Крім кримських татар у Криму проживають ще два корінні народи, це караїми і кримчаки. Історія цих народів не менш драматична, ніж кримських татар.

Караїми (івр. – «ті, хто читає») — нечисленна тюркська (або тюркомовна) народність. Караїмська громада в столиці кримського ханства Солхаті (нині Старий Крим) існувала в XIV ст. Головний центр караїмів Криму — Чуфут-Кале, ще в XIX ст. його населення складалося майже виключно з караїмів. В Україні вони є одним з корінних народів Криму. У Криму караїми жили в минулому в горах і передгір’ях, в околиці фортець Кирк-Йер (Джуфу-Кале) і Мангул-Кале, в районах Бахчисарая, Солхата (Старий Крим), Судака, Кефе (Феодосія), Гьозлева (Євпаторія).

Відповідно до караїмської традиції, великий князь литовський Вітовт переселив 383 караїмські сім’ї з Криму в Тракай, пізніше — в Луцьк і Галич після кримського походу 1392 р. Звідти пізніше караїми розселилися по інших містах Литви, Волині та Поділля. У Криму 1800 р. було 4 тис. караїмів, 1914 р. їхня кількість збільшилась до 8 тис., а в Росії загалом — приблизно до 14 тис. В СРСР за переписом 1979 і 1989 р. р. – 3 341 і 2 803 осіб, у тім числі в Криму 1 200 і 898 осіб. Після втрати хазарами панування в Криму (XI ст.) караїми зберегли автономію в рамках невеликого князівства в окрузі Кирк-Єра з фортецею в центрі. У Кримському ханстві князі зберегли титули і владу, підпорядковуючись ханам.

У Російській імперії караїми були рівноправними громадянами. У XIX ст. центр духовного життя караїмів переноситься із Кирк-Єра (Чуфу-Кале) в Євпаторію. Тут знаходилися Духовне Правління, резиденція Гахана, Соборний храм, національна бібліотека, духовне училище, найкрупніша община. До 1918 р. в Криму було 9 общин, 11 храмів і 13 учбових закладів. Караїми традиційно сповідують караїзм, що є, за різними джерелами, або четвертою, нечисленною авраамічною релігією, або особливим відгалуженням іудаїзму. Богослужіння проводилося не тільки мовою Старого Заповіту, а й караїмською. З початку XX ст. його проводили також російською, польською та литовською мовами. За деякими джерелами мовою богослужіння караїмів слугувала також латинь. Караїзм бере початки з перших столітть нашої ери. Розквіт караїзму припадає на VIII—XII ст. Караїзму дотримувалися іранці, араби, євреї, греки із території сьогоднішнього Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту, Ізраїлю, Туреччини.

В VIII ст. розповсюдився караїзм серед хазар. В основі вчення лежить Старий Завіт. Караїми свято дотримуються десяти заповідей. Караїмські храми – кенаси – орієнтовані вівтарем на південь. В народі Бога називають ім’ям древньотюркського божества – Тенорі. Ісуса Христа і Мухаммеда караїми вважають великими пророками. Кримські караїми не проводили місіонерської роботи і завжди користувались покровительством з боку мусульман (Кримське ханство) і християн (Литва, Польща, Росія). У Російській імперії релігію караїмів визнавали самостійною, близькою до раннього християнства. В цей період у паспортах писали «вірування караїмське».

Про відношення до караїмів свідчить те, що всі російські царі і вищі ієрархи Православної церкви, які були в Криму, відвідували богослужіння в кенасах, приймали хліб-сіль, бували в караїмських будинках. До революції в Росії було 20 кенас, з них у Криму – 11, де останній діючий храм закрили 1959 р. в Євпаторії. Сьогодні головні кенаси Криму – в Чуфу-Кале і Євпаторії. Збереглися споруди кенаси в Києві, Харкові, Сімферополі, Бахчисараї, хоча їх використовують не за призначенням. На території колишнього СРСР кенаси діють лише в Литві (Вільнюс, Тракай). Караїмська мова належить до кипчакської групи тюркських мов.

Розрізняють північний (тракайський), південний (галицький) і кримський діалекти. У той час як перші два діалекти практично не змінилися за останні п’ять століть, останній був більше схильний до впливу турецької мови під час турецького панування в Криму XV—XVIII ст.; існує також гіпотеза про їхнє незалежне одне від іншого походження. Вивчення походження караїмів ускладнюється відсутністю писемної традиції, яка підтверджує тюркське походження із накладенням історичних і психологічних чинників, котрі вплинули на самосвідомість власне караїмів.

Будучи за мовою, фольклором, традицією та рядом інших ознак тюркським народом, караїми, однак традиційно сповідували караізм — релігію, споріднену іудаїзму, або ж таку, яку трактують як секту іудаїзму. У зв’язку з цим є три версії походження караїмів. Усі досі залишаються предметом наукових дискусій і не є цілковито взаємовиключними.

«Хазарська» версія висунута 1846 р. російським сходознавцем В. Григорієвим. Широку популярність отримала у другій половині XIX ст. Згідно з цієї теорією, караїми є нащадками хазарів — тюркського кочового народу VII—X ст., який прийняв іудаїзм і серед районів розселення якого був Крим. Cумнів викликають такі факти: караїмська мова належить до кипчакської групи, а хазарська — до булгарської, отже, між цими двома тюркськими мовами немає близького споріднення; хазарський іудаїзм був, найімовірніше, талмудичним, а в традиції караїмізму єдиною священною книгою є Танах, Талмуд не визнають; хазари зникли в XI ст., а перші письмові згадки про караїмів з’явилися у XIII ст.

«Кумано-кипчакська» теорія була висунута такими вченими, як Дан Шапіро, Пітер Голден і Голда Ахієзер, і спирається на такі факти: кримський діалект караїмської мови відрізняється від середнього діалекту кримськотатарської лише присутністю гебраїзмів; тракайський і галицький діалекти караїмської мови значно відрізняються від кримського діалекту; в Золотій Орді була поширена мова, близька до мови литовських і галицьких караїмів, перше документальне свідчення про перебування караїмів в Криму датоване 1278 р. Згідно з цією теорією, предки східноєвропейських караїмів родом не з Криму, а прибули з захоплених монголами територій (Північний Іран і Нижня Волга), з Візантії, та, після падіння Константинополя 1453 р., з Османської імперії.

«Єврейська» версія говорить, що караїми є місцевою кримською групою євреїв і ведуть своє походження від послідовників доталмудичного іудаїзму саддукеїв, що відкололася в VIII ст. у Багдаді в окрему релігійну секту.

Ще одна – «синтетична» теорія І. Казаса захищає точку зору, що в суперечці про етногенез караїмів слід об’єктивно розглядати і «хазарську», і «семітську» теорії.

Прихід Гітлера до влади в Німеччині і введення антиєврейського законодавства спонукали караїмську громаду звернутися з проханням про невизнання їх євреями в міністерство внутрішніх справ Третього рейху. У вересні 1938 р. Семен Езрович Дуван зробив поїздку в Берлін і звернувся до міністерства з приводу визначення етнічного походження та віросповідання караїмів. Йому надали сприяння російське емігрантське бюро та єпископ Берлінський і Німецький Серафим. На ім’я С. Дувана 5 січня 1939 р з Державного расового Бюро Німеччини прийшло роз’яснення, відповідно до якого караїмський етнос не ототожнювали з євреями. У роки II Світової війни кілька видатних єврейських вчених (М. Балабан, З. Калманович та І. Шипер); незалежно один від одного, дали німецьким окупаційним властям висновок про те, що караїми не є євреями в расовому відношенні, чим врятували караїмів від масового знищення. У зв’язку з тим, що на початку війни відповідні розпорядження не встигли набути чинності, чимало караїмів загинуло у Бабиному Яру, в Одесі і в Херсоні під час масової ліквідації євреїв.

У часи окупації Криму німцями, коли над караїмами нависла небезпека бути поголовно винищеними, будучи зарахованими окупантами до єврейської нації, С. Ходжаш розшукав у центральному сімферопольському архіві документи про те, що караїми є самостійним тюркським етносом.

Всенародним з’їздом кримських караїмів України 2003 р було прийняте такее формулювання самовизначення: «Кримські караї (кримські караїми-тюрки) — корінний народ Криму, об’єднаний спільністю крові, мови та звичаїв, усвідомлює власну етнічну індивідуальність, кровну спорідненість з іншими тюркськими народами, самобутність культури та релігійну самостійність, відчуває особливі почуття до Криму, як до історичної батьківщини, виражає дружнє ставлення до інших народів і конфесій, поважає їх самоідентифікацію».

Сьогодні караїмів об’єднює Асоціація Кримських караїмів «Кримкарайлар». Общини є в Сімферополі, Євпаторії, Феодосії, Бахчисараї, Ялті і Мелітополі. Є також общини і в Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, а також у Росії, Литві, Польщі, Туреччині, Франції, США, Ізраїлі. За даними даними члена Правління Кримського національно-культурного товариства караїмів Б. С. Бебеша, Сімферополі в 2003 р. проживало 320 караїмів; в Євпаторії — 260; у Феодосії — 100; у Бахчисараї — 57; у Мелітополі — 30; в Ялті — 21; у Севастополі — 60; у Харкові — 30; в Одесі — 100; у Миколаєві — 40; у Дніпропетровську — 20; у Галичі — 10.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка