Під час летаргійного сну Наталії Кучерук з Жмеринського району снилася мама. Дочка Надія із чоловіком Василем, які доглядають 100-річну бабусю, вже готувалися до найгіршого.
— А у вас гроші на похорон є? – запитала бабуся, коли почула, що рідні бідкалися необхідністю похорону. – Нема! Отого я й не померла, бо не маєте за що поховати…”
Так зозуля сказала
— Торік чи позаторік я сиділа на леваді, — каже бабуся Наталія. – Гусенята пасла. А тут зозуля надлетіла і давай кувати. Думаю, порахую, що там в неї за арифметика. Вона довго співала. Це зозуля мені сказала, що буду жити сто і один рік.
Зараз наша бабця трохи подалася здоров’ям, кажуть рідні. І дивляться, чи не образиться за такі слова.
— Ти скажи, як вона город сапала, — говорить чоловік доньки Надії, Василь Пилипович. – Сапу в одну руку, палицю в другу – і подибала на город. Так було і в 90, і навіть у 95. До бур’янця висапувала, на городі було чисто, як оце на столі.
Надія — наймолодша дитина у мами. Каже, що у їхній сім’ї було восьмеро дітей. Четверо померли. Залишилися три доньки й один син. 22 серпня на маминих сто років приїхали всі, крім сина. З Броварів під Києвом приїхала Марія, їй 62 роки. З Одеської області – Олена (75 років). Не сама, а з дітьми – сином, невісткою, дочкою. Син Григорій (66) не зміг приїхати, щось у нього не вийшло. Хоча живе в цьому ж, Жмеринському районі.
Хтось із гостей покашлював. Після того іменинниці затягнуло горло. Дихання стало важким. Такий кашель узявся!
— Можна б у лікарню завезти, — каже пані Надія. – Але як скажу, що мамі вже сто років, хто там на неї буде дивитися. Самі лікуємо. Хлопці, мої сини, Толя й Міша, поїхали в місто, набрали в аптеці ліків. Баба ще й впирається, не хоче пити, мушу сваритися.
Вона раніше хворіла на запалення легенів. Два чи три рази лежала з цим у лікарні. Але це було років зо двадцять тому.
За день роботи розрахувалися шістьма картоплинами
— Мама наша була фізично здорова, — продовжує пані Марія. – Щоб трохи заробити, крім колгоспу, ходила по людях. Не було такої роботи, щоб вона не робила. Штукатурила, білила хати. Пам’ятаю, я ще була малою, мама приходить додому і ледве сльози стримує. За цілісінький день роботи їй дали тоді шість картоплин і шість буряків. От і попробуй нагодуй сім’ю. Тато працював їздовим. Красти не вмів. З чесної праці тяжко жити. Дуже бідували. І до війни, і після. А коли тато був на фронті, у них хата завалилася. Ледве не позамерзали. Я після війни народилася, то цього не пам’ятаю. Мама не раз про це розказувала.
Одного разу тато вкрав трохи зерна. Приніс там яких півтора чи два кілограми. За це його відправили в тюрму. Ніколи не вилазили із злиднів. Так і тепер. Сини роботи не мають. Змушені їздити по світу, шукати, де б на життя заробити. А ми вже з чоловіком вдома. Маму одну нема як залишати. День і ніч біля неї. Навіть спимо тут же, в одній кімнаті з мамою. Бувають такі ночі, коли вона взагалі не може заснути. А одного разу проспала 27 днів і ночей підряд.
Заснула, коли кум помер
— Це сталося після того, як наш кум помер, — продовжує розповідь Надія Іванівна. – Гріша був дуже доброю людиною. Тільки приходив, зразу до бабки. Пригорнеться. Це він так здоровався. Розпитає про все. Коли його не стало, я кажу: «Мамо, Гріша помер”. Бачу, вона якось так сполохалася, на лиці змінилася, нічого не сказала. А наступного дня як заснула…
Кожного ранку Надія підходить до маминого ліжка, щоб запитати, що буде снідати. Але в той день Наталія Степанівна не прокинулася ні рано, ні в обід, ні увечері.
— Бачимо, дихає, але не просипається, — каже пані Надія. – Спочатку думали, хай спить, здоровіша буде. Хвилюватися почали вже на другий день. Думаємо, що воно таке. Я вже й говорила до неї, і за руку брала, і до лиця губами торкалася – спить, як дитина.
Найбільше пані Надія злякалася тоді, коли мати у сні перестала дихати. «Це було недовго, — каже жінка. – Таке враження, що серце на якусь мить зупинилося. А тоді дивлюся, одяг на грудях так ніби піднімається. Жива, значить.
— На той момент у нас справді грошей не було, — каже чоловік Надії. – І сміх, і гріх. Виходить, не було за що поховати, то бабка так і каже, що того вона не вмерла.
Прокинулася бабуся тільки на 28-й день. Одразу ж попросила їсти.
— Поки мама спала, я час від часу з ложечки напувала її, — каже пані Надія. – То води давала, а то чаю. А вже як проснулася, каже, їсти. Питаю, що давати. Вона каже, давай усе, що є.
Бабуся добре пам’ятає, що їй снилося під час довгого спання. Каже, мама снилася. Її рідна мама померла рано, у 31 рік. Отруїлася грибами. Про це Наталія Степанівна також пам’ятає. Жила вона з мачухою.
— Вона, коли проснулася, каже до мене: «Мамо”, — продовжує Надія Іванівна. — Я її запитую, чого ти мене мамою називаєш? Вона відповідає: «Бо ти мені, як мама”. Під час сну вона не говорила, як то буває, не стогнала, просто спала, як мала дитина. А після того з нею щось сталося. Як тільки хтось має померти в селі, вона перед тим за всю ніч нітрохи не засне. Так відчуває. У такі ночі їй стає зле, погано почувається, стає забудькуватою, нічого не пам’ятає.
Найстарішу в родині доглядають наймолодші
Коли на світ з’явилася наймолодша дитина, дочка Надія, Наталії Степанівні було вже 42 роки. Дочка дуже людяна. Такою народилася. Завжди і у всьому допомагала мамі в роботі. А тепер у всьому старається, щоб старенька мама почувалася добре. Такого ж людяного має чоловіка. Василь Пилипович теж доглядає тещу. Не цураються бабусі їхні сини – Анатолій і Михайло. Якщо мами нема вдома, навіть перевдягають бабусю в чистий одяг. Тому вона усіх їх любить. Щоразу з нетерпінням чекає, коли повернуться із заробітків. Зараз їх знову нема вдома. Працюють на будівництві заводу аж у Сумській області. Бабуся молиться, щоб усе у них було добре.
У той день на обід старенька попросила оселедця.
— Мама любить щось гостреньке, — каже дочка. – Ходила в магазин, купила копченого оселедця. – Суп їй більше смакує у прикуску з оселедцем.
Що ми їмо, те й вона. Харчами, як кажуть, не перебирає.
— З такою дочкою, як у Кучеручки, кожен може прожити до ста років, — так гарно в селі відгукуються про найменшу доньку сторічної жінки. А ще односельці пишаються тим, що мають довгожительку. Завдяки їй про їхнє село дізналися не тільки за межами району, а й області.
Винники Plus за матеріалами: vn.20minut.ua