«Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!», — Денис Босянок

Publ
admin

В інтерв’ю Футболу 24 провідний український коментатор відверто та цікаво (як і завжди) розповідає про голландські «перлини», які могли б підсилити київське «Динамо», пояснює, чому відмовив телеканалу «Футбол», а також описує побачене на київських барикадах.

Восьмого лютого Денисові Босянку виповнилося сорок років. Улюблений багатьма майстер поетичного ефіру не зупиняється на досягнутому. «Дивлюся лише вперед», — піднесено запевнив Ден автора цих рядків. Наша розмова відбулася через кілька днів після ювілею.

«Один гріх досі не дає мені спокою»

— Денисе, ви розміняли п’ятий десяток років. Щось від цього у вашому житті принципово змінилося? З якими думками подолали ювілейну позначку?

— Я не дуже задумувався про цифру — що вона якась межова або визначальна для мене. Я не бачу в цьому сенсу, бо дивлюся лише вперед. Головне — дивитися вперед, на горизонт, а не озиратися назад. Почнеш озиратися, рахувати, що зробив — вважай, ти вже не йдеш, а стоїш на місці.

— Ваш колега Дмитро Джулай у Твіттері написав так: «Сьогодні 40 чесній, щирій, сильній та справді вільній людині. Людині з великим серцем. Ми обов’язково знову працюватимемо разом». Ви також вірите, що доля знову зведе вас за одним мікрофоном?

— Джул мені сам це сказав по телефону, коли вітав із Днем народження. Звісно, я вірю. Аякже! Дуже хочу, щоб Дмитро повернувся, бо він там мучиться (принаймні, я так думаю). Джулай має працювати на рідній землі, у себе вдома.

— Можливо, не зовсім коректне запитання, але чи був у вас кращий напарник?

— Мені завжди було комфортно і цікаво працювати з Джулаєм. Так багато, як з ним, я не працював ні з ким. Були фахівці, хокеїсти, футболістів — менше, але такого органічного взаєморозуміння, як з Джулом, у мене, напевно, вже й ні з ким не буде. Ми дуже давно працюємо і, відповідно, гарно один одного знаємо.

— Ви принципово не коментуєте і не пишете російською. Які були мотиви, коли ви відрікалися від мови північного сусіда?

— Що нас із Джулаєм відрізняє — він працює на російській мові. Я не можу собі такого дозволити, тому що вважаю: найперша ознака професіоналізму українського коментатора — знання української мови. Хай дивляться на це по-різному. Все одно мене ще не переконали в тому, що має бути якось по-іншому, що рідною мовою може бути російська. Це тоді не українська журналістика, я вважаю. Якщо ти насправді переживаєш за цю землю і за цю країну — має бути високий рівень знання рідної мови. У мене був той гріх. Я коментував російською один матч — на чемпіонаті Європи 2000 року. Він досі не дає мені спокою. Але після цього я сказав собі: зась! Навіть при тому, що в мене мама російськомовна, і російська мова була в моєму дитинстві найпершою.

— Вам пропонували роботу на ТК «Футбол», але ви відмовилися. Чому? Адже там мали б можливість коментувати улюблений кальчо…

— Мені телефонував Вітя Вацко — його керівництво попросило. Пропонував коментувати Серію А. Я не хочу працювати на телеканалі «Футбол». Чому? Тому що для мене важливо — де ти працюєш. Для мене важливо, хто навколо тебе. Там я не хочу працювати.

— Зараз ви працюєте над бельгійською, голландською першостями, Чемпіоншипом. В чому фішка цих чемпіонатів?

— Насправді, будь-який чемпіонат може бути цікавим, якщо ти його пізнаєш, глибоко занурюєшся. Я вже давно по-справжньому закохався у чемпіонат Нідерландів. Спочатку через те, що ніколи не працював над ним, глибоко не занурювався. А зараз готовий навіть до того, що трохи вболіватиму за голландську збірну на Кубку світу. Це при тому, що в школі (а у нас був спортивний клас) після чемпіонату Європи-1988 ми розділилися на шанувальників Італії та Голландії. Щоб не витрачати час на поділ кожного разу, практично три останні класи ми грали в «Італію» і «Голландію». Я був капітаном «італійців».

— Можливо, грали на позиції «архітектора», як Андреа Пірло, якого глибоко шануєте?

— Так, я грав центральним півзахисником, диспетчером. Починав в атаці, але потім перейшов на позицію «десятки».

«Ленс спокусився грошима, як і Мбокані»

— Кого з голландських чи бельгійських гравців ви б хотіли бачити в київському «Динамо» — улюбленій своїй команді?

— О, голландський чемпіонат — один з найбільш продуктивних в європейському футболі. Голландська школа — одна з найсильніших, це вже давно є аксіомою. В них гарна молодь. Упродовж минулого сезону я насолоджувався грою Марко ван Гінкеля, і був би неймовірно щасливий, якби він переїхав у наш чемпіонат. Ну але Марко, зрозуміло, обрав чемпіонат англійської Прем’єр-ліги. Це прекрасне дарування, зараз у нього, щоправда, нема тієї свободи і такого багатства гри, які були у «Вітессі». У «Челсі» він не має місця в основному складі.

Нині в чемпіонаті Голландії таких футболістів дуже багато у кожній лінії. Причому, вони коштують смішні гроші у порівнянні з тим, що платять українські клуби-мільйонери. Вони викидають божевільні суми і, звісно, переплачують. У Голландії гравців, які коштують понад мільйон, можна буквально порахувати. Там дуже глибоко працюють з молоддю і там багатющий ринок. Голландські гравці точно б збагатили український футбол, якби захотіли сюди приїхати. А так, Ленс спокусився грошима, як і лідер атак «Андерлехту» Мбокані, — в цьому ніхто не сумнівається. Їм запропонували індивідуальні умови вдвічі кращі, ніж в Голландії і Бельгії.

— До речі, чи бачите підстави для того, щоб навесні «Динамо» зробило якісний крок вперед у своїй грі, пройшло, наприклад, «Валенсію» в Лізі Європи?

— Ще не було на що подивитися, якщо говорити про київське «Динамо» весни 2014 року. Вони грають спаринги, а ці матчі ніколи не дають підстави говорити про якусь виконану роботу, не дають підстави аналізувати сучасний стан команди. Ну але це ми скоро побачимо — на офіційному рівні проти «Валенсії», яка піднімається, судячи з останніх результатів, і підходить в надбойовій формі до зустрічі з «Динамо».

— Вас не дивує, що Блохін вперто не помічає Сергія Рибалку, який себе зарекомендував і в єврокубках, і в чемпіонаті Чехії?

— Можливо… Якби він одного Рибалку не помічав — це, можливо б, здивувало. Але Блохін, напевно, давно вже не переймається тим, що відзначають інші фахівці чи тренери. І він не змінюється в цьому. Я, звісно ж, за те, щоб більше давати волі і шансів хлопцям, які уже себе проявили, поїхавши з «Динамо», щоб потім повернутися сюди. Яскраве свідчення — виступ нашої команди в Санкт-Петербурзі, на цьому зимовому турнірі знаному… Молода команда Ковальця проявила себе просто блискуче. Найкращим футболістом став Калітвінцев-молодший, який також чомусь не грає на дорослому рівні в улюбленій команді.

«Кепка — це номер один»

— Повернімося до вашого ремесла. В ефірі часто цитуєте поезію Шекспіра, Костенко, Коломієць. Це домашні заготовки, чи уривки виринають у пам’яті спонтанно?

— Я взагалі дуже люблю поезію. Не можу сказати, що це домашні заготовки. Просто дуже багато читаю поезію. Тамара Коломієць, наприклад, для мене відкрилася після народження сина, після того, як я почав купувати дитячі книжки і йому читати. Коломієць — прекрасний поет для малечі. Ну а що вже коментувати Ліну Василівну Костенко чи мого улюбленого Василя Симоненка. Це мої духовні вчителі, їх книжки у мене завжди перед очима.

— Що читаєте зараз?

— Якраз закінчив останню книжку Стівена Кінга «Доктор Сон». Це продовження «Сяйва» — його найбільш знаменитої книжки. Я дуже люблю Кінга, і от дочитав роман «Доктор Сон», який тільки-но написаний — у 2013 році. Всім рекомендую! Як правило, читаю паралельним курсом дві книжки — історичну і художню. Така в мене з’явилася звичка останнім часом. З історичного тільки-но прочитав книжку про Івана Степановича Мазепу — нашого найславетнішого гетьмана. Автор — петербурзький історик, професор Санкт-Петербурзького державного університету Тетяна Таїрова-Яковлєва. А книга, якщо цікаво, має назву «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради».

— Ви практично не розлучаєтеся з кепкою. Як у вас з’явилася ця звичка?

— Ну-у-у, у мене улюблений одяг — це кепка і шорти, джинси (Усміхається). Ну але кепка — це номер один. У мене їх багато. Було ще більше, але я їх дарую постійно своїм друзям. Зо два десятки кепок зараз таки набереться вдома.

— Це від любові до НХЛ?

— Так! Я б з радістю, звісно, купував енхаелівські кепки. Одного разу мені привезли з Бостона кепку моїх улюблених «Брюїнз». Однак в Україні справжні енхаелівські кепки купити дуже проблематично, вони до нас не долітають.

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!»

— У попередньому інтерв’ю ви казали, що в українському чемпіонаті багато «настільного» футболу. Як гадаєте, сьогоднішня Революція в державі здатна щось змінити в цьому плані на краще?

— Дуже-дуже велике питання… Вірю в те, що зміни будуть у футболі, тому що це вже всім набридло — ті постійні договірні матчі і «настільний» футбол. Так само я вірю, що ми житимемо в новій країні. Принаймні, у старій країні жити вже не хочеться. І я думаю, не тільки мені.

— Шовковський, Левченко, Галюза та ряд інших футболістів вже підтримали Революцію. На ваш погляд, чому мовчать решта їх колег? Вони бояться? Чи, може, їм подобається жити в такій Україні?

— Скоріш за все — другий варіант. Їм комфортно. У них стабільна зарплата, правда? У них не просто стабільна, а висока зарплатня. Вони отримують величезні гроші у порівнянні з нами. Тому їм комфортно жити у такому своєму світі. Вони запливають жирком. Тож не бачать потреби страйкувати, бунтувати. Вони цієї потреби не розуміють. Ну так, Шовковський написав в інтернеті. Напевно пішов до пам’ятника Шевченку. Але писання в інтернеті — це ж не боротьба, правильно? Ясно, що це потрібно мати сильний дух, аби публічно виступити. Адже то вже публічний виступ, якщо напише Шовковський. Але це все одно — боротьба в інтернеті, біля комп’ютера. Так що вони живуть у своєму світі — затишному, жирному. Вони не розуміють, за що можуть вийти люди на барикади.

— Ви неодноразово були на барикадах. Що там побачили?

— Я побачив, що ці люди не зламаються. Люди, які є там, просто приречені на те, щоб вистояти і перемогти. Там дуже сміливі і вільні люди. Ця сміливість не те що надихає, вона тебе «заряджає» — ця абсолютна свобода Запорізької Січі, яку можна побачити тільки там зараз, на Хрещатику. Вона дає впевненість у тому, що «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!», як написав великий поет.

Фото:

Related Post