Серед сакральних об’єктів Винник особливе місце займають старі міські цвинтарі. Їх у Винниках два: Старий винниківський цвинтар і Німецький винниківський цвинтар.

Старий винниківський цвинтар заснований у кін. XVIII ст. До сьогоднішнього дня збереглися залишки надмогильних плит датованих поч. XIX ст. До цього цвинтар знаходився біля сучасної церкви Воскресіння Христового (1842 р.), яка була збудована на місці старої дерев’яної церкви (1515 р.). Раніше померлих хоронили біля церкви. Вперше документально зафіксовано існування при церкві цвинтаря у Винниках у 1753 р. Церковний візитор, описуючи парафіяльну церкву Воскресіння Господнього, згадав про церковний місцевий цвинтар.

Протягом багатовікового періоду похоронено не одне покоління жителів, їх могили після ліквідації при церкві цвинтаря австрійським урядом, були забуті і затерлися в пам’яті виниківчан.

На сучасному винниківському цвинтарі знаходяться могили видатних людей, які залишили вагомий внесок в історії і культурі нашої держави.

Винники одними з перших виконали свій обов’язок по відношенню до полеглих воїнів: за одностайною згодою винниківської громади 24 квітня 1921 р. відбувся великий стрілецький похорон, останки 16 воїнів перевезено на місцевий цвинтар і поховано у спільній могилі.

Після похорону, в таємниці від уряду, винниківчани вирішили спорудити пам’ятник на стрілецькій могилі. Проект пам’ятника виконали Л. Лепкий (брат Б. Лепкого) та графік П. Ковжун, а виготовив місцевий скульптор В. Сидурко.

Лепкий Левко (7 грудня 1888 р. с. Поручин Бережанського повіту, Тернопільщина — 28 жовтня 1971 р. м. Трентон, недалеко від Нью-Йорка) — композитор і письменник, талановитий журналіст і художник, командир кінноти Українських січових стрільців, один із засновників видавництва «Червона Калина», найбільш відомий як автор широкопопулярних стрілецьких пісень.

Ковжун Павло Максимович (3 жовтня 1896, с. Костюшки на Волині — 15 травня 1939, Львів) — український графік, маляр і мистецтвознавець. Учасник Перших Визвольних змагань 1917–1921 рр.

Пам’ятник представляє собою кулю між двома однораменними хрестами, яка мала символізувати, що воїни загинули, але не здалися. Посередині кулі — стилізований тризуб на фоні щита, під яким знаходяться дві шаблі, обвиті терновим вінком, а на хрестах цифри: 1918 і 1919. Це був перший стрілецький пам’ятник на українських землях.

Пам’ятник освячували у першу неділю червня 1922 р. Близько десяти тисяч людей були присутні на церемонії, серед них Богдан та Леонід Лепкі. Боячись заворушень, за наказом польської влади кладовище міста було оточене трьома рядами армії та поліції.

Програма складалася з польової Служби Божої на площі місцевого «Сокола», походу на цвинтар, відкриття пам’ятника і покладання вінків. Хоча промови та виступи були суворо заборонені, та саме покладання вінків (150!) з виголошенням від кого – викликали більше враження, ніж будь-які промови. Хоча згодом польські націоналісти вимагали усунути пам’ятник, однак з правової точки зору на це не знайшли підстав. Згодом вже московські вандали пошкодили пам’ятник та знищили державний знак – тризуб, однак стерти імена героїв з людської пам’яті жодній владі не під силу.

Біля могили січових стрільців похований Іван Липа (літературний псевдонім Петро Шелест, Іван Степовик; 24 лютого 1865, Керч – 13 листопада 1923, Винники). — громадський і політичний діяч, письменник, за фахом лікар.

Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». У 1917 р. — український комісар Одеси, член ЦК Української партії соціалістів-самостійників. У період Української Народної Республіки — керуючий управлінням культури і віровизнання в уряді. Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 входив до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров’я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі.

З 1 березня 1922 р. жив і займався лікарською практикою у Винниках. Тут написав повісті «Кара» і «Утома».

Цікавим сакральним об’єктом є капличка, де поховані визначні постаті національно – духовного відродження – о. Григорій Гірняк (1865 – 1945 рр.) і о. Стефан Хомінський (1815 – 1890 рр.) з родиною. Поряд з капличкою похована дочка о.Гірняка – Ірина, яка померла у 1980 р. ( працювала вчителем молодших класів ).

На цвинтарі знаходяться могили:

• Олександри Любич Парахоняк (1892 – 1977 рр.) – оперна та камерна співачка;
• Якова Нагляка (1889 – 1959 рр.) – доктор, січовий стрілець;
• Миколи Полєка – професор — філолог, вчитель;
• Михайла Керницького (1896 – 1979 рр.) – краєзнавець, вчитель;
• Миколи Федюка (1885 – 1962 рр.) – живописець, графік,
мистецтвознавець, педагог.
• Івана Калитовського (1922 – 1986 рр.) – хірург;
• Богдана Маркевича (1925 – 2002 рр.) – український футбольний тренер; та інших видатних людей.

Німецький винниківський цвинтар (сьогодні парк на вул. Сахарова) діяв з 1785 р. по 1944 р. Хоча з 1940 р. корінних німців вже у Винниках практично не залишилось, але під час воєнних дій 1941-44 рр. німецьке військове командування дало наказ хоронити військових на цьому цвинтарі. На поч. 1950-х рр. ці військові поховання по-варварськи були сплюндровані радянською владою. На сьогоднішній день збереглось лише з десяток поховань, і перебувають вони в занедбаному стані.

Єврейського цвинтаря у Винниках не було. Більшості провінційних єврейських громад аж до кінця XVI-го ст. не дозволялося мати свої цвинтарі. З цієї причини в період пізнього середньовіччя Старий єврейський цвинтар у Львові став місцем вічного спочинку для всіх євреїв Галичини. Винниківських євреїв спочатку хоронили на Старому єврейському цвинтарі у Львові по вулиці Шпитальній (нині Базарна). Коли у серпні 1855 року, під час епідемії холери, кількість поховань на єврейському цвинтарі доходила до 15-ти щоденно, тоді стало питання про закриття Старого цвинтаря і відкриття Нового єврейського цвинтаря на Янівському передмісті, на так званих «Піліховських полях», де він зберігся і дотепер. У травні 1872 року на Львівському передмісті Знесіння був відкритий ще один єврейський цвинтар площею 0,8 га, на якому хоронили також євреїв з Винник. Брюхович, Замарстинова, Збоїськ, Голоско, Клепарова, Кульпаркова й інших передмість.

 Байцар Андрій, Доцент ЛНУ ім. І.Франка, депутат ВМР, фото: Олег Панас