Как мы украли и присвоили их историю Киевской руси, — Ярослав Дашкевич

«Как Московия присвоила историю Киевской Руси» (Впервые напечатано в сборнике Ярослава Дашкевича «Учи неложными устами сказать правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).

Создавая свое украинское государство, украинцы должны пересмотреть и уточнить свою историю, основываясь на правде, достоверных фактах и исторических событиях. Находясь на протяжении веков под властью завоевателей, украинцы фактически были лишены возможности влияния на формирование национального сознания и развитие своей истории, в результате чего история Украины написана преимущественно в угоду этим завоевателям. Особенно не выясненным является вопрос о претензии и притязания Московии, а в дальнейшем России, на историческое наследие Киевской Руси.

В романе-исследовании В. Билинского (Страна Моксель или Московия // Киев: Издательство им. Елены Телиги, 2008, 2009, в трех книгах) сообщаются факты, взятые из исторических источников (преимущественно российских), что свидетельствует о коренном искажение истории Российской империи, направленным на создание исторической мифологии о том, что Московия и Киевская Русь имеют общие исторические корни, что Московия имеет «наследственные права» на Киевскую Русь.

Обычное мошенничество московитов, которые присвоили себе прошлое Великого Киевского княжества и его народа, нанесло страшный удар по украинскому этносу. Поэтому теперь задача заключается в том , чтобы, на основе правдивых фактов, раскрыть лживость и безнравственность московской мифологии.

Рассмотрим основные вопросы этой проблемы.

Московские, а позже русские цари понимали, что без большого прошлого невозможно создать большую нацию, великую империю. Для этого нужно было украсить свое историческое прошлое и даже присвоить чужое. Поэтому московские цари, начиная с Ивана IV (Грозного) (1533-1584), поставили себе задачу присвоить историю Киевской Руси, ее славное прошлое и создать официальную мифологию Российской империи.

На это можно было бы не обращать внимания, если бы эта мифология не задевала коренных интересов Украины, не была бы направлена на полное уничтожение Украины – ее истории, языка, культуры. Время показало, что российские импершовинисты делали и делают все возможное для реализации этой задачи.

На протяжении веков, особенно с началом XVI в. в головы людей внушали и внушают, что Российская государство и российский народ берут начало от великого княжества Киевского; Киевская Русь – колыбель трех братских народов – русского, украинского и белорусского; что россияне по закону «старшебратства» имеют право на наследство Киевской Руси. Этой жалкой ложью до сих пор пользуется российская историография и государственные деятели России, а также «пятая колонна» в Украине, в которую входят коммунисты и почти все регионалы в Верховной Раде. Известно что:

– Во время существования государства Киевской Руси про Московское государство не было ни одного упоминания. Известно, что Московское княжество, как улус Золотой Орды, основанно ханом Менгу-Тимуром только в 1277 году. К этому времени Киевская Русь уже существовала более 300 лет;

– Нет никаких фактов о связи Киевской Руси с финским этносом земли «Моксель» и позже Московским княжеством с княжествами земель Киевской Руси до XVI ст. В то время, как в 988 году произошло крещение государства Киевской Руси, финские племена земли «Моксель» находились в полудиком состоянии.

Как можно говорить о каком-то «старшем брате», когда этот «старший брат» появился на свет на несколько веков позднее чем русичи-украинцы. Он не имеет никакого морального права называть себя «старшим братом», диктовать человечеству правила существования, насаждать свою культуру, язык, мировосприятие. Известно, что до конца XV в. не существовало российского государства, не было старшего брата «великоросса» и российского народа, а была Суздальская земля – земля Моксель, а позже Московское княжество, которое входило в состав Золотой Орды – государства Чинґизидов. С конца XIII до начала XVIII в. народ этой земли называли московитами. Московские историки умалчивают вопрос о свое национальное происхождение.

Московиты, великороссы – кто они?

Московиты. В IX-XII в. обширный край от Тулы, Рязани и нынешней Московской области, меря, весь, мокша, чудь, мордва, мари и другие – все это народ «моксель». Эти племена стали впоследствии основой народа, что прозвал себя «великороссами».

В 1137 г. на эти земли пришел младший сын киевского князя Мономаха – Юрий Долгорукий, который остался без княжеского стола в Киевском княжестве. Юрий Долгорукий основал княжение Рюриковичей на землях «Моксель», возглавив Суздальское княжество. У него от женщины местного племени родился сын Андрей, которого назвали «Боголюбским». Рожденный и воспитанный в лесной глуши в среде полудиких финских племен, князь Андрей разорвал все связи с отечеством и со старыми киевскими обычаями.

В 1169 г. Андрей Боголюбский захватил и разрушил Киев: пришел варвар, который не чувствовал никакой семейной связи с славянской святыней – Киевом.

За короткое время (50-80 лет) на каждое финское поселение был посажен князь из Рюриковичей, родившийся от мамы мерянки, муромчанки, мокшанки… Так появились на земле «Моксель» княжества: Владимирское, Рязанское, Тверское и другие. В это время на земле «Моксель» начинают проникать отдельные миссионеры по распространению христианства. О массовом «перетекание» славян с Приднепровье на земле «Моксель», как это утверждают московские историки, не может идти никакой речи. Для чего славянам из плодородных земель Приднепровье идти через непроходимыми заросли и болота тысячи километров в неизвестную полудикую глушь?

На базе христианства на земле «Моксель» начинает формироваться речь, которая со временем стала российской. К XII в. на землях «Моксель» проживали только финские племена. Это подтверждают археологические раскопки В. С. Уварова (Меряни и их быт по курганними раскопками 1872 г.). С 7729 раскопанных курганов не выявлено ни одного славянского захоронения.

Антропологические исследования А. П. Богданова и Ф. К. Вовка, которые проводили изучение человеческих черепов, подтверждают отличительные особенности финского и славянского этносов.

В 1237 г. на Суздальскую землю пришли татаро-монголы. Все, кто склонял голову, целовал сапог хана и принимал его подданство, оставались живыми и невредимыми, кто не хотел смириться – уничтожались. Владимирские князья Юрий и Ярослав Всеволодовичи покорились хану Батыю. Таким образом, земля «Моксель» вошла в состав Золотой Орды империи Чинґизидов и ее военная сила влилась в военные силы империи. Возглавлял военную дружину земли «Моксель» в составе войска хана Батыя владимирский князь Юрий Всеволодович. Факт формирования в 1238 г. военных дружин из финских племен, которые использовались Батыем в завоевательных походах на Европу в 1240-1242 гг., является прямым доказательством установления власти хана в Ростово-Суздальской земли.

На период военного похода Юрия Всеволодовича на Владимирское княжество был посажен младший брат Юрия – Ярослав Всеволодович, который отдал хану Батыю своего восьмилетнего сына Александра Ярославовича в аманаты (то есть заложники). Пробыв в Орде Батыя в с 1238 по 1252 г. Александр, названный и прославленный российскими историками как Невский, усвоил весь уклад и обычаи Золотой Орды, стал андом (кровным братом) сына Батыя Сартака, женился на дочери хана Батыя и впоследствии стал верным слугой Золотой Орды, возглавив Влодимирское княжество (1252-1263). Он не принимал участия ни в одной серьезной битве, все победы Александра Невского – жалкая ложь. Князь Александр просто не мог принимать участия в столкновениях на Неве в 1240 г. и на Чудском озере в 1242 г. так как был еще ребенком.
Следует отметить, что управленческая власть Ростово-Суздальских князей была минимальной. Ханом Батыем для руководства княжеством (улусом) назначался наместник – великий баскак, а на местах – удельные баскаки. Это были полновластные правители Золотой Орды, руководствовались законами Ясы Чинґизидов. Ложью российских историков является то, что суздальские, а позже и московские князья были независимы от Золотой Орды. Первым правителем княжества (улуса) в ханской грамоте назван баскак или даруга, а князья считались на втором, а то и на третьем месте.

Ложью является то, что Москва основана Юрием Довгоруким в 1147 г. Это миф, который не имеет доказательного подтверждение. Москва как поселения была основана в 1272 гду. В этом же году была проведена третья перепись населения Золотой Орды. При первой переписи (1237-1238 гг.) и втором (1254-1259 pp.) поселение – Москва не упоминается.

Московия, как княжество, возникло в 1277 г. по приказу татаро-монгольского хана Менгу-Тимура и было обычным улусом Золотой Орды. Первым Московским князем стал Даниил (1277-1303) (младший сын Александра т. с. Невского). От него берет начало династия московских князей Рюриковичей. В 1319 г. хан Узбек (об этом говорится в вышеназванном романе-исследовании В. Билинского) назначил своего брата Кулхана удельным московским князем, а с 1328 г. Великим Московским князем. В российской исторической литературе назван как Калита, Хан Узбек, приняв ислам, уничтожил почти всех князей Рюриковичей. В 1319-1328 pp. прошла смена династии Рюриковичей на династию Чинґизидов в Московском улусе Золотой Орды. А 1598 года в Московии прервалась династия рода Чинґизхана, которая началась от князя Ивана Калиты (Кулхана). То есть свыше 270 лет Москвой правили чистые Чинґизиды.

Новая династия Романовых (Кобылиных) в 1613 г. обязалась свято хранить давние традиции и принесла клятву на верность старой династии Чинґизидов.

Московская православная церковь в 1613 г. стала стабилизирующей силой, которая обеспечивала сохранение татаро-монгольской государственности в Московии.
Из приведенных данных видно, что Московия является прямой преемницей Золотой Орды государства Чинґизидов, то есть, на самом деле татаро-монголы были «крестными отцами» московской государственности. Московское княжество (а с 1547 г. царство) не имело никаких связей в XVI в. с княжествами земель Киевской Руси.

Великороссы. Племя великороссов, или российский народ, как он сегодня называется, появилось около XV-XVII в. среди финских племен: мурома, мери, веси и др. Тогда начинается его история. Нет истории великороссов на земле Киевской! История великороссов начинается с «Залещанськой земли», с Московии, которые никогда не были Русью. Татаро-монголы, пришедшие на эти земли, внесли значительный вклад в формирование «великороссов». На психологию великоросса наложили отпечаток заимствования татаро-монгольского инстинкта завоевателя, деспота, у которого основная цель – мировое господство. Так в XVI в. сформировался тип человека-завоевателя, страшного в своем невежестве, ярости и жестокости. Этим людям не нужны европейская культура и письменность, им чужды такие категории как мораль, честность, стыд, правдивость, человеческое достоинство, историческая память и т.п. Значительная часть татаро-монголов в XIII-XVI вв. влилась в состав великороссов, из них начинают свою родословную более 25 % российского дворянства. Вот некоторые фамилии татар, которые принесли славу империи: Аракчеев, Бунин, Грибоедов, Державин, Достоевский, Куприн, Плеханов, Салтыков – Щедрин, Тургенев, Шереметьев, Чаадаев и много других.
Чтобы присвоить историю Киевской земли и увековечить эту кражу, великороссам надо было придушить украинский народ, загнать его в рабство, лишить собственного имени, выморить голодом и т.д.

Украинцев, которые проявились как нация в XI-XII вв., а возможно, и раньше, объявили «малороссами» и взялись вдалбливать эту версию всему миру. За малейшее отступление от этой версии людей казнили, уничтожали, ссылали в ГУЛАГи. Советский период был особенно жестоким. За то время Украина потеряла свыше 25 миллионов своих сыновей и дочерей, которые погибли в войнах за интересы России, во время коллективизации, в ссылках и в застенках.
Так «старший брат», «великоросс» заставлял жить «младшего брата», «малоросса» в жестоких «объятиях любви».

СОЗДАНИЕ ИСТОРИЧЕСКОЙ МИФОЛОГИИ РОССИЙСКОГО ГОСУДАРСТВА

Еще во времена княжения Василия III (1505-1533) в Московии зародилась идея величия, которую высказал представитель Московского православия монах Филофей: «Два Рима пали, а третий стоит, а четвертому не быть». С тех пор у московитов зарождается мысль всемогущества и «богоизбранности», что «Москва – третий и последний Рим». Эти мысли распространялись и утверждались в Московии. Сколько крови было пролито московскими князьями, а позже – царями ради этой бредовой идеи.

В царствование Ивана IV (Грозного) притязания Московии на наследство не только Киевской Руси, но и Византийской империи усилились. Так, по преданию, шапка Мономаха якобы подаренная киевскому князю Владимиру Мономаху его дедом – базилевсом Константином IX, считалась символом передачи власти Византией Киевской Руси. Учитывая то, что первым Суздальским князем был шестой сын князя Владимира Мономаха Юрий Долгорукий, то наличие в Московии этой шапки является «доказательством» наследственных прав московских правителей не только на Киевский великокняжеский престол, а и на наследство бывшей Византийской империи. Далее было составлено фальшивое завещание Владимира Мономаха о передаче «наследственных прав» сыну Мономаха Юрию Долгорукому, покорителю так называемой «Залещанской» земли. Все это было выдумкой. На самом деле, шапка Мономаха была золотой бухарськой тюбетейкой, которую Хан Узбек подарил Ивану Калите (1319-1340), приспособив эту тюбетейку-шапку для своего возвеличивания. (Логвин Ю. Кобыла, Калита и тюбетейка «Мномаха» // Время. – Киев, 1997, 27 марта).

Иван IV (Грозный) впервые в 1547 году венчался в церкви с титулом Московского царя, как «подражатель» греческих и римских императоров. Из 37 подписей, что скрепили грамоту, присланную с Константинополя в Москву, 35 оказались поддельными. Так Иван Грозный стал «наследником византийских императоров». Так узаконилась ложь.

Массированную государственную фальсификацию истории своего народа начал Петр. Он впервые в 1701 г. издал указ об изъятии у покоренных народов всех национальных письменных памятников: летописей, хронографов, хроник, древних исторических записей, церковных документов, архивов и т.д. Особенно это касалось Украины-Руси.

В 1716 г. ПетрI «снимает копию» c так называемой Кенигсбергской летописи, где были показаны «объединение» древнего летописания Киевского и Московского княжеств и таким образом «основывается» единство славянских и финских земель. Однако доступ к «копии»-фальшивке, как и к самому оригиналу, был закрыт.

Эта фальсификация ПетраI стала основой для дальнейших фальсификаций – написание так называемых «общеруских летописных сводов», в которых обосновывалось право Московии на наследственность Киевской Руси. На основе этих фальсификаций 22 октября 1721 г. Московия объявила себя Российской империей, а русских – русскими. Так была украдена у законных наследников Киевской Руси – украинцев историческое название Русь.

ПетрI завез из Европы большое количество специалистов, в том числе и профессионалов-историков, которых привлек к написание и фальсификации истории Российского государства.
Для этого каждый иностранец, что поступил на государственную службу, давал клятву о неразглашении государственной тайны и обязывался никогда не покидать Московскую державу. Возникает вопрос, какие могут быть государственные тайны при «обработке российской истории» древних времен? В любой цивилизованной европейской стране после 30-50 лет рассекречиваються все архивы. Российская империя очень боится правды о своем прошлом. Смертельно боится!

После Петра I, который превратил Россию в Российское государство, элита Московии начала задумываться над необходимостью создания целостной истории собственного государства. За это дело тщательно взялась императрица Екатерина II (1762-1796), которая не допускала мысли о том, что в царском ряду она может быть среди рядовой татаро-монгольской знати. По европейски образованная Екатерина II ,ознакомившись с архивными первоисточниками, обратила внимание, на то ,что вся история государства держится на словесной былинной мифологии и не имеет доказательной базы.

Поэтому, Екатерина II своим указом от 4 декабря 1783 г. создает Комиссию для составления записок о древней истории преимущественно России, под руководством и присмотром гафа А. П. Шувалова, в составе 10 выдающихся историков. Основная задача, которая была поставлена перед комиссией, заключалась в том, чтобы за счет переработок летописей, написание новых летописных сводов и других фальсификаций обосновать «законность» присвоение Московией исторического наследия Киевской Руси и создание исторической мифологии государства Российского. Комиссия работала 10 лет. В 1792 г. «Екатерининская история» увидела свет. Работа комиссии проводилась в следующих направлениях:

– сбор всех письменных документов (летописей, архивов и т.п.). Эта работа уже частично была сделана Петром I. Сбор материалов проводился не только из своей страны, а также с других стран – Польши, Турции и др.;

– изучение, фальсификация, переписывание или уничтожения исторических материалов. Так были переписаны летописи: «Слово о полку Игореве», «Повесть временных лет», «Лаврентьевская летопись» и много других. Некоторые летописи переписывались по несколько раз, а оригиналы уничтожались или засекречивались. Так, были засекречены «Скифская история» А. И. Лизлова, что была издана в 1776 и 1787 гг., «История Российская с древнейших времен». М. Татищева, выданная 1747 г. В «Скифской истории» А. И. Лизлова указывается, что жители Московии – это отдельный обособленный самобытный народ, который ничего общего не имеет с Русью (Киевом), Литвой, поляками и т.п.;

– написание новых «общеруских сводов», которые писались в XVIII ст., а подавались, что они XI, XIII, XIV вв. Все эти своды проповедовали «общерускую идею». Это в то время, когда на киевской земле жили славянские племена (поляне, древляне, северяне и др.), которые уже были христианами, в «Залещанской» земле жили финские племена (мурома, меря, весь, мокша и др.), которые находились в полудиком состоянии, и эти племена не имели в истории ничего общего вплоть до XVI в.;

– для обоснования единства Киевской Руси и финских племен были написаны тысячи различных сводов. Все эти своды и летописи, как указывается в романе-исследовании В. Билинского есть только в переписанном виде, ни одного оригинала. Ни одного! Все это указывает на невероятную по масштабам бесстыдства и наглости, фальсификацию при создании истории Государства Российского.

Нельзя вечно жить во лжи!

Настало время, чтобы украинские историки написали правдивую историю Украины, которая основывалась бы не на фальсифицированных Екатериной II летописях и заново написанных в XVIII веке «общеруских летописных сводах», а на исторических фактах, зафиксированных в документах, в частности таких стран, как Польша, Турция, Греция, Иран и др. Люди должны знать правду

Джерело:

Науковці знайшли спосіб вести діалог з дельфінами

Фахівці з Dolphin Project Wild, проекту, який вже більше трьох десятків років займається вивченням дельфінів, розробили комп’ютер, який може синтезувати «мову» дельфінів і розшифрувати їх «голоси».

Комп’ютер отримав назву CHAT interface і зможе вловлювати нечутний людиною звук в ультразвуковому діапазоні, який використовують дельфіни при спілкуванні та обробляти отримані дані в режимі реального часу.

Зрозуміло мова не йде про можливість переводити «мову» дельфінів, але це дозволить встановити найпростіший контакт з цими розвиненими істотами на основі створення певних звукових паттернів, які підводні мешканці використовують між собою. Особливо враховуючи той факт, що у дельфінів «мова» настільки розвинена, що вони навіть використовують імена.

Джерело:

Фото:

У Винниках відкрили виставки і погасили марку присвячену Борису Возницькому

Сьогодні, 15 квітня 2014 року, у Винниках відбулося відкриття двох виставок під спільною назвою «Врятовані скарби. Пам’яті Б.Г. Возницького присвячується» у історико-краєзнавчому музеї м. Винники (вул.Івасюка,5).

1.Роботи реставровані студентами коледжу ім.І.Труша.

2.Життя Б.Г.Возницького у світлинах.

На відкритті відбулося погашення марки із зображенням Б.Г. Возницького, присвяченої його пам’яті.

Організатори — Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького, Історико-краєзнавчий музей м.Винники.

У відкритті виставки прийняла участь генеральний директор ЛНГМ імені Б.Г. Возницького, дочка Бориса Григоровича – Лариса Разінкова.

Возницький Борис Григорович (16 квітня 1926 р. . — 23 травня 2012 р ) — український музейний діяч та мистецтвознавець, Герой України, Почесний громадянин Винник з 7 липня 2011 р.

Вручення диплому про присвоєння почесного звання відбулося під час урочистостей з нагоди відзначення 20-річчя з часу створення Винниківського історико-краєзнавчого музею. Борис Возницький починав свою діяльність у Винниках і був натхненником створення Винниківського історико-краєзнавчого музею, збирав перші експонати для нього (у 1955-1956 рр. він проживав у Винниках). Коли у Винниках з’явився історико-краєзнавчий музей, це був вже другий музей. Перший – кімната-музей, яку створив Борис Возницький.

17 серпня 1955 р. Борис Возницький був зарахований у Винниках вчителем креслення та малювання. Борис Григорович, щоб забезпечити сім’ю, працював у двох школах (СШ №1 і СШ №2), вчив дітей малювати. Він вів два гуртки: краєзнавчий і туристичний у тодішньому Будинку піонерів. Саме у Винниках він створив перший музей, експонати до якого збирав разом з учнями міста. Організовуючи експедиції в ближні села, вони знайшли унікальні речі, яким немає ціни, розкопали у лісі два кельтські поселення.

Разом робили археологічні пошукові експедиції, зібрали колосальну колекцію. Багато експонатів із тих часів зберігаються в Історико-краєзнавчому музеї, а деякі – в Олеському замку. На жаль, коли він був змушений поїхати у Ленінград на навчання, цей музей перестав існувати.

Андрій Байцар

Внук емігрантки з Винник, соліст гурту «Lemonchki Проджект», в студії ЕСПРЕСО ТВ (ВІДЕО)

Відомий канадський музикант Марк (Марчек) Ігнатович, соліст гурту «Lemonchki Проджект», разом із солісткою цього гурту Марічкою Кудрявцевою побував в гостях ранкової програми каналу «Еспресо ТВ».

Марчек Ігнатович — внук винниківчанки Люби Врецьони, яка з батьками емігрувала в 1944 році в Канаду (Торонто). Під час революційних подій в Україні Марчек багато часу провів на майдані, був учасником мистецької сотні.

«Рух» розгромив вгостях ФК «Миколаїв» (ОНОВЛЕНО)

У неділю, 13 квітня, винниківський «Рух» у другому турі Прем’єр-ліги Львівщини по футболу з рахунком 4:0 переміг в гостях одного з основних конкурентів команду ФК «Миколаїв.

Переглянути центальний матч 2-ого туру на стадіон «Ювілейний» у Миколаєві зібралося кілька сотень вболівальників. Більшість з них вважало, що срібний призер минулого чемпіонату зможе дати бій беззаперечному фаворитому нового сезону. Утім, їхні думки швидко розвіялися ще у першому таймі.

Зважаючи на не надто якісний стан поля на «Ювілейному», гравці «Руху» старалися якомога частіше дальніми передачами доставити м’яч у штрафний майданчик гостей. Розіграш штрафних ударів також завершувався передачами на лінію воротарського майданчика. На 8-ій хвилині матчу одна з таких подач Богдана Костика завершилася голом. Помилився у цьому епізоді  воротар «Миколаєва» Олександр Михалевич, який не зреагував на м’яч після подачі зі штрафного. Що цікаво, м’яч затріпотів у сітці воріт після того, як ніхто з гравців обох команд його не торкнувся.

Швидкий пропущений гол негативно вплинув на команду Петра Голубки. Протягом наступних 20-ти хвилин першого тайму господарі пропустили ще двічі. Спочатку індивідуальну майстерність продемонстрував Святослав Козловський, а через кілька хвилин Олег Шептицький. Святослав, як і Олег, прийняв передачу з глибини, першим дотиком обробив м’яч, а другий пробив повз воротаря.

Атаки «Миколаєва» у першому таймі часто завершувалися положеннями поза грою. Небезпеки біля воріт Юрія Шевчука не було взагалі. Якщо і проходили якісь удари по воротах гостей, то Юрій Шевчук грав надійно.

Настанови на другий тайм матчу винниківській команді давав заслужений тренер України Мирон Маркевич. Аж на трибуни «Ювійного» було чути, що Мирон Богданович просив команду з свого рідного міста грати так само як і в першому таймі. Екс-наставник «Металіста» сказав гравцям «Руху» нічого не вигадувати на полі і діяти з такою ж самовіддачею як і в першому таймі.

Наставник «Миколаєва» Петро Голубка на другу 45-хвилинку випустив іншого воротаря – Мар’яна Бурмаса. Утім, у нього роботи у другому таймі було значно менше, аніж в Михалевича у першому.

Загалом, у другому таймі темп гри дещо впав і команда гостей, маючи серйозний запас голів, уже «сушила» гру. Перед рідними вболівальниками «Миколаїв» робив усе, що міг, проте пройти оборонні дії досвідченої винниківської команди було непросто. Не знайли господарі свого щастя біля воріт Шевчука і після розіграшів штрафних та кутових. У другій половині матчу «Миколаїв» мав кілька стандартів, однак витиснути з них щось небезпечне їм було не під силу.

Традиційно підсиливши гру у другому таймі свіжими гравцями, «Рух» мав не одну можливість зміцнити свою перевагу. Забити четвертий гол діючим чемпіонам Прем’єр-ліги області вдалося уже в компенсований арбітром час. Захисник Роман Бойко, вигравши «другий поверх» після кутового, встановив остаточний рахунок у матчі – 0:4.

Роман Гданський, головний тренер ФК «Рух»

Довго чекали цього матчу і серйозно до нього готувалися. Аби ніхто не говорив, що нашій команді допомагають арбітри, ми сьогодні закрили усі запитання. Звісно, було б ще краще, якби поле було б не в такому стані. Утім, що маємо, те маємо. Грою команди задоволений. Навіть на такому полі старалися комбінувати і вся команда грала з бажанням. Зауважень до нікого немає. Результат матчу говорить за все.

Петро Голубка, головний тренер ФК «Миколаїв»

Нас надломав перший гол. Пропустили зовсім необов’язковий м’яч. Він однозначно на совісті нашого воротаря. Не було сильного удару і такий хід подій він мав читати. Після першого гола у нашої команди був мандраж, а «Рух» зіграв впевненіше. Просив хлопців, аби у нас був контроль м’яча. Тоді нам було б легше. Нам це не вдалося, адже м’ячем більше володів суперник. Загалом, у мене багато претензій до гравців. Установка виконана не була. Попри це, у перерві команда не була налаштована на поразку. Ми дещо перебудувалися і вирішили грати для вболівальників. Як вплинула на гравців зміна тренера? Це більше запитання до них. Я теж був футболістом і знаю що це таке. Зізнаюся, воно на команду передається.

ФК «Миколаїв» – «Рух» (Винники) 0:4 (0:3)

ФК «Миколаїв»: Михалевич Олександр (Бурмас Мар`ян, 46); Михайловський Олег; Лазар Данило; Максимович Тарас (Грицан Тарас, 81); Міліщук Назар; Хмизов Богдан; Микуш Тарас; Коваль Григорій; Коссак Віктор (Синишин Ігор, 66); Балух Ігор (Євин Віктор, 78); Химович Олег (Заваляк Володимир, 60)

«Рух» Винники: Шевчук Юрій; Гусаковський Юрій (Бойко Роман Ол., 78); Гурський Андрій; Іванський Любомир; Дикий Іван; Костик Богдан (Родевич Олексій, 82); Кікоть Андрій (Романів Володимир, 75); Деревльов Костянтин (Сергеєв Сергій, 60); Макар Володимир (Дмитрух Віталій, 67); Козловський Святослав (Баглай Андрій, 64); Шептицький Олег (Яценків Ігор, 68)

Арбітр: Ярослав Біць

Асистенти арбітра: Андрій Чулик, Юрій Суряк

Резервний арбітр: Ярослав Леськів

Делегат ФФЛ: Андрій Шандор

Голи: 0:1 — Костик Богдан, 8; 0:2 — Козловський Святослав, 17; 0:3 — Шептицький Олег, 29; 0:4 — Бойко Роман, 90+3

Попередження: Міліщук Назар, 44; Дикий Іван, 52; Макар Володимир, 64

У двох стартових зустрічах «Рух» набрав шість очок і завдяки кращій різниці забитих та пропущених голів очолив турнірну таблицю. Максимальну кількість очок після двох турів чемпіонату набрала ще одна команда – «Гірник» з Соснівки. У другому турі «Гірник» обіграв львівську «Погонь» — 3:1. Натомість претендент на медалі «Миколаїв» у двох стартових турах набрав лише одне очко («суха» нічия з «Лапаївкою»), при цьому не забивши жодного гола.

Усі результати 2-ого туру Прем’єр-ліги:

14 квітня, неділя
ФК «Острів» (Чорний Острів) – «Гірник» (Новояворівськ) – 1:3
«Авангард» (Жидачів) – СКК «Демня» 0:0
«Гірник» (Соснівка) – «Погонь» (Львів) – 3:1
ФК «Миколаїв» — «Рух» (Винники) – 0:4

16 квітня, середа
«Скала-2» (Моршин) – ФК «Самбір»
ФК «Опір» — ФК «Лапаївка»

Календар І кола Чемпіонату Львівщини по футболу можна переглянути тут (PDF)

Турнірна таблиця

Команда

І

В

Н

П

М

О

1 «Рух» 2 2 0 0 10-1 6
2 «Гірник»С. 2 2 0 0 5-1 6
3 «Cкала-2» 1 1 0 0 2-1 3
4 «Гірник»Н. 2 1 0 1 4-3 3
5 «Самбір» 1 1 0 0 1-0 3
6 «Острів» 2 1 0 1 3-3 3
7 «Лапаївка» 1 0 1 0 0-0 1
8 «Авангард» 2 0 1 1 0-1 1
9 «Демня» 2 0 1 1 0-2 1
10 ФК «Опір» 1 0 0 1 0-2 0
11 «Миколаїв» 2 0 1 1 0-4 1
12 «Погонь» 2 0 0 2 2-9 0

Джерело:

«Правий сектор» закликає винниківчан до мобілізації

Координатори Правого сектору у м. Винники у зв’язку із загрозливою ситуацію на сході та півдні України закликають небайдужих громадян до повної мобілізації та рішучих дій.

Інформацію можна отримати за таким номером телефону: 0632044325

Під час міської толоки у Винниках зібрали майже 11 тон сміття!

В суботу, 5 квітня, у Винниках відбулася загальноміська толока ініційована представниками територіальної громади міста. Акцію підтримала компанія «САТ-Львів», яка надала активістам рукавиці, поліетиленові мішки та допомогла зібрати і утилізувати сміття. Участь у ній взяли понад 150 активних винниківчан. Прибирання населеного пункту проводилося з десятої ранку до післяобіду в семи основних частинах міста, починаючи від мікрорайону Кільцева і завершуючи районом біля вулиць Ломоносова та Забава.

Загалом під час толоки було зібрано 852 стодвадцятилітрових мішки для сміття. Після акції у Винниках стало на 11 тонн сміття менше, зокрема, було прибрано міську діброву, під’їзд до лісу поблизу «цегольні», русло річки Марунька біля моста на Загородді, а також ліквідовано декілька стихійних сміттєзвалищ.

Територіальна громада Винник сподівається на високу екологічну свідомість та культуру винниківчан, які відтепер дбатимуть про чистоту та благоустрій міста, запобігатимуть виникненню стихійних сміттєзвалищ та пропагуватимуть активну громадську позицію у вирішенні «сміттєвих» питань нашого спільного міського простору.

Майдан став зразком того, яким чином народ бере відповідальність за життя своєї країни. Ми повинні стати прикладом того, яким чином мешканці міста беруть відповідальність за його благоустрій. Територіальні громади — це інструмент, ефективність якого підтверджена досвідом найрозвинутіших країн світу. Скористаймося ним, живімо свідомо та відповідально!

Юра Шивала

Більше фото з міської толоки можна переглянути у фотогалереї сайту

Український Крим: Караїми — корінний народ Криму

Крім кримських татар у Криму проживають ще два корінні народи, це караїми і кримчаки. Історія цих народів не менш драматична, ніж кримських татар.

Караїми (івр. – «ті, хто читає») — нечисленна тюркська (або тюркомовна) народність. Караїмська громада в столиці кримського ханства Солхаті (нині Старий Крим) існувала в XIV ст. Головний центр караїмів Криму — Чуфут-Кале, ще в XIX ст. його населення складалося майже виключно з караїмів. В Україні вони є одним з корінних народів Криму. У Криму караїми жили в минулому в горах і передгір’ях, в околиці фортець Кирк-Йер (Джуфу-Кале) і Мангул-Кале, в районах Бахчисарая, Солхата (Старий Крим), Судака, Кефе (Феодосія), Гьозлева (Євпаторія).

Відповідно до караїмської традиції, великий князь литовський Вітовт переселив 383 караїмські сім’ї з Криму в Тракай, пізніше — в Луцьк і Галич після кримського походу 1392 р. Звідти пізніше караїми розселилися по інших містах Литви, Волині та Поділля. У Криму 1800 р. було 4 тис. караїмів, 1914 р. їхня кількість збільшилась до 8 тис., а в Росії загалом — приблизно до 14 тис. В СРСР за переписом 1979 і 1989 р. р. – 3 341 і 2 803 осіб, у тім числі в Криму 1 200 і 898 осіб. Після втрати хазарами панування в Криму (XI ст.) караїми зберегли автономію в рамках невеликого князівства в окрузі Кирк-Єра з фортецею в центрі. У Кримському ханстві князі зберегли титули і владу, підпорядковуючись ханам.

У Російській імперії караїми були рівноправними громадянами. У XIX ст. центр духовного життя караїмів переноситься із Кирк-Єра (Чуфу-Кале) в Євпаторію. Тут знаходилися Духовне Правління, резиденція Гахана, Соборний храм, національна бібліотека, духовне училище, найкрупніша община. До 1918 р. в Криму було 9 общин, 11 храмів і 13 учбових закладів. Караїми традиційно сповідують караїзм, що є, за різними джерелами, або четвертою, нечисленною авраамічною релігією, або особливим відгалуженням іудаїзму. Богослужіння проводилося не тільки мовою Старого Заповіту, а й караїмською. З початку XX ст. його проводили також російською, польською та литовською мовами. За деякими джерелами мовою богослужіння караїмів слугувала також латинь. Караїзм бере початки з перших столітть нашої ери. Розквіт караїзму припадає на VIII—XII ст. Караїзму дотримувалися іранці, араби, євреї, греки із території сьогоднішнього Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту, Ізраїлю, Туреччини.

В VIII ст. розповсюдився караїзм серед хазар. В основі вчення лежить Старий Завіт. Караїми свято дотримуються десяти заповідей. Караїмські храми – кенаси – орієнтовані вівтарем на південь. В народі Бога називають ім’ям древньотюркського божества – Тенорі. Ісуса Христа і Мухаммеда караїми вважають великими пророками. Кримські караїми не проводили місіонерської роботи і завжди користувались покровительством з боку мусульман (Кримське ханство) і християн (Литва, Польща, Росія). У Російській імперії релігію караїмів визнавали самостійною, близькою до раннього християнства. В цей період у паспортах писали «вірування караїмське».

Про відношення до караїмів свідчить те, що всі російські царі і вищі ієрархи Православної церкви, які були в Криму, відвідували богослужіння в кенасах, приймали хліб-сіль, бували в караїмських будинках. До революції в Росії було 20 кенас, з них у Криму – 11, де останній діючий храм закрили 1959 р. в Євпаторії. Сьогодні головні кенаси Криму – в Чуфу-Кале і Євпаторії. Збереглися споруди кенаси в Києві, Харкові, Сімферополі, Бахчисараї, хоча їх використовують не за призначенням. На території колишнього СРСР кенаси діють лише в Литві (Вільнюс, Тракай). Караїмська мова належить до кипчакської групи тюркських мов.

Розрізняють північний (тракайський), південний (галицький) і кримський діалекти. У той час як перші два діалекти практично не змінилися за останні п’ять століть, останній був більше схильний до впливу турецької мови під час турецького панування в Криму XV—XVIII ст.; існує також гіпотеза про їхнє незалежне одне від іншого походження. Вивчення походження караїмів ускладнюється відсутністю писемної традиції, яка підтверджує тюркське походження із накладенням історичних і психологічних чинників, котрі вплинули на самосвідомість власне караїмів.

Будучи за мовою, фольклором, традицією та рядом інших ознак тюркським народом, караїми, однак традиційно сповідували караізм — релігію, споріднену іудаїзму, або ж таку, яку трактують як секту іудаїзму. У зв’язку з цим є три версії походження караїмів. Усі досі залишаються предметом наукових дискусій і не є цілковито взаємовиключними.

«Хазарська» версія висунута 1846 р. російським сходознавцем В. Григорієвим. Широку популярність отримала у другій половині XIX ст. Згідно з цієї теорією, караїми є нащадками хазарів — тюркського кочового народу VII—X ст., який прийняв іудаїзм і серед районів розселення якого був Крим. Cумнів викликають такі факти: караїмська мова належить до кипчакської групи, а хазарська — до булгарської, отже, між цими двома тюркськими мовами немає близького споріднення; хазарський іудаїзм був, найімовірніше, талмудичним, а в традиції караїмізму єдиною священною книгою є Танах, Талмуд не визнають; хазари зникли в XI ст., а перші письмові згадки про караїмів з’явилися у XIII ст.

«Кумано-кипчакська» теорія була висунута такими вченими, як Дан Шапіро, Пітер Голден і Голда Ахієзер, і спирається на такі факти: кримський діалект караїмської мови відрізняється від середнього діалекту кримськотатарської лише присутністю гебраїзмів; тракайський і галицький діалекти караїмської мови значно відрізняються від кримського діалекту; в Золотій Орді була поширена мова, близька до мови литовських і галицьких караїмів, перше документальне свідчення про перебування караїмів в Криму датоване 1278 р. Згідно з цією теорією, предки східноєвропейських караїмів родом не з Криму, а прибули з захоплених монголами територій (Північний Іран і Нижня Волга), з Візантії, та, після падіння Константинополя 1453 р., з Османської імперії.

«Єврейська» версія говорить, що караїми є місцевою кримською групою євреїв і ведуть своє походження від послідовників доталмудичного іудаїзму саддукеїв, що відкололася в VIII ст. у Багдаді в окрему релігійну секту.

Ще одна – «синтетична» теорія І. Казаса захищає точку зору, що в суперечці про етногенез караїмів слід об’єктивно розглядати і «хазарську», і «семітську» теорії.

Прихід Гітлера до влади в Німеччині і введення антиєврейського законодавства спонукали караїмську громаду звернутися з проханням про невизнання їх євреями в міністерство внутрішніх справ Третього рейху. У вересні 1938 р. Семен Езрович Дуван зробив поїздку в Берлін і звернувся до міністерства з приводу визначення етнічного походження та віросповідання караїмів. Йому надали сприяння російське емігрантське бюро та єпископ Берлінський і Німецький Серафим. На ім’я С. Дувана 5 січня 1939 р з Державного расового Бюро Німеччини прийшло роз’яснення, відповідно до якого караїмський етнос не ототожнювали з євреями. У роки II Світової війни кілька видатних єврейських вчених (М. Балабан, З. Калманович та І. Шипер); незалежно один від одного, дали німецьким окупаційним властям висновок про те, що караїми не є євреями в расовому відношенні, чим врятували караїмів від масового знищення. У зв’язку з тим, що на початку війни відповідні розпорядження не встигли набути чинності, чимало караїмів загинуло у Бабиному Яру, в Одесі і в Херсоні під час масової ліквідації євреїв.

У часи окупації Криму німцями, коли над караїмами нависла небезпека бути поголовно винищеними, будучи зарахованими окупантами до єврейської нації, С. Ходжаш розшукав у центральному сімферопольському архіві документи про те, що караїми є самостійним тюркським етносом.

Всенародним з’їздом кримських караїмів України 2003 р було прийняте такее формулювання самовизначення: «Кримські караї (кримські караїми-тюрки) — корінний народ Криму, об’єднаний спільністю крові, мови та звичаїв, усвідомлює власну етнічну індивідуальність, кровну спорідненість з іншими тюркськими народами, самобутність культури та релігійну самостійність, відчуває особливі почуття до Криму, як до історичної батьківщини, виражає дружнє ставлення до інших народів і конфесій, поважає їх самоідентифікацію».

Сьогодні караїмів об’єднює Асоціація Кримських караїмів «Кримкарайлар». Общини є в Сімферополі, Євпаторії, Феодосії, Бахчисараї, Ялті і Мелітополі. Є також общини і в Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, а також у Росії, Литві, Польщі, Туреччині, Франції, США, Ізраїлі. За даними даними члена Правління Кримського національно-культурного товариства караїмів Б. С. Бебеша, Сімферополі в 2003 р. проживало 320 караїмів; в Євпаторії — 260; у Феодосії — 100; у Бахчисараї — 57; у Мелітополі — 30; в Ялті — 21; у Севастополі — 60; у Харкові — 30; в Одесі — 100; у Миколаєві — 40; у Дніпропетровську — 20; у Галичі — 10.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Впевнений старт винниківського «Руху» (ВІДЕО)

Діючий чемпіон обласної Прем’єр-ліги винниківський «Рух» впевнено стартував у новому чемпіонаті. Винниківчани вдома розгромили львівську «Погонь» — 6:1.

Новий футбольний чемпіонат у Винниках привітальним словом відкрив президент Федерації футболу Львівщини Ярослав Грисьо. Він побажав гравцям обох команд виконати поставлені завдання на сезон і усім продемонструвати на полі усі свої найкращі якості.

З перших хвилин поєдинку «Рух» прогнозовано захопив ініціативу і диктував свої умови. Удар Івана Дикого у штангу на початку матчу дав зрозуміти наступне: гол у ворота гостей лише справа часу. Утім, на перший небезпечний момент біля власних воріт «Погонь» відповіла не менш небезпечно і що цікаво, м’яч після удару нападника цієї команди також влучив у стійку.

Тримати оборону на замку «Погоні» вдалося лише до середини першого тайму. Капітан «Руху» Богдан Костик зі штрафного пробив і стінку, і воротаря. У цьому епізоді стінка «Погоні» при ударі розлетілася, а відтак воротар був безсилим.

Повівши у рахунку, команда Романа Гданського аж ніяк не збавила обертів, а швидше навпаки, додала. Найчастіше в «Погоні» тріщав лівий фланг оборони. Справитися з реактивним Володимиром Макаром гостям ніяк не вдавалося, відтак саме від нього здебільшого і йшла основна небезпека у першому таймі. Другий гол «Руху» якраз і відбувся після прострілу з правого флангу. Завершити атаку влучним ударом для нападника Олега Шептицького не було надскладним завданням.

Атаки діючих чемпіонів області у першому таймі увінчалися ще одним успіхом. Цього разу Макар обіграв одразу двох захисників суперника і віддав чудову передачу під удар Андрію Кікотю. Екс-гравець тернопільської «Ниви» забив свій перший гол у чемпіонаті обласної Прем’єр-ліги.

У другому таймі на стадіоні імені Богдана Маркевича посилився дощ, однак це аж ніяк не розігнало вболівальників на трибунах. Командам довелося боротися не тільки з суперником, а й з погодними умовами.

Дещо краще на початку другого тайму адаптувалися до поля гравці «Погоні». Вони провели кілька непоганих атак і забили гол-красень. Подачу з флангу ударом головою під поперечину замкнув Роман Бойко.

Здавалося, при рахунку 3:1 на користь господарів у матч може повернутися інтрига, однак не тут то було. Заміни від Романа Гданського у другому таймі ще раз дали зрозуміти наступне: з таким підбором виконавців «Рух» сміливо може грати у чемпіонаті значно вищим за рівнем, аніж обласна Прем’єр-ліга.

Андрій Баглай, Ігор Яценків, Віталій Дмитрух, Олексій Родевич та інші довели свою профпридатність головному тренеру команди. Ще один гол у матчі забив Олексій Родевич, а Віталій Дмитрух оформив дубль.

У підсумку, 6:1 на користь «Руху», який завдяки кращій різниці забитих та пропущених голів очолив турнірну таблиці уже з першого туру.

Костянтин Лемішко, головний тренер «Погоні»: Ми прекрасно розуміли з якою командою граємо. У минулому чемпіонаті нам вдалося у Винниках зіграти внічию 0:0, однак у цьому матчі нам не вдалося добитися позитивного результату. На фоні такого суперника як «Рух» ми побачили які у нас помилки і над чим потрібно працювати. У нас ще є проблема, коли гра команди дещо розклеюється тоді, коли вона пропускає перший гол. Так було і сьогодні.

Григорій Козловський, президент ФК «Рух»: У грі нашої команди відчувається уже почерк відомого спеціаліста Мирона Маркевича. Він не є головним тренером команди, однак з задоволенням нам допомагає. Щось підказує Романові Гданському, щось футболістам. У підсумку це йде команді на користь. Загалом, у цьому сезоні ми зібрали таку команди, що у нас не повинно бути проблем ні з ким. Утім, це футбол і очки можна загубити там, де і не сподівається. Добре, що сьогодні ми вдало розпочали новий чемпіонат. Щодо Артема Мілевського, то пропозицію він отримав і відповіді наразі у нас немає. Думаю, що «Рух» для нього оптимальний варіант на теперішній час. Сумніваюся, що у нього буде краща пропозиція.

Роман Гданський, головний тренер ФК «Рух»: Зіграли в цілому добре. Претензій до гравців по грі немає за винятком епізоду з пропущеним голом. Наразі не можу сказати хто винен у цій ситуацію і хто де недопрацював. Будемо розбирати цей епізод і вказувати гравцям на помилки. А в цілому враження від матчу непогані. Чи куражилася команда у другому таймі? Не можна так однозначно сказати. Можливо, гравці, які вийшли на заміну хотіли себе проявити.

Результати матчів 1 туру Чемпіонату Львівщини — 2014:

«Рух» Винники — «Погонь» Львів 6:1
«Гірник»Соснівка — СКК»Демня» 2:0
«Авангард»Жидачів — ФК»Самбір» 0:1
ФК»Лапаївка» — ФК»Миколаїв» 0:0

У середу, 9 квітня, відбудуться останні два матчі першого туру чемпіонату Прем’єр-ліги. Моршинська «Скала-2» прийматиме «Гірник» з Новояворівська, а ФК «Опір» зустрінеться з командою «Острів» з Чорного Острова.

Наступний поєдинок «Рух» зіграє з ФК «Миколаїв» на своєму полі у неділю, 13 квітня. Винниківчани мали зіграти цей матч на виїзді, але миколаївці звернулися з проханням провести цей матч у Винниках, так, як у них ще не готове поле.

Календар І кола Чемпіонату Львівщини по футболу можна переглянути тут

Джерело:

Фото:

Український Крим: Морські походи українських козаків

Необхідно зазначити, що 500 років тому українські козаки впевнено почували себе на Чорному морі, активно блокували турецький військовий флот, визволяючи своїх побратимів з турецько-татарської неволі. Флотилії козацьких «чайок», які налічували від кількох десятків до кількох тисяч суден, надійно захищали європейські країни від нашестя ворогів протягом століть.

Про подібні морські походи в ті часи не могли і мріяти ні Річ Посполита, ні Московія. Наводимо хронологію морських дій і морських баталій запорожців (за Володимиром Сергійчуком (Морські походи запорожців. – Дзвін, 1993 р., № 1, с. 103 – 120) і Арнольдом Сокульським (Морські походи запорожців. — Дніпропетровськ: Січ, 1995. — 221 с.) з доповненнями автора):

• 1492 р. — запорожці біля Тягані (Бендери) взяли на абордаж турецьку галеру, яка везла ясир. Козаки звільнили всіх невільників.
• 1493 р. — під проводом черкаського старости Богдана Глинського козаки штурмом взяли і зруйнували фортецю Очаків.
• 1502 р. — запорожці обложили турецьку фортецю Тавань.
• 1504 р. — козацький флот повторив облогу Тавані.
• 1516 р. — козаки блокували з моря фортецю Акерман (Білгород).
• 1523 р. — флотилія запорожців діяла під Очаковом.
• 1527 р. — запорожці штурмували Очаків.
• 1528 р. — флотилія козацьких чайок висадила десант і штурмувала стіни Очакова.
• 1538 р. — знову громили запорожці відбудований турками Очаків.
• 1541 р. — під Очаковом діяла флотилія запорозьких чайок.
• 1548 р. — черговий штурм Очакова.
• 1551 р. — черговий раз запорозький флот спустошив Очаків.
• 1556 р. — опустошили околиці татарської фортеці Іслан-Кирмен. Потім підійшли до Очакова й атакували тамтешню фортецю.
• 1557 р. — князь Дмитро Вишневецький з козаками продовжує непокоїти турецькі фортеці в Північному Причорномор’ї, зокрема поблизу Акермана (Білгород).
• 1558 р. — запорозькі моряки оволоділи Джарилгачем і Перекопом.
• 1559 р. — похід Дмитра Вишневецького на Азов і Керч.
• 1560 р. — козацька флотилія зруйнувала Кафу (Феодосія). Тоді ж у союзі з донцями штурмували Азов, а козаки Д. Вишневецького оволоділи Очаковом.
• 1561 р. — оволоділи кількома фортецями на узбережжі й досягли Кафи.
• 1562 р. — похід на Очаків.
• 1563 р. — напали на околиці Очакова, забрали багато худоби.
• 1570 р. — 5 000 запорожців прибуло на Дон. Вони засновують тут Черкаськ, що згодом стане столицею Донського козацтва. Напад на ординські володіння в Причорномор’ї.
• 1574 р. — похід українських козаків під Акерман (Білгород). Донські і запорозькі козаки напали на Азов.
• 1575 р. — козаки штурмом оволоділи фортецею Трапезунд, розгромили морські пірси і передмістя Стамбула, оволоділи фортецями Кілією, Сілістрою, Синопом. Запорожці на чолі з гетьманом Богданом Ружинським здійснили морський похід на Крим, де висаджувалися поблизу Гьозлева (Євпаторії) і Кафи.
• 1576 р. — взяття Кілії, успішний похід на Варну і Сілістру. Погроми татарських володінь поблизу Гьозлева (Євпаторії) і Кафи.
• 1587 р. — похід під Гьозлеве, Азов і Акерман.
• 1588 — 1589 рр. — щорічні успішні походи на фортеці Туреччини й Кримського ханства.
• 1595 р. — похід на Синоп.
• 1598 р. — напад на Кілію, Білгород, Тагиню, Сілістру.
• 1602 р. — 30 козацьких «чайок» двічі розгромили турецький флот на підступах до фортеці Білгород, оволоділи кількома турецькими галерами і штурмували Кілію.
• 1603 р. — штурм узбережжя Криму, взяття фортець Ізмаїла та Облічиці.
• 1606 р. — флотилії запорозьких чайок штурмували фортецю Кілію, Анкерман, захопили в морі 10 турецьких галер, взяли фортецю Варну і знищили увесь флот у гавані. Того ж року на чолі з Петром Сагайдачним запорожці оволоділи Кафою.
• 1607 р. — флотилія запорожців на чолі з Петром Сагайдачним розбила турецьку флотилію під Очаковом.
• 1608 р. — здобули Перекоп.
• 1609 р. — запорозькі флотилії штурмували Кілію, Ізмаїл і Кафу.
• 1610 р. — козаки успішно діяли на морі на підступах до фортець Ізмаїла, Кілії, Білгорода, Облучі, Новосідло.
• 1612 р. — у складі 60-ти «чайок» козацька флотилія здійснила вдалі походи на ворожі укріплення — Гьозлеве, Бабадаг, Варну і Месембрій. Восени спільно з донцями запо¬рожці розорили Гьозлеве.
• 1613 р. — козаки здійснили два походи на турецьке узбережжя, а в гирлі Дніпра розбили турецьку флотилію та оволоділи шість¬ма турецькими галерами і кількома допоміжними суднами.
• 1614 р. — у серпні запорожці спільно з донцями оволоділи Сино-пом, знищили верфі і значну кількість кораблів поблизу пристані.
• 1615 р. — на 80-ти «чайках» козаки підійшли до Стамбула (Константинополя), гарнізон якого тоді налічував 24 тисячі яничар і 6 тисяч сіпахів.
• 1616 р. — Петро Сагайдачний повів своє військо до Кафи, спалив її, визволив велику кількість українських бранців, що були підготовлені для продажу.
• 1617 р. — обраний замість Петра Сагайдачного старшим Війська Запорозького Дмитро Барабаш повів козаків до Стамбула. Здобувши в морі перемогу над оттоманською флотилією, нагнали на правителів Порти такого жаху, що ті стали погрожувати війною Речі Посполитій.
• 1620 р. — козаки на 150-ти човнах спустошили усе узбережжя Чорного моря, пограбували й цілковито спалили Варну.
• 1621 р. — навесні відбувся спільний похід 1300 донців і 400 запорожців «за Чорне море» на м. Різу.
• 1623 р. — спалили передмістя Трапезунда.
• 1624 р. — козаки на 80-ти «чайках» спустилися через Борисфен і висадилися поблизу Кафи, де розгромили це місто.
• 1625 р. — козаки розгромили навколо Трапезунда 250 міст і містечок.
• 1626 р. — похід гетьмана Михайла Дорошенка разом з донцями на Азов. Походи запорожців на Трапезунд.
• 1627 р. — разом з донцями руйнували Чорноморське узбережжя.
• 1628 р. — походи в Крим (під Бахчисараєм загинув гетьман Михайло Дорошенко).
• 1629 р. — близько 2 000 запорожців і донців напали на кримське м. Карасубазар (Білогірськ) та навколишні села. Тоді ж на Чорному морі діяв ще один великий загін запорожців, який спустошив околиці Стамбула, поруйнував гавані в Кілії, Ізмаїлі, Балчику, Варні і Сизополі.
• 1630 р. — 500 запорожців і 1000 донських козаків спробували захопити Керч.
• 1631 р. — похід запорожців та донців на Крим. Погроми в околицях Керчі. Захоплення Гьозлева, Інкермана та навколишніх поселень.
• 1632 р. — запорожці і донці взяли Синоп.
• 1633 р. — похід гетьмана Івана Сулими на Азов.
• 1634 р. — у серпні гетьман Іван Сулима разом з донцями чотири дні штурмував Азов, потім громили Акерман (Білгород), Кілію, Ізмаїл.
• 1635 р. — запорожці з донцями діяли біля берегів Криму і Туреччини. Запорожці цілковито знищили фортецю Кодак на Дніпрі і її гарнізон. Керував цією операцією полководець Іван Сулима.
• 1637 р. — запорожці з донцями взяли Азов.
• 1638 р. — 1 700 запорозьких і донських козаків зазнали поразки від турецького флоту в дельті Кубані.
• 1640 р. — запорожці з донцями на 23-х суднах у Керченській протоці вступили в бій з турецькою ескадрою із 40 галер і потопили дві; решта втекла в Азов.
• 1641 р. — оборона фортеці Азова від турків.
• 1644 р. — запорожці з донцями штурмували Азов.
• 1645 р. — 5 000 запорожців спільно з донцями на 84-х суднах діяли на Чорному й Азовському морях, штурмували Керч і Азов.
• 1646 р. — 2 400 запорожців брали участь в штурмі Дюнкерка (Фран¬ція) на чолі з полковниками Іваном Сірком і Солтенком.
• 1648 р. — 600 запорожців і 300 донців на 20-ти суднах успішно діяли поблизу Тонких Вод (Кримське узбережжя), відбивши в татар захоплених українських полонених. Восени козаки на 16-ти суднах ходили на Темрюк.
• 1654 р. — руйнування козаками Судака і Кафи.
• 1655 р. — запорожці спільно з донцями на 34-х суднах вийшли в море, захопили Тамань і зірвали похід татар на Україну.
• 1656 р. — запорожці і донці числом понад 2 000 штурмували Азов і Очаків. Поблизу Гьозлева вони відбили 200 полонених україн¬ців і московитів (захопили в полон 600 турків і татар).
• 1657 р. — руйнування козаками околиць Очакова і Перекопа.
• 1659 р. — похід кошового Івана Сірка на Акерман, потім на Ногайські улуси. Сірко на чолі запорожців завдає поразки нашим союзникам — кримським татарам, він звів нанівець перемогу гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 р.
• 1660 р. — запорожці на чолі з Іваном Сірком на¬пали на Очаків і спалили його.
• 1663 р. — запорожці три доби вели морську битву з турецьким флотом на Чорному морі.
• 1665 р. — козаки знищили кілька турецьких кораблів, висланих із Тавані до Січі.
• Коли восени 1666 р. між Московією та Польщею відбувались переговори про укладення перемир`я (ціною поділу України між ними) гетьман Правобережної України Петро Дорошенко визнає протекцію Криму і в союзі з татарами завдав нищівної поразки польським військам поблизу Брацлава. Гетьман П. Дорошенко 1667 р. з 24 тисячами козаків і кількома тисячами татар оточили польську армію біля Підгайців у Галичині. Але водночас запорожці під проводом кошового отамана Івана Сірка напали на Перекоп (дуже непродуманий вчинок запорожців), після чого татари уклали сепаратний мир з поляками, а П. Дорошенко визнав підданство Польщі.
• 1668 р. — Іван Сірко організував чотири спільних походи городових, запорозьких і донських козаків, а також калмиків проти татар, дійшли до Бахчисарая, напали на ханську столицю.
• 1670 р. — під командуванням Івана Сірка запорожці штурмували Очаків.
• 1672 р. — під командуванням Івана Сірка запорожці спустошували села у Волоській землі та Акерманщині.
• 1686 р. — у союзі з донцями козаки штурмували фортеці Лютик і Кизикермен, успіху не домоглись, однак забезпечили вихід донцям у море, які потім успішно діяли під Темрюком.
• 1690 р. — запорожці штурмували турецькі фортеці в гирлі Дніпра і татарські поселення в Криму.
• 1692 р. — запорожці тримали в облозі Очаків.
• 1694 р. — спільно з донцями запорожці заволоділи Чонгарським городком.
• 1695 р. (Перший Азовський похід) — одночасно з наступом на Азов українська армія (120 тисяч осіб) на чолі з гетьманом Іваном Мазепою і невеликий московський загін під командуванням Бориса Шереметєва захопили у липні 1695 р. турецько-татарські фортеці Кизикермен, Тавань та інші. Підійшовши до гирла Дону, московські війська 5 липня 1695 р. почали облогу Азова. Невдалі штурми фортеці 5 серпня і 25 вересня призвели до великих втрат і примусили московську армію у листопаді 1695 р. відступити.
• 1696 р. (Другий Азовський похід) — у травні 1696 р. Азов оточили з суші і блокували московським флотом під командуванням Ф. Лефорта. Після запеклого штурму фортеці 17-19 (27-29 липня) українськими полками гарнізон фортеці капітулював. Вирішальну роль у облозі та здобутті Азова відіграли українські козаки. Похід козацького флоту на чолі з Яковом Морозом відвернув на себе значні сили турецького флоту і кримського хана. Це значно полегшило штурм Азова.
• 1735–1739 рр. (Російсько-турецька війна) — участь запорожців у морських битвах під час війни. Ця російсько-турецька війна засвідчила, що лівобережне козацтво в цей час перебувало на етапі перетворення з військового стану на стан, у якому переважають цивільні ознаки, що все більше домінували.
• 1736 р. Російсько-українська армія під командуванням Б. Мініха та наказного гетьмана Я. Лизогуба 20 (31 травня) 1736 р. штурмом здобула Перекоп, 5 (16 червня) — Козлов (Євпаторію), 17 (28 червня) — Бахчисарай (московити спалили ханський палац, а саме бібліотеку і сховище архівів).
• 1737 р. — козаки беруть участь у штурмі Очакова.
• 1738 — 1739 р. — 18 000 козаків і 4 000 запорожців беруть участь у переможному Молдавському поході Б. Мініха, що вирішив долю війни.
• 1768 — 1774 рр. (Російсько-турецька війна) — участь запорожців у морських битвах під час війни.
• Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. Росія продовжувала використовувати запорозьких мореплавців. Саме вони брали найактивнішу участь у взятті турецьких твердинь у Північному Причорномор’ї — Очакова, Кінбурна, Хаджибея, острова Березань.
• 1787—1792 рр. (Російсько-турецька війна) — участь запорожців у морських битвах під час війни.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Фото: