річно та інші «дрібниці». Довгі роки з винниківських прибутків йшов податок на польську катедру.

Після смерті С. Гловінського (1776 р.) його особисте майно одержали спадкоємці: Йосиф Гурецький, Тома Зброєвський і Михайло Бжежанський. З оціненого на 42 000 гульденів майна, вони повинні були щорічно виплачувати по 6 000 гульденів на засновану ним у Львові колегію.

1779 р. австрійський уряд зробив Винники казенним містечком у Львівській окрузі й заснував у ньому тютюнову фабрику.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР