Кореспондент «Журналу Житомира» Юлія Дембовська нагадує читачам, що це за день в історії Львова – вибране кремлівськими холуями 22 червня. А задля цього – невеликий екскурс в історію.

17  вересня 1939  року Червона армія з червоними прапорами увійшла на територію Західної України,  аби насадити нову радянську владу, яка довго не чекаючи,  вже у вересні розпочала репресії, масові вивезення та фізичне винищування так званих «ворожих елементiв». «Справувалася»  прудко –  тільки з 1939 до 1941 року із Західної України було депортовано близько 1,2 млн. осіб.   Тисячі заарештованих за політичними мотивами мучилися у тюрмах – в самому тільки Львові тюрем було чотири.  Встановлювати новi «совєтські»  порядки насунули тисячi новоприбулих партiйних функціонерів.

Від 22 до 28 червня 1941 року працівники НКВС, уже знаючи про наближення німецьких військ,  не маючи можливості евакуювати численних політичних в’язнів, знайшли  нечуване    «вирішення проблеми» — почали  попросту розстрілювати людей. Зі садистичною холоднокровністю у період від 22 до 28 червня НКВД  вимордувало у Львові тисячі українських політичних в’язнів. Тож коли у місто прийшла німецька влада і на два дні відкрила усі в’язниці  —   львів’яни жахнулись від побаченого. Деякі тіла були настільки понівечені, що більшість жертв поховали на цвинтарях у спільних могилах. Загалом же у тюрмах тільки Західної України на початку війни було закатовано орієнтовно 22 000 осіб.

Розповіді про ці побоїща і зізнання очевидців та в’язнів, яким вдалося врятуватися з енкаведистської м’ясорубки, було надруковано влітку 1941  року в газеті  «Українські щоденні вісті»  у Львові та в газеті  «Краківські вісті». Про вбивства НКВД писали тоді також газети  «Нью-Йорк Пост»  та  «Нью-Йорк Гералд Трибюн».  Усі ці першоджерела передруковано 1960 року у книзі  «Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 року» (Нью-Йорк). Виписки з цієї книжки та спогади очевидців,  опубліковані на сайті Львівського товариства  «Пошук» (www.poshuk.lviv.ua/ukr.html),  пропонуємо нашим читачам.

Богдан Казанівський.  «В травні 1941  р.  з поодинки на Лонцького мене перевезли до Бригідок.  В камері було так тісно, шо годі було перейти до смердючої параші. До сну лежали,  як оселедці в бочці. В камері злодіїв і бандитів не було – малий відсоток пригнобленої інтелігенції,  а решта – студентська і селянська молодь.  В неділю, 22 червня 1941 р., щойно на світ благословилось,  як у місті почали розриватися бомби, аж мури дрожали. Вже після полудня НКВД почали викликати по кількох в’язнів з камери, провадили сходами в долину і з подвіря до підвалу. Чути було приглушені поодинокі стріли.  Я зрозумів, що це рострілюють в’язнів в підвалі тюрми.  Викликали в’язнів вдень і вночі, безперервно. …В четвер і мене викликали, а я поспішив сказати, що такого в камері нема».

Іван Чапля. «…Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. Напроти нас на дорозі півколом стали червоні міліціянти з револьверами в руках. На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. Убиті й поранені падали одні на других. Трава почервоніла від людської крові,  чути було зойки і стогін умираючих. Кати добивали людей чоботами,  лопатами,  ломами,  від яких череп тріскав.  Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів,  які поспішали по наступну партію арештованих,  нам чотирьом удалося лишитися живими. …У Корнеля Камінського було порізане усе тіло.  Степан Дум’як мав розрубаний живіт. Іванові Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткали травою. Отакими нелюдами були наші  «визволителі».

«Шлях перемоги», 10 липня 1960  р.  «Від тюрми заносило неприємним запахом і не було помітно жодного життя всередині.  Камери не були замкнені. Переглядаючи камеру за камерою,  ми знаходили лише людські трупи і більш нічого.  Того ж таки дня ціле подвір’я тюрми було встелене людськими трупами, що їх винесено з камер.  Хто мав когось арештованого з родини, той одержував дозвіл розпізнавати його між замордованими».

«Шлях перемоги», 28 лютого 1960  р. «…Коли 22 червня вибухла війна,  НКВД почало розстрілювати в’язнів. Стріляли в камерах,  викрикуючи при тому  «ложісь ліцом к зємлє”.  Щоб заглушити постріли, енкаведисти пустили на подвір’ї в рух мотори авт та тракторів. …Викликавши мене з камери, четверо енкаведистів завели у підвали тюрми. Там я побачив страшну сцену: багато трупів,  яких розстріляно та змасакровано різними способами.  Нам наказали обернутись лицем до стіни. На вид цієї гори трупів з порозбиваними головами я втратив свідомість і впав на мертвих. Опритомнів аж у неділю 29 червня 1941 року коло години 8 ранку».

О. Романівський, «Розділ з хроніки одного галицького села»,  Торонто, 1960 р. «Німецькі літаки вже десь другий день бомбили місто. Кожного журило: «Що з нами зроблять тепер?” Враз у полудне нам сказали  «бєз вєщєй” вийти.  Завели в підвал,  де замкнули,  пригнавши ще людей з двох інших камер. Можна було вже лиш стояти. Ми думали,  що тут зібрали нас,  щоб охоронити перед німецькими бомбами.  Одначе незабаром виявилася страшна правда.  Один з надслухувачів біля дверей враз заверещав несамовито: «Друзі,  нас замуровують!”  Стало тихо, мов маком сій.  За дверима чути було справді глухі удари молотка та шарудіння кельні з вапном об цеглини.  Я пропхався ближче дверей,  щоб і собі послухати:  надслухувачі не помилилися. Стало ясно, що цей підвал – це наш гріб. Хтось знайшов кусень хемічного олівця:  кожен по черзі брав і писав мовчки собі на сорочці своє ім’я-прізвище, дату народження,  адресу…  Потім затих стукіт молотка за дверима і електрична лампочка погасла.  Минали хвилини,  що видавалися годинами. Чути було здушуване чоловіче ридання. Хтось збожеволів і став несамовито верещати.  Інші до безтями гримали голими п’ястуками об двері. Повітря ставало все важче. Моєму сусідові пустилася з носа кров, він оперся об мене.  Тоді мені закрутилося в голові і я зісунувся біля стіни на долівку. Потім пам’ятаю лише,  що я на хвилину прочуняв, як мене хтось,  взявши попід пахи,  волік сходами догори,  а мої п’яти билися при тому об кам’яні сходи.  Коли я опритомнів вдруге, то,  розплющивши очі,  помітив,  що лежу на в’язничному подвір’ї під високим муром.  Лежало тут вже близько півтора десятка таких в’язнів,  як я.  Якісь чоловіки в уніформах совєтської міліції приволікали все нових в’язнів з підвалів під мур. У всіх їх рухах був помітний виразний поспіх. «Міліціонери”  говорили по-українському і зверталися до в’язнів словами «друже!” По деякому часі допомогли й мені вийти за браму. Мені сказали при тому:

«Друже,  тікайте звідси якнайскоріше, бо совєти ще в місті.  Як вас зустрінуть,  кажіть,  що вас звільнило НКВД якраз із тюрми”.  Це були перебрані в міліційні уніформи наші люди з Винник і зі Львова».

«Шлях перемоги», 20 березня 1960  р.  «У червні 1941  року ми приїхали до Львова на похорон тих тисяч жертв,  що їх помордували по-звірячому московські людомори. Я ходив по тюрмах міста й бачив власними очима понівечені тіла нещасних людей. На подвір’ї тюрми була ціла гора трупів, в яких були повідрізувані язики,  виколені очі, в головах позабивані цвяхи. Деякі мали стягнену з ніг і рук шкіру. Відрізані в жінок груди були поприбивані цвяхами до тіла чоловіків, вагітним жінкам вийнято плід і вкладено його до розпореного живота чоловіків.  Я побачив трупи двох моїх односельчан,  яких зварили в кітлі живцем.

Опісля я пішов до так зв. Бриґідок,  тюрми,  в якій були замуровані пивниці з трупами. Трупи були так розложені, що важко було пізнати кого небудь з обличчя, пізнавали тільки по одежі й інших речах».

ЦІ СТРАШНІ ФАКТИ стали відомими після втечі большевиків –  коли повідкривалися тюрми та катівні НКВД.  Уся Західна Україна оплакувала і ховала жертви, виявлені в тюрмах Львова,  Золочева, Дрогобича,  Чорткова,  Івано-Франківська,  Рівного, Дубна, Луцька, Саліни…  Але потому радянська пропаганда старанно ховала страшні факти, і так само старанно нищила тих,  хто не хотів чи не міг того забути.  Відтак списокневинних жертв ріс.  З тіла українського народу вирвано мільйони життів.  Мусимо непросто пом’янути їх, мусимо за них: дожити, додумати, долюбити,  доробити.   Все нашетеперішнє було би інакшим,  і самі ми були би інакшими, якби вони замість бути безіменно похованими,  жили…  І, отже є цілком безглуздим міф, що його нам втовкмачуютьрізноштибні зайди:  мовляв, українці –  слабка нація!  То неправда – замислімося: мільйони українців цілеспрямовано знищено тільки в ХХ столітті, втрат зазнало кожне покоління, одним з останніх ударів був Чорнобиль, а ми – вижили.

Ми і досі – є! Українська нація велична, тому кремлівські карлики й лютують!

Винники Plus  за матеріалами: zhzh.info, фото: ukrpohliad.org

Читайте також:

• Роману Покорі — 62
• ВІДЕО «Львів — колиска Великих»
• Спортзал у Винниках в програмі «Спорт» на Львівському ТБ (ВІДЕО)
• Львів, як у Вавилон, де розмовляють різними мовами, і всі розуміють одне одного …
• Михайло Брегін: «Галичани толерантні і заслуговують поваги»
• Левко Дурко: «Кліп «Львівська хата» зняли у Винниках»
• Винниківський інтернат — школа, де все можливо!
• «RIZUPS» у півфіналі телешоу «Україна має талант»
• На волосині від смерті