29 березня, у Бахчисараї, кримські татари зібралися на позачерговий Курултай. Курултай кримськотатарського народу постановив починати створення в Криму національно-територіальної автономії в складі України. Для її створення існують історичні підстави.
Кримське ханство (крим. Qırım Hanlığı — держава кримськотатарської династії Ґераїв. Самоназва — Кримський юрт (крим. Qırım Yurtu). Існувала упродовж 1449–1783 рр. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор’я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель Північної Кубані. Хаджі І Ґерай за підтримки польського короля Казимира IV 1449 р. оголосив незалежність ханства від Золотої Орди (1427 р., 1433 р., 1441 р. — невдалі спроби закріпитися при владі). Він переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачика (околиці пізнішого Бахчисарая) і поклав початок ханській династії Ґераїв.
Під час походу османської Туреччини на Крим 1475 р., коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор’я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала сюзеренітет османського султана (1478). За договором між турецьким султаном і кримським ханом статус ханства визначався як автономного у складі Осаманської Порти. Договір передбачав призначення турецьким султаном кримських ханів з роду Ґераїв і зобов’язував їх на першу вимогу Стамбула виступати зі своїм військом проти ворогів.
Турки полонили Менґлі I Ґерая, котрий намагався учинити їм опір. Хан провів три роки під арештом у Стамбулі, а потім його повернули на престол під умовою визнання вищості Туреччини над Кримом (втім, це не означало втрати Кримом суверенітету). Після десятиліть завзятої боротьби, 1502 р. Менґлі I Ґерай розгромив останнього ординського хана й оголосив, що відтепер приймає на себе його титул хакана – хана над ханами, іншими словами – стає спадкоємцем престолу Джучи (старший син Чингіс-хана, засновник Золотої Орди). Отже статус адміністративного центру в долині Чурук-Су підвищився ще раз: відтепер столиця Криму стала (принаймні, номінально) столицею величезної імперії, що простягалася від прикаспійських пісків до уральської тайги. За багатьма причинами Криму так і не вдалося насправді підкорити собі колишні ординські володіння.
Менґлі I Ґераєві та його спадкоємцю, Мехмедові І Ґераєві, вдавалося втримувати практично рівноправні відносини з султанами. Однак після загибелі Мехмеда I Ґерая, під час кризи, що запанувала у Криму, турецькі султани суттєво підвищили рівень своїх упливів на кримські внутрішні справи. Якщо сходження на престол Менґлі I Ґерая 1478 р. та Мехмеда I Ґерая 1523 р. було лише затверджене Стамбулом, то 1524 р. Туреччина вперше призначила хана на Крим. Ним став Саадет I Ґерай, котрий ще за життя батька оселився в султана.
Саадет I Ґерай застосовував у державному житті Криму кращий турецький досвід: наприклад, організував за турецьким зразком придворний штат, бажаючи усучаснити державну структуру ханства і привести її у відповідність з високими стандартами османської традиції управління. Також він провів модернізацію армії: доповнив кримське військо артилерійськими частинами, запросивши з Туреччини фахівців у цій галузі. Саадет I Ґерай намагався ввести в Криму і турецький принцип єдиновладдя монарха, проте у кримських умовах, де беї, на відміну від Туреччини, мали величезну владу в державі, йому не вдалося успішно здійснити свою програму.
Кримська правляча династія тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд.
Кримське ханство: зазнало сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 рр.; 1774 року отримало незалежність в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії. 1783 р. анексоване Російською імперією.
Історична довідка.
Предки турків — туркмени — почали переселятися з Середньої Азії на територію Туреччини близько 1000 років тому, асимілюючи корінне населення, представлене греками на заході (Іонія, Каппадокія), а також курдами і вірменами на сході (Кілікія). До складу турецького народу також увійшли яничари, яких комплектували з хлопчиків балканських народів, а також з українців.
Османська імперія (Оттоманська імперія; тур. Osmanlı İmparatorluğu) — офіційна назва держави, заснованої 1299 р. султаном Османом І, у Малій Азії. Столиця з 1453 р. — Стамбул (колишній Константинополь). Основу держави спочатку складали турки. Держава османських султанів існувала від 1299 р. до 1923 р. В Європі Османську імперію часто називали Оттоманською імперією, Високою (блискучою) Портою або просто Портою.
В період розквіту в XVI—XVII ст. держава включала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Анатолія (Мала Азія), у якій розташована сучасна Туреччина, в давнину була колискою багатьох цивілізацій. Турки-сельджуки, які з’явилися тут в XI ст., були першою хвилею тюркських завойовників, і саме вони почали поступове тюркське завоювання земель, якими до цього володіла Візантія, асиміляцію її грецького населення та засвоєння її культурної спадщини. Спадкоємицею перших тюрків-завойовників стала Осма́нська імперія, яка завершила завоювання Візантії взяттям 1453 р. Константинополя.
З 1470-х років Османська імперія почала освоювати Північне узбережжя Чорного моря: 1475 р. — захопила італійські колонії на півдні Криму – Кафу (Феодосію), Чембало (Балаклаву), Каламіту (Інкерман), Сулдаю (Судак), Боспоро (Керч). Кримське ханство визнало в 1478 р. зверхність турків.
На території генуезьких колоній і князівства Феодоро утворили турецький військово-адміністративний орган — санджак, поділений на кадилики. Керівник санджаку, турецький паша мав резиденцію в Кафі. Тут постійно дислокувався великий турецький гарнізон. Гарнізони також знаходилися в Мангупі, Інкермані, Балаклаві, Судаку. Крім того, в стратегічно важливих місцях степової частини півострова турки побудували фортеці: Ор-Капу на Перекопському перешийку, Арабат поблизу Арабатської Стрілки, Ґьозлеве (Євпаторія), Енікале на березі Керченської протоки.
Степова і передгірна частини півострова залишилися під контролем Кримського ханства.
За Менглі I Ґерая, енергійного та активного, територія, підконтрольна Кримському ханству, постійно розширювалася за рахунок земель, що входили до складу Литовського князівства і Великої Орди.
У результаті грабіжницьких нападів до складу Кримського ханства до середини XVI ст. увійшли значна частина Північного Кавказу, Приазов’я, майже все Північне Причорномор’я, а суміжні країни вимушені були виплачувати кримському ханові щорічну данину. При цьому всі військові походи здійснювали в загальному руслі політики імперії Османів.
У внутрішній політиці кримські хани були самостійніші. Проте постійна невизначеність з призначеннями і зміщеннями ханів (здебільшого вони гинули насильницькою смертю), інтриги і палацові перевороти не сприяли зміцненню державної влади та її стабільності. Проте ханство розвивалося. Столицею його з 1532 р. став Бахчисарай. Тут побудували прекрасний ханський палац, зводили мечеті, медресе, дюрбе (мавзолеї) знатних татар, інші будови. Місто стало не тільки адміністративним, але і культурним, економічним центром ханства. У ньому проживало понад 25 тис. осіб. Крім татар тут жили нащадки місцевого середньовічного населення (їх називали греками), караїми, вірмени.
Великим містом Криму, як і раніше, була Кафа – був великий порт, торговий і ремісничий центр з багатонаціональним населенням. Тут проживало від 70 до 100 тис. осіб.
Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка
Фото: