У другий день Великодніх свят парафія Воскресіння ГНІХ у Винниках відзначає Храмовий празник

У другий день Великодніх свят Церква Воскресіння Господнього у Винниках святкує Храмовий празник.

Церква Воскресіння Господнього (1842 р.).

Перша згадка про церкву датується 1515 р. і походить з податкового реєстру. У ньому відзначено лише, що в селі, яке було власністю пана Ваника, місцевий піп був змушений сплачувати 15 грошів річного податку. На жаль, нічого не можна сказати про вигляд першої церкви і навіть про її посвяту. 1578 р. священик Винник сплачував вже 1 золотий податку. початку XVIII ст. парафія Воскресіння Господнього у Винниках належала до столових маєтків львівської катедри. Як подає у своєму акті візитації місцевої церкви, складеному 3 лютого 1765 р., о. Микола Шадурський, винниківська церква була збудована з соснового гибльованого дерева на дубових підвалинах, вкрита гонтами, всередині з підлогою з тертиць укладаною. Над її навою здіймався один чотирибічний верх.

1810 р. цісарсько-королівське Будівельне управління виготовило проект, чи як тоді казали абрис на будівництво нового мурованого храму. Були замовлені столярські вироби – тринадцять вікон, четверо дверей, зі слюсарної роботи окуттям вікон і дверей з замками, трьома залізними ґратами до вікон, хрестом на дах, які віддали на тимчасове зберігання в домініяльний склад. Але через початок австрійсько-французької війни з Наполеоном Бонапартом, декретом намісника Галичини 1813 р. будівництво було зупинене. Стару дерев’яну дзвіницю розібрали 1815 р. 1816 р. новопоставлений галицький митрополит Михайло Левицький зобов’язав громаду продовжити будівництво.

Михайло Левицький (1774— 1858 рр.) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 8 березня 1816 р. — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. За сприянням митрополита Михайла Левицького львівське Будівельне управління виготовило новий проект.

Ймовірно, автором цього нового проекту був український архітектор чеського походження Йосиф Вандрушка (1792 р., березень – після 1863 р.), який спроектував понад десять храмів в Галичині. Всі його проекти були базовані на типових терезіянських зразках, затверджених до обов’язкового застосування ще австрійською імператрицею Марією Терезією в середині XVIII ст. Правда, треба відзначити, що в двох випадках – в Янові та Винниках, Вандрушка відійшов від типових зразків, віддавши належне українському традиційному сакральному будівництву. В цих обох випадках нава була запроектована ширшою, ламаючи план типового однонавового базилікового терезіянського храму.

1827 р. церква Воскресіння Господнього вже хилилася до упадку. Будівництво нової церкви тривало довго і щойно 1842 р. відбулося освячення нового мурованого храму. Архітектура церкви витримана в класицистичному стилі. 1903 р. у церкві встановлений різьблений і позолочений чотириярусний іконостас рядової побудови. За побудовою та характером різьби і малювання іконостас дуже подібний до іконостасу Станіславівської катедри, ікони для якої написали Юліян Макаревич та молоді ще тоді Модест Сосенко та Антін Манастирський.

Юліан Макаревич (1854—1936 рр.) — україський художник та реставратор. Творчий доробок (участь у реставрації): Львівського єзуїтського костелу (1879 р.); іконостаса з церкви Зішестя Святого Духа в Рогатині в 1880-х рр.; фрескових розписів Ягеллонської каплиці на Вавелі в Кракові; фресок замкової каплиці Святої Трійці в Любліні; фресок в Кафедральному соборі в Сандомирі; іконостаса із церкви Возджвиження Чесного Хреста в монастирі Скит Манявський (Богородчанський іконостас (1883–1885 рр.). Творчий доробок (як художник-монументаліст): настінні розписи в приміщенні Наукової бібліотеки Львівського Національного університета ім. І. Франка на вул. Драгоманова, 5, виконані в 1904 р.

І в теперішньому винниківському іконостасі намісні ікони Христа, Богородиці та Св. Миколая, ікони апостольського ряду та Деісус виказують руку вправного маляра-академіста. Підпис на намісній іконі Христа «ІМ» в лівому нижньому куті та «1903» в правому засвідчує маляра та час постання іконостасу. Ініціали ІМ можна відчитати як Іуліан Макаревич, так писали наші предки на початку ХХ ст., що притримувалися так, званого «язичія». Натомість ікони празничкового ряду та намісна ікона Св. Івана Хрестителя вказують на пензель новатора-модерніста, яким був Модест Сосенко.

Модест Сосенко (1875—1920 рр.) — український художник-монументаліст. Творчий доробок (портрети): Атанасія Шептицького, Володимира Шухевича, «Портрет дівчини» (1912 р.), «Автопортрет» (1915 р.). Побутові картини: «Хлопець обідає», «Розмова», «Діти на плоті» (1913 р.), «Трембітарі» (1914 р.), етюди народних танців. Пейзажі: Парижу, Карпат, Південної Далмації, «Рання весна на селі» (1903 р.), «Будуа в сонці» (1918 р.).

Антін Манастирський (1878—1969 рр.) — український художник, живописець і графік. До найкращих творів у портретному жанрі слід віднести полотна: «Портрет матері», «Портрет тестя», «Портрет Т. Г. Шевченка», «Автопортрет», «Запорожець», «Паламар», «Дідусь із Смерекова». Велику популярність мали і його твори: «На водопої», «На могилі», «Ой під гаєм, гаєм», «Прощавайте, товариші», «Вчора і сьогодні», «Розвідники» та багато інших. Понад дві тисячі робіт у спадщині митця.

Стіни винниківської церкви вкриті орнаментальними розписами 1930-их рр., неодноразово поновлені і доповнені постатями святих. На початку ХХІ ст. орнаментальні розписи замалювали (під час ремонту церкви) і тепер їх можна побачити лише на світлинах. Цінним свідченням національної свідомості мешканців Винник початку XX ст. є встановлена в церкві пам’ятна таблиця з написом: «1811- 1911. Памяти о. Маркіяна Шашкевича поета подвижника і вістника відродження Галицької України-Руси. Винницкі українці». Поруч з церквою стоїть мурована стінна дзвіниця, зведена 1925 р. Цікавинкою її є балкон з кованими ґратками в центральному арковому прорізі для дзвону.

2005 р. біля церкви, у парку, була встановлена і освячена фігура Божої Матері (меценати – Голіян Б., Голіян О., Наставський О.).

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Як Москву завойовували

За даними В. Білінського («Москва Ординська») Москва вперше згадується серед третього перепису населення земель, підвладних Золотій Орді, що відбувся 1272 року.

1293 р. — взяття Москви ординським царевичем (полководцем) Тюданом.

1382 р. – взяття Москви ханон Тохтамишом.

Тохтамиш (золотоординський хан з роду Чингіза, один з нащадків хана Джучі, правитель Золотої Орди 1380-1395 рр.) захопив Москву, жорстоко пограбував і спалив місто. До столиці (Москви) північного улуса його військо прибуло 24 серпня 1382 року.

У Москві тоді знаходився князь Дмитро Донський, який утік з сім’єю в Кострому, відмовившись чинити опір ворогові. На оборону Москви став молодий литовський князь Остей. Москвичам вдалося протистояти два дні. 26 серпня 1382 року Москва здалася. Військо увірвалося до міста, вбило незліченне число москалів, розграбувало всі будинки. Від Москви залишилися одні руїни.

1571 р. — взяття Москви ханом Девлет I Ґераєм.

Девлет I Ґерай — кримський хан у 1551—1577 рр. з династії Ґераїв, Похід закінчився спаленням Москви в травні 1571 р. Протягом трьох годин Москва вигоріла вщент. Осаджувати Кремль хан не наважився і пішов з безліччю полонених, за деякими даними, до 150 тисяч (від 10 до 80 тисяч москвичів загинули при нападі кримців). Про страшне розорення Москви свідчить і папський легат Антоніо Поссевіно, який налічував в 1580 р. не більше 30 тисяч населення, хоча ще в 1520 році в Москві було 41 500 будинків і не менше 100 тисяч жителів.

1610 р. (осінь) – 1612 р. (осінь) – польсько-литовська окупація Москви під командуванням Олександра Госевського.

1618 р. – похід гетьмана Петра Сагайдачного на Москву.

Українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного взяло участь у черговій польсько-московській війні.

Окремі загони українців захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу і Касимів.

11 жовтня 1618 року українсько-польські війська розпочали штурм Москви. Сам  П.  Сагайдачний з находився біля Арбатських воріт. Один з штурмових загонів розламав Острожну браму і козаки рушили туди, але несподівано гетьман наказав припинити штурм та одвів війська.

1812 р. — взяття Москви Наполеоном.

Окупація Москви французькою армією під командуванням імператора Наполеона тривала трохи більше місяця, з 14 вересня по 20 жовтня 1812 (за новим стилем). За час окупації місто було розграбоване і спустошене пожежею.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Перша радянська окупація Винник (1939-1941 рр.)

Новий статус публічного врядування Винник почав формуватися з часу встановлення радянської вади в Західній Украіні у вересні 1939 р. Спираючись на військові підрозділи, надіслані «уповноважені» від ЦК КП(б)У у максимально короткий термін ліквідували державні органи Другої Речі Посполитої і почали формувати нові органи самоуправління нової влади. За офіційною постановою військової ради Укрїнського фронту, ці органи мали здійснювати керівництво міськими, повітовими управліннями і селянськими комітетами.

У кінці вересня було створено Тимчасове правління м. Винники із 7 осіб (голова — Олександр Миколайович Корчовський (1892 р. н), замісник — Микола Янович Козачишин (1899 р. н.), Л. В. Кухта – секретар).

За суттю і функціями Тимчасове правління мало чим відрізнялося від традиційних радянських органів влади. Для керівництва різними ділянками суспільного і економічного життя були організовані відповідні відділи: промисловості, транспорту, фінансів, торгівлі, охорони здоров’я, освіти. Мало воно й власний орган охорони порядку – загін робітничої гвардії.

29 вересня 1939 p. — робітнича радянська гвардія (начальник — Т. О. Демцюх).

Оскільки колишні органи юстиції були ліквідовані, а нові не створені, майнові й трудові конфлікти вирішувало Тимчасове правління, тобто воно виконувало певні судові функції. На підставі постанови ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. «Про створення комуністичних організацій на Західній Україні і Західній Білорусії» ЦК КП(б)У здійснив комплекс заходів щодо створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних органів, підібрав для роботи в них тисячі комуністів, відряджених зі східних областей України і демобілізованих з військ Українського фронту.

Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск. Припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних органів. Це означало, що політична система на західноукраїнських землях приведена в повну відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.

Відновлюють свою діяльність Винниківська партійна і комсомольська організації. Першими комсомольцями були: Р. Лепак, Д. Чорній, В. Глущак, Р. Шклярський, Я. Гуль, П. Москаль, М. Скотняна, І. Скотняна, В. Хар.

1939 p. — поділ школи на українську і польську. 1939 р. (грудень) — початок репатріації винниківських німців до Райху.

6—28 жовтня 1939 р. у Львові засідали обрані населенням Західної України Народні збори (депутатами були і виниківчани — О. Корчовський, М. Козачишин), які проголосили встановлення радянської влади і прийняли декларацію про возз’єднання Західної України з УРСР. У перші два дні листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз’єднання Західної України з УРСР і включення її до складу СРСР. Так було завершено процес об’єднання українських земель, початком якого був Акт злуки УНР і ЗУНР у 1919 році.

Проіснувавши до кінця грудня тимчасові органи влади підготували грунт для запровадження адміністративної системи, що повністю відповідала радянському взірцю. Формуванню постійних органів радянської влади розпочалося лише в січні 1940 р.

10 січнчя 1940 р. — Винники повторно одержують статус міста.

10 січня 1940 р — 26 вересня 1959 р. — Винники — центр Винниківського р-ну.

1940 р. (січень) — 1959 р. (вересень) — Винниківський райком КП(б). Райком знаходився в приміщені теперішньої школи «Берегиня» по вул. Леніна (вул. Галицька, 38).

1940 р. (зима) — 1959 р. (вересень) — Винниківський райком ВЛКСМ. Райком знаходився в приміщені теперішньої бібліотеки №34 по вул. Леніна (вул. Галицька, 49).

1940 р. — 1941 р. — Винниківський райпотребсоюз (голова – М. Я. Козачишин).

З січня 1940 р. усі школи Західної України перейшли на навчальні плани, програми, підручники радянської школи. Вибори місцевих рад депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами власне державної влади, відбулися на Галичині лише наприкінці 1940 р.

Перші вибори до Винниківської районної ради відбулися 15 грудня 1940 р.

Навесні 1940 р. сталінський режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії. За даними науковців, у 1939— 1941 рр. депортовано близько 320 тис. мешканців Західної України.

З 1940 р. у Винниках розташовувався 58 розвідувальний батальйону, з перервою на Бессарабську компанію. Батальйон базувався на території майбутньої (нині вже колишньої) швейної фабрики (практично всі будівлі збереглися). 22 червня 1941 батальйон виступив по тривозі в місце зосередження дивізії. Начштабу Іванов зайнявся евакуацією сімей комскладу. Евакуйовані родини були посаджені в поїзд і відправлені у сторону Тернополя.

З жовтня 1939 р. у Винниках розпочалося відновлення підприємств та створення нових. На Винниківську тютюнову фабрику в цей період зараховано близько 900 робітників, а на 1940 р. колектив вже нараховував 1100 осіб. Так, у тому ж році на фабриці було встановлено 6 гільзових і 6 цигарконабивних машин. Налагоджувалося механізоване виробництво. Розпочато виробництво сигарет і цигарок таких марок: «Прапор». «Махоркові», «Парашут», «Друг», «Першотравневі», «Виставочні», «Казбек», «Спорт», «Жовтень». Фабрика на той час працювала в одну зміну.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Політична географія Криму (1917–1921 р.р.)

Після Лютневої революції 1917 р. у Криму існували чотири течії: російська – прихильників належності Криму до Росії; кримськотатарська – прагнула автономії, а згодом і незалежності Криму; українська (доволі слабка) – належність Криму до України; більшовицька (після Жовтневого перевороту).

Потужний заряд української духовності, що йшов 1917 р. з тодішньої російської столиці, ініціював процеси національного відродження в усіх куточках імперії, у тім числі й на Чорноморському флоті, де здебільшого служили українці. Після Лютневої революції вийшов з підпілля гурток «Кобзар», до якого входили переважно офіцери-українці. Вже у березні він організував перші збори українських моряків, на яких було створено Севастопольську Українську громаду, а наприкінці березня почала діяти Чорноморська громада, її членами були українські есери.

Перше велелюдне зібрання для обговорення власного статуту Севастопольська Українська Чорноморська громада провела в приміщенні цирку, куди прийшло кілька тисяч осіб. На естраді, під синьо-жовтими прапорами, було виставлено портрет Шевченка. На других зборах українців, що відбулися на початку квітня, обрали Раду Української Чорноморської громади, яку очолив директор Севастопольської жіночої гімназії, провідник «Кобзаря» В. Лащенко. Його заступниками стали вчитель М. Коломієць і матрос М. Пащенко.

На цьому ж зібранні проголосували за оголошення Росії демократичною республікою, за автономію України, українізацію церкви, суду, школи, армії. Усвідомлюючи важливість піднесення національної самосвідомості для успішного поширення українського руху, вирішили негайно розпочати відкриття національних шкіл, бібліотек, читалень, а також видавати газети. Вже з того часу в Українській Чорноморській громаді працювали військова, просвітня, агітаційно-пропагандистська та господарська секції. Саме Українська Чорноморська громада, маючи за свою символіку козацький прапор із білим хрестом у центрі, вперше проголосила Українську військову доктрину (за Сергійчук, 2001).

1. Мати флот, у півтора раза сильніший від усіх військових флотів у чорноморському просторі.

2. Приєднати до Севастопольського флоту всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину.

3. Мати в своєму складі на початок три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення.

4. До складу флоту мала теж входити гідроавіація.

Діяльність Української Чорноморської громади Севастополя активно підтримував тодішній командувач Чорноморського флоту адмірал О. Колчак.

Олександр Васильович Колчак (1874–1920) – адмірал, військовий і державний діяч, полярний дослідник і вчений-океанограф. Нащадок сотника козацького бузького війська Лук’яна Колчака і турецького воєначальника Ільяша Колчака-паші. Командувач Чорноморського флоту (1916–1917), після Лютневої революції позитивно ставився до українського національного відродження у Криму.

Зокрема, виступаючи 7 квітня 1917 р. на першій українській маніфестації в Севастополі, він проголосив, що має за честь говорити з українцями, які зібрались заявити про своє існування, адже Чорноморський флот на 90 відсотків складався з синів цієї нації. Адмірал О. Колчак не може не вітати українську націю, яка дала йому найліпших моряків, які тільки існують у світі (за Січинський, 1954).

Очевидно, підтримка командувача вплинула на розгортання українізації на флоті – до кінця квітня 1917 р. на переважній більшості кораблів Чорноморського флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці, в частинах морської авіації було створено українські ради і гуртки. У Севастополі ключову роль в українському русі того часу відігравав лідер кримської організації Української партії соціал-революціонерів, член Центральної Ради і виконкому Севастопольської ради депутатів армії, флоту і робітників міста К. Величко, який з червня очолив і Севастопольську Українську раду.

Українська Центральна Рада в III Універсалі не включила Крим до України. У Ханському палаці Бахчисарая 8 грудня 1917 р. розпочав роботу Курултай (головою став Асан Сабір Айвазов). Уже 13 грудня Курултай проголосив незалежну Кримську Народну Республіку, а 18 грудня сформував уряд – Директорію (головою став Номан Челебіджіхан). Державотворчі прагнення кримських татар підтримала УНР.

Але в січні 1918 р. Крим зайняли більшовики. Українізація Чорноморського флоту, з одного боку, та придушення російськими більшовиками кримськотатарської автономії на початку 1918 р., – з іншого, витворили нову політичну ситуацію навколо Криму, внаслідок чого Центральна Рада змінила політику щодо півострова. На засіданні Ради Народних Міністрів УНР 14 лютого 1918 р. було ухвалено погодитися на укладання миру з радянською Росією за умови, що Крим залишиться під впливом України і весь флот (також торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні. І це, очевидно, вплинуло також на настрої кримськотатарського населення, яке спочатку насторожено ставилося до Української держави. Однак після того, як російські більшовики показали себе в Криму на початку 1918 р., воно змінило своє ставлення до можливого входження півострова до складу України.

У ті дні з Центральною Радою намагалися порозумітися щодо розв’язання кримськотатарської проблеми і керівники Всеросійського мусульманського військового шуро, котрі просили не роззброювати мусульманських частин, які перебували на території України, а взяти їх на утримання, щоб згодом вони могли перейти до Криму, звідки частина мала повернутися до Казані. Забувши про останню умову (чи не тому, що Центральна Рада не збиралася обговорювати питання Криму з Росією, а лише з органа¬ми кримськотатарського народу),

Раднарком РРФСР у переговорах з Німеччиною наполягав, щоб до уваги брали території, названі лише в III Універсалі. У квітні 1918 р., коли українське військо разом з німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація від кримських татар. Вони заявили «про готовність прилучитися до української держави, коли запевняться їм національно-культурні права». До Сімферополя, щоб зустріти українське військо, приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, «що нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія». Делегація Севастополя у складі 64 осіб підтвердила: Севастополь здасться без бою, коли його братимуть українські війська. А представники Керчі розповіли, що в них «приховані від більшовиків великі запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів, і все це з охотою відправлять в Україну, якщо українці займуть це місто».

У ті дні українські політики так обґрунтували необхідність приєднання Кримського півострова до України: «Кількість людности і простір татарської національної території є того рода, що кримськотатарська нація не може бути здібною до утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою. Такою державою може бути тільки Українська, з якою Кримський півострів зв’язаний як найтісніше територіяльно і географично. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне само-визначення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримської національної території державний організм, зв’язаний з Україною в тісну федерацію. До такої федерації мається, опріч політичних, також чисто економичні передумови. Україна – країна хлібна із великими промисловими мож-ливостями в майбутності, кримський південь – це Рів’єра, климатичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців подиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу татарські політики і дійдуть для добра рідної країни – до вигідного для українців і себе порозуміння» (Сергійчук, 2001).

У квітні більшовиків розбили українські війська під командуванням П. Болбочана. А 25 квітня 1918 р. вони здобули Сімферополь і Бахчисарай, проте під тиском німецького командування змушені були відступити. Це спричинило втрату зосередженого у Севастополі Чорноморського флоту, який вже вивісив українські прапори.

Німці сформували 6 червня 1918 р. Кримський крайовий уряд на чолі з Сулейманом (Матвієм) Сулькевичем, який мав залагодити міжнаціональні конфлікти (5 липня було ліквідовано Курултай). Це призвело до проголошення Україною митної війни з Кримом і примусило Крим у вересні 1918 р. вести переговори. За домовленістю Крим мав увійти до складу України, отримавши внутрішню автономію. Ця умова не була виконана.

В листопаді 1918 р. німці покинули півострів у зв’язку з революцією в Німеччині. Уже 14 листопада уряд С. Сулькевича подав у відставку. У грудні 1918 р. англійські, французькі і грецькі війська висадилися в Севастополі.

Тоді ж у Крим з Кубані переправили частини денікінської Добровольчої армії, на яку спирався новий Кримський крайовий уряд на чолі з С. Кримом.

У квітні 1919 р. Червона армія знову ввійшла у Крим. Денікінським військам вдалося зайняти позицію на Акмонайському перешийку. У Криму, за винятком Керченського півострова, знову була встановлена Радянська влада, проголошено Кримську Радянську Соціалістичну Республіку.

У липні (1919) почали наступ денікінські війська, червоні знову покинули Крим. Встановилась влада генерала Денікіна. Проти білих у горах діяли більшовицькі партизанські загони. Після поразки денікінських військ на Північному Кавказі й під Одесою їхні рештки прийшли до Криму.

В березні 1920 р. генерала Денікіна на посту головного командувача збройних сил Півдня Росії змінив барон Врангель, який налагоджував оборону Криму, проте невдало.

У листопаді 1920 р. частини Червоної армії під керівництвом М. В. Фрунзе знову заволоділи Кримом, уже остаточно. Рештки військ Врангеля і ті, кого не влаштовувала влада більшовиків, виїхали за кордон (всього близько 150 тис. осіб, хоча багато не встигло).

У жовтні 1921 р. створили Кримську АРСР у складі РРФСР. Кожен прихід чергової влади супроводжувався хвилями контрибуції і реквізиції продовольства, націоналізації та денаціоналізації, масовим терором і репресіями. Кількість населення півострова до кінця війни значно зменшилася, квітучий край було розорено. Згодом почалося повільне відродження Криму, проте уже в умовах соціалізму з усіма його успіхами і невдачами, вірою в світле майбутнє і жорстокими переслідуваннями, голодною радянською реальністю.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Війни Московії (Росії) від Павла I до Миколи II

Протягом багатьох століть зовнішня політика Московської держави мала експансіоністський характер. Війни, що велися майже безперервно, мали на меті розширити територію Московської держави за рахунок земель сусідів.

1798 р. — 1799 р. — Окупація Іонічних островів, Парагеї (Балкани, Греція).

1799 р. —1800 р. — Війна проти Франції.

1800 р. — Війна проти Англії.

1800 р.— 1806 р. — Загарбання Нахчиванського та Іраванського ханств (Пн. Азербайджан).

1801 р. — Початок війни на Кавказі. Захоплення Картлі-Кахетинського царства.

1803 р. — 1811 р. — Продовження захоплення Кавказу (Імеретії, Мегрелії, Гурії, Абхазії, Інгушетії).

1804 р.— 1813 р. — Російсько-перська війна (Захоплення північного Азербайджану).

1804 р.— Загарбання Гянджинського ханства (Азербайджан).

1805 р. — Загарбання Карабаського, Шекинського і Ширванского ханств (Азербайджан).

1805 р.— 1807 р. — Війна проти Франції.

1806 р. — Загарбання Бакинського ханства (Азербайджан).

1806 р. — 1812 р. — Російсько-турецька війна (Бессарабія приєднана до Московії).

1806 р. — Окупація Катаро (Чорногорія).

1806 р. — Похід на Сахалін.

1806 р. — 1813 р. — Загарбання Кубинського ханства (Азербайджан).

1806 р. — Загарбання Талишського ханства (Азербайджан).

1806 р. — Загарбання Дербенського ханства (Азербайджан).

1808 р.— 1809 р. — Російсько-шведська війна (Фінляндська війна).

1810 р.— Загарбання Інгушетії.

1812 р.— 1814 р. — Війна проти Франції.

1812 р.— Загарбання Бессарабії.

1813 р.— Загарбання Грузії, Дагестану.

1814 р.— 1833 р. — Придушення повстання Устима Кармалюка.

1815 р.— Загарбання решти Польщі та Бессарабії, Литви.

1817 р.— 1864 р. — Кавказька війна (війна між Росією та державними утвореннями тубільного населенням Північного Кавказу).

1818 р. — Спроба захоплення та колонізації Полінезії (Гавайї, США).

1820 р. — Похід до Казахстану.

1820 р. — Ліквідація Ширванського ханства (Азербайджан).

1822 р. — Остаточне загарбання Кабарди (майже 90 відсотків населення було знищено).

1822 р. — Ліквідація Карабаського ханства.

1824 р. — 1864 р. — Придушення народно-визвольної війни казахів.

1825 р.— Остаточна анексія Калмикії.

1826 р.— 1828 р. — Російсько-перська війна.

1826 р.— Остаточна анексія Талишського ханства (Азербайджан).

1827 р.— Наваринська битва (битва між турецько-єгипетським флотом і з’єднаним флотом Росії, Великобританії та Франції).

1828 р. — 1829 р. — Російсько-турецька війна.

1828 р. — Загарбання Єриванського і Нахічеванського ханств.

1828 р. — Підступний напад на Чечню.

1830 р. — 1831 р. — Придушення Польського повстання.

1833 р. — Похід на Константинополь.

1839 р. — Другий похід на Хіву.

1843 р.—1864 р. — Війна з Черкесією, Чечнею, Дагестаном.

1847 р. — Похід до Казахстану.

1848 р. — Похід 100-тисячної армії в Угорщину, де відбувалась революція, і 30-тисячної в Трансільванію..

1849 р. — Придушення угорського повстання.

1850 р. —1856 р. — Похід на Коканд (місто на сході Узбекистану).

1853 р.—1856 р. — Російсько-турецька війна (Кримська війна).

1854 р.— Загарбання Амурського краю.

1855 р.— Загарбання Сахаліну.

1858 р.— Загарбання Усурійського краю.

1859 р.— Остаточне загарбання Чечні.

1863 р. — 1864 р. — Придушення Польського повстання.

1863 р.— Загарбання Північного Киргизстану.

1864 р. — 1865 р. — Придушення Аргунського повстання (Дагестан).

1859 р.— Остаточне загарбання Черкесії.

1864 р.— Загарбання Адигеї.

1864 р.— Остаточне загарбання Західної Грузії.

1865 р.— Війна в Туркестані, окупація Ташкента, закаспійських земель.

1866 р.— Ліквідація ханств у Дагестані.

1866 р.— Остаточне загарбання Казахстану.  

1866 р. — 1868 р. — Похід на Бухару, окупація Самарканда.

1867 р.— Загарбання Мехтулінського ханства (Дагестан).

1871 р.— Загарбання Ілійського краю (Китай).

1873 р.— Похід на Хіву та її загарбання.

1875 р.— Остаточне загарбання Сахаліну.

1876 р.— Знищення Коканду.

1876 р.— Загарбання Південного Киргизстану.

1877 р. — 1878 р. — Російсько-турецька війна.

1877 р. — 1878 р. — Придушення повстання в Чечні та Дагестані.

1878 р. — Загарбання Аджарії.

1880 р. — 1881 р. — Похід до Туркменистану (підкорення Хіви та Бухари).

1884 р. — 1885 р. — Похід до Афганістану.

1885 р. — Остаточне загарбання Туркестану.

1901 р. — Окупація Маньчжурії (Північний Китай).

1904 р. лютий — 1905 р. липень — Війна проти Японії.

1914 р. липень — 1918 листопад — Війна проти Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Фото:

Видатні винниківські педагоги — Зеновій Слота та Михайло Чеславський (ВІДЕО)

5 жовтня у багатьох країнах відзначають Всесвітній день вчителя. Україна також святкує цей день. Сьогодні нашим читачам пропонуємо статтю про видатних винниківчан — Зеновія Слоту і Михайла Чеславського.

Слота Зеновій Павлович (1 січня 1922 р., с. Шили Збаразького повіту Тернопільського воєводства; тепер Збаразький район Тернопільської області — 17 березня 2011 р., м. Винники) — педагог, громадський діяч, Почесний громадянин м. Винники.

Батько Зеновія був учителем, а мати — кравчинею. В юності батько воював в лавах січових стрільців, був у курені Коновальця. Як освіченну людину, яка добре володіла німецькою мовою, ввели в склад української делегації на переговорах у Бресті 1918 р.

Закінчив 4 класи початкової школи, потім декілька місяців навчався в Тернопільській гімназії «Рідної школи», але був змушений перейти до польської гімназії у м. Збараж, яку закінчив 1939 р. У січні 1938 р. вступив до Юнацтва ОУН, де виконував завдання з розвідки та збору інформації. У 1939—1940 рр. навчався в 10-му класі, щоб отримати радянський атестат. У вересні 1940 р. вступив до Львівської політехніки. Продовжував співпрацювати з ОУН. Мав псевдо: «Зелис», «Зезель», «Богдан». З вересня 1941 р. працював у німецькій будівельній службі «Баудінст».

У лютому 1942 р. вступив на перший курс Львівського медичного інституту. Після двох семестрів навчання у 1943 р. вступив до Політехніки на технічні фахкурси. У 1943 р. вперше побував у Винниках в складі інспекційної групи ОУН (був в охороні Катерини Зарицької та Слави Стецько). На поч. березня 1944 р. поїхав до рідного с. Шили. До Львова не повернувся, бо до Тернополя підійшов фронт. Влаштувався вчителем у початковій школі с. Гнилиці. Незабаром був мобілізований в радянську армію. У травні 1944 р. з невеликою групою Зеновій був відправлений до Алчевська (колишній Ворошиловськ на Луганщині), а через 2 місяці – на Другий Прибалтійський Фронт. 16 вересня 1944 р. був поранений в легені скалкою. Спочатку опинився в польовому шпиталі, звідки був відправлений до Москви в дитячу лікарню ім. Філатова, один з поверхів якої слугував військовим шпиталем, а звідти – до санаторію у м. Кисловодськ. Служив у Ростові в комендатурі, потім – у Новочеркаську в запасному полку.

У жовтні 1945 р. був демобілізований. Вчителював спочатку на Тернопільщині, з 1958 р. – на Львівщині в Сороках Львіських, а пізніше директором у с. Чишки. У 1956 р. здобув вищу освіту (географічний факультет). 1962 р. став заступником директора школи-інтернату у Винниках. Був директором СШ №47 протягом 1971 р. — 1975 р. У 1963—1978 рр., 1990—1994 рр. – депутат Винниківської міської ради. Був активним членом товариства «Просвіта» у Винниках.

Чеславський Михайло Степанович (2 листопада 1921 р., м. Бердичів Житомирська область — 30 грудня 2003 р., м. Винники) — видатний педагог, багатолітній директор СШ №29. Народився Михайло в сім’ї робітників.

У батьків було ще двоє дітей — син Леонід (1924 р. н.) і дочка Емілія (1928 р. н.). Малим хлопчиком пережив голодомор 1932—1933 рр. Після закінчення семирічки в 1935 р. поступив у педагогічне училище в Житомирі.

У 1939 р. за призначенням поїхав працювати вчителем у с. Старий Пиків Калинівського району Вінницької області. 7 березня 1940 р. одружився з Корнійчук Лідією Андріївною. У шлюбі народилося два сини Леонід (1941 р. н.) та Анатолій (1943 р. н.). Воював на фронтах II Світової війни в саперних військах. Після «визволення» радянськими військами Західних областей, в 1940 р. за наказом тодішньогго міністра освіти УРСР П. Г. Тичини, був відряджений в м. Львів, працювати вчителем.

Проїжджаючи Винники зупинився: йому дуже сподобалася наша каштанова алея. У міськвно попросився працювати у Винники. З вересня 1944 р. працював спочатку інспектором райвно, а потім з 1945 р. вчителем фізики Винниківської школи № 1. Поступив на заочне навчання у Дрогобицький педінститут. 1946–1976 рр. директор Винниківської школи № 1 (Львівської СШ № 29). У 1981 р. виходить на пенсію по віку. Помер 31 грудня 2003 р., похований на старому Винниківському цвинтарі.

У грудні 2005 р. на будинку колишньої Львівської СШ № 29, тепер Львівська школа мистецтв № 9, з ініціативи і за кошти старшого сина Леоніда та його сім’ї, було відкрито меморіальну дошку в пам’ять про Михайла Чеславського.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

«Олігархія в Україні приречена – навіть якщо вона зараз торжествує», — Портников

Олігархія в Україні приречена – навіть якщо зараз вона і торжествує. Тому що вижити олігарх може тільки в симбіозі з російською вертикаллю злодійства. У тій Україні, яка виникла після Майдану і війни, олігарх може лише затримати час – і то ненадовго.

Про це на Європейській Україні пише український журналіст Віталій Портников.

«Розчарування буквально розлито в осінньому повітрі.

Реформи не проводяться, територія залишена, люстрація, яка здавалася насмішкою – і та не здійснюється. В результаті – невдоволення, сміттєві баки, прихована впевненість, що «якби не війна», то і цієї влади вже б не було…

А що – якби не війна? Якби не війна, успіх української олігархії був би куди очевидніший. У дні Майдану я не раз писав про те, що найприроднішим його результатом стане демонтаж кримінальної республіки на користь олігархічної держави – але хто з тих, хто був тоді на головній площі країни, звертав увагу на такі прогнози? Здавалося, що сталося чудо, після якого ніхто вже не може бути колишнім. І якби не війна…

Якби не війна, то не поруч з собою, а навпроти себе ми бачили б половину країни, впевнену, що Росія – наш друг і брат, що президентом має бути той, хто надасть найбільші соціальні гарантії, а заради дешевого газу можна не поспішати в якусь незрозумілу Європу. Крим і Донбас були б справжнісінькою Вандеєю – більшість населення в цих регіонах було б обурене «переворотом» і спробами посваритися з матінкою-Росією і образити Путіна. Схід країни так і не став би Україною, він залишався б Українською РСР – і аж ніяк не тільки на Донбасі. А враховуючи слабкість тієї еліти, яка неминуче повинна була прийти до влади в результаті успіху Майдану, реванш цієї Української РСР був би не за горами. Чи не на виборах 2014 року, так на наступних же позачергових виборах, коли за проросійські сили проголосував би навіть центр країни, розчарований відсутністю змін, корупцією і бідністю. Україна знову сховалася б де-небудь у Львові, до наступного Майдану.

Війна стала найбільшою трагедією України після жаху Голодомору та Другої світової. Але одночасно вона позбавила ілюзій всіх, у кого вони ще були, скинула маски, дозволила відчути себе патріотами і громадянами тим, кому ще вчора Україна була абсолютно байдужа, тим, кому вона здавалася всього лише продовженням братської до нудоти Росії. І серед цих нових патріотів опинилися і рядові солдати АТО, і навіть деякі «олігархи», з якими ми вперше за всю історію країни опинилися в одному човні.

Саме тому олігархія і приречена – навіть якщо зараз вона і торжествує. Тому що вижити олігарх може тільки в симбіозі з російською вертикаллю злодійства.У тій Україні, яка виникла після Майдану і війни, олігарх може лише затримати час – і то ненадовго. Ми просто опинилися всередині цього зупиненого часу – приблизно як людина, яка їде по темному тунелю в горах і потрапляє на яскраве сонце з приголомшливою панорамою навколо, з прикрістю в’їжджає в новий тунель і нову темінь.

Тунелі, звичайно, засмучують, але вони краще, ніж об’їзд, яким ми плелися 23 роки підряд. Вершина вже близько».

Джерело:

До Дня міста: Літопис Винник (Част. IV, продовження)

Сьогодні Винникам  662 роки!

2006 р. — 2010 р.  — міський голова Теодор Гудзяк.

2006 р. —  Петро Стефанишин  директор СШ №47.

2006 р. — встановлення і освячення фігури Божої Матері у Винниківській санаторній школі-інтернат.

17 травня 2006 р. — посвячення каплички Божої Матері (на куті вул. Шевченка і Галицької). Скульптор — народний художник України Іван Самотос. Автор портретних мозаїк митрополитів Андрея Шептицького та Івана Огієнка — Анатолій Слободян.

2006 р. — отці-салезіяни відкрили кандидатський дім для виховання хлопців, які бажають вступити до Згромадження (вул. Галицька, 13-Б).

2007 р. (літо) — договір про співпрацю з польським містечком-ґміною Горйнєц-Здруй.

2008 р. — за рішенням суду виселили Галицький інститут з приміщення колишнього дитячого садка №162 (по вул. Олени Теліги).

2008 р. — переведення Львівського міського медичного центру «Мікрохірургія ока» (створений 1 вересня 2004 р. на базі лікарні) з м. Винники до комунальної 8-ої міської клінічної лікарні м.Львова.

2008 р. — перший випуск збірника наукових праць «Наукові студії. Історико-краєзнавчий музей м. Винники».

2009 р. (червень) — 2014 р. (червень) — о. Роман Яцик   сотрудник парафії Воскресіння ГНІХ.

7 лютого 2010 р. — інформаційно-розважальний сайт Винники Plus.

18 червня 2010 р. — відкриття (після реконструкції) II-го поліклінічного відділення комунальної 6-ї міської поліклініки м. Львова (вул. Галицька).

2010 р. — ансамбль народно-сценічного танцю «Святослав» (засновник — Григорій Козловський).

29 серпня 2010 р. — посвячення фігури Божої Матері на розі вул. Козацької  — Полуботка (о. Петро Паньків, о. Степан Сус, о. Орест Мельник).

2010 р. (жовтень) —  пам’ятник І. І. Огієнку (на місці будинку родини Маркевичів, в якому проживав І. Огієнко) — скульптор Петро Бузина.

2010 р. (листопад) —міський голова Сергій Уваров.

17 березня 2011 р. — помер  Зеновій Слота (педагог, громадський діяч, член ОУН, Почесний громадянин Винник).

7 липня 2011 р.  — «Почесні громадяни Винник» — Герой України Борис Возницький та доктор історичних наук, академік Володимир Грабовецький.

10 липня 2011 р.  —  відкриття  відреставрованого пам’ятника Т. Шевченку.

28 липня 2011 р. —  святкування 10-го ювілею храму рівноапостольних святих Володимира і Ольги (УАПЦ).

2011 р.  (листопад) — сесія ВМР присвоїла назву  вулиці   імені Євгена Врецьони (уродженець Винник, провідний діяч УВО і ОУН, член УГВР).

2011 р.  —  Грабовецький В. «Мої незабутні Винники в літописі та ілюстраціях: за спогадами минулих літ» (історичний нарис).

1 січня 2012 р. — в рамках введення в дію нової транспортної системи, розробленої французькою компанією «Луї Бергер»  спільно з Львівською політехнікою, відкрито міські маршрути 5А (Винники — пл. Різні), 36 (Винники — пл. Кропивницького), 40 (Винники — вул. Стрийська (ТРЦ «King Cross Leopolis»).

31 травня 2012 р —  сесія ВМР присвоїла назву вулиці  імені Героя України Бориса Возницького.

10 червня 2012 р — приїзд Високопреосвященного Владики Ігора – Архиєпископа і Митрополита Львівського (з нагоди святкування 170-ї річниці посвячення храму Воскресіння ГНІХ).

23 серпня 2012 р — «Почесні громадяни Винник» — Мирон Маркевич (уродженець Винник, український футболіст і тренер) і Тарас Кияк (уродженець Винник, український вчений-мовознавець, громадський і політичний діяч, доктор філологічних наук).

23 серпня 2012 р — сесія ВМР присвоїла назви  вулиць  імені Пилипа Миська (уродженець Винник, філософ, культурно-політичний діяч, повітовий комісар  Винниківського судового повіту у листопаді 1918 р.) і Семена Магаляса (уродженець Винник, культурно-освітній і військовий діяч, сотник УГА, співорганізатор Державного Секретаріату Військових Справ ЗУНР).

6 вересня 2012 р. — помер Йосифів Петро Миколайович (член ОУН, громадський діяч, Почесний громадянин Винник).

14 жовтня 2012 р. — відзначення свята Покрови і 70-ї річниці створення УПА. У храмах відбулися поминальні Богослужіння на вшанування пам’яті борців за волю України і концерт-вшанування воїнів УПА.

2012 р. — футбольний клуб «Рух» (Винники) — чемпіон Львівської області та володар кубка Львівської області.

2012 р. —  Гаврилів Володимир «Легенди футбольних «Карпат».

2012 р. — Байцар Андрій «Видатні винниківчани» (науково-краєзнавче видання).

5 січня 2013 р. — сесія ВМР присвоїла назву  вулиці  імені Василя Кука (генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950 р.).

25 квітня 2013 р. — сесія ВМР присвоїла назву  вулиці  імені Миколи  Міхновського (видатний політичний діяч України, основоположник і лідер самостійницької течії українського руху кін. XIX  — поч. ХХ ст.).

24 серпня 2013 р. — мер м. Винники  Сергій Уваров та староста міста Міловіце Лукаш Пілц (Чехія) підписали декрет про співпрацю між містами.

25 серпня 2013 р. — погашення першої поштової марки Винник (з гравюри Карла Ауера 1837 р.).

25 серпня 2013 р. — приїзд Предстоятеля УАПЦ, Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України (у рамках святкування 1025-ліття хрещення Руси-України).

1 вересня 2013 р. — о. Володимир Клим’юк  настоятель храму Різдва Святого Івана Христителя.

12 вересня 2013 р. — сесія ВМР присвоїла назву вулиці  імені Лагодовських (український шляхетний рід, який володів Винниками бл. 1515 р. – 1631 р.).

22 вересня 2013 р. — на винниківському цвинтарі, у відреставрованій капличці, посвятили кіот і відбулася панахида за жертводавцями і творцями пам’ятника Т. Шевченкові (панахиду провели священники УГКЦ (о. В. Клим’юк, о. Р. Яцик, о. О. Чекан) і УАПЦ (о. В. Петрик).

28-29 вересня 2013 р. — великі урочистості до 100-річчя відкриття пам’ятника Т. Шевченкові (реконструкція прилеглої території).

• 28 вересня в Історико-краєзнавчому музеї відбувся науковий семінар, приурочений до 100-річчя відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у Винниках. Виступали науковці: зі Львова (Роман Наконечний і Любомир Сеник), з Івано-Франківська (Ігор Райківський, Іван Макаровський, Юрій Срайчук, Олег Божак), з Умані (Олена Богачик, Тетяна Маснюк), та з Винник (Андрій Байцар та Любомир Білоус).

• 28 вересня у КЦ «Дозвілля» відбувся святковий концерт.

• 29 вересня в Історико-краєзнавчому музеї  відбулося відкриття виставок «Львівські художники шляхами Кобзаря» і «Шевченкіана Софії Караффи-Корбут» та  погашення марки  «Пам’ятнику Т. Шевченку у м. Винники 100 років». У цих подіях взяли участь: заступник голови обласної державної адміністрації І. Романів; міський голова м. Винники С. Уваров; директор Історико-краєзнавчого музею м. Винник І. Тимець; поет, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Р. Лубківський; начальник «Львівпоштамту» М. Лишак.

• 29 вересня біля пам’ятника Т. Шевченку відбулася урочиста академія, поминальний молебень за участі представників усіх конфесій м. Винники та покладання квітів. Виступили: хор «Воскресіння», духовий оркестр Львівської державної музичної академії ім. Лисенка, лауреат державної премії ім. Т. Шевченка, чоловіча хорова капела «Дударик».

27 жовтня 2013 р. —  святкування 95-річчя ЗУНР  і 71-ї річниці створення УПА (святковий концерт у КЦ «Дозвілля»).

31 жовтня 2013 р. — сесія ВМР присвоїла назву  площі  імені Степана Бандери (подія приурочена до 71-ї річниці УПА і 95-ї річниці ЗУНР).

3 листопада 2013 р. — Владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівський, відвідав Винники з нагоди святкувань 15-річчя храму Р С І Х.

17 листопада 2013 р. — відкриття на стадіоні ім. Богдана Маркевича футбольних полів зі штучним покриттям (меценат Мирон Маркевич).

17 листопада 2013 р. —  у приміщенні КЦ «Дозвілля» відбулося нагородження чемпіонів і володарів Суперкубка Львівської області  —гравців ФК «Рух» (президент Г. Козловський).

21 листопада 2013 р. — березень 2014 р. — активна участь винниківчан-патріотів у євромайданах Києва і Львова.

9 грудня 2013 р. — міліція арештувала фотографа й активіста Євромайдану винниківчанина Олега Панаса.

17 грудня 2013 р. — Шевченківський райсуд  м. Києва  звільнив О. Панаса.

27 грудня 2013 р. —  відкриття виставки світлин Олега Панаса з Євромайдану  в Історико-краєзнавчому музеї м. Винники.

23 січня 2014 р. —   панахида, біля пам’ятника Незалежності, за        невинно убієнними учасниками акцій протесту у Києві (панахиду провели священики УГКЦ, УАПЦ, РКЦ).

16 березня 2014 р. —  канонічна візитація римо-католицького єпископа Леона Малого.

24-26 березня 2014 р. —   футбольний турнір присвячений пам’яті Героям «Небесної сотні» (організатор — Мирон Маркевич).

3 квітня 2014 р. — сесія ВМР присвоїла назву  площі  імені Героїв Небесної сотні.

З квітня 2014 р. — участь винниківчан у російсько-українській війні на сході України.

15 квітня 2014 р. — відкриття двох виставок під спільною назвою «Врятовані скарби. Пам’яті Б. Г. Возницького присвячується» у історико-краєзнавчому музеї м. Винники (вул. Івасюка,5). Погашення  марки присвяченої  Борису Возницькому.

2 липня 2014 р. — на вул.Сахарова було освячено наріжний камінь під будівництво храму святого Миколая Української автокефальної православної церкви.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

І частина ІІ частина ІІІ частина IV частина IV частина (продовження)

До Дня міста: Літопис Винник (Част. IV)

23 серпня, винниківчани відзначають подвійне свято. Разом із Днем Державного Прапора України, мешканці Винник святкуватимуть 662 річницю першої писемної згадки про місто.

З 24 серпня 1991 р. — У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

1991 р. — нове приміщення СШ №29 по вул. Сухомлинського, 6 (директор — Оксана Демцюх). 1991 р. — Історико-краєзнавчий музей м. Винники (директор — Ігор Тимець).

1991 р. — початок будівництва нового храму УАПЦ (о. Михайло Романишин; голова церковного комітету (1990—1995 рр.) Ігор Маркевич).

1991 р. — Львівська державна школа мистецтв №9 (колишнє приміщення СШ №29) по вул. Ринок, 1 (керівник: Ярослав Харун).

17 вересня 1991 р. — релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви Свято-Воскресенського храму.

13 грудня 1991 р. — релігійна громада Святовоскресенської Української Автокефальної Православної Церкви.

1992 р. — «Археологічні дослідження Винниківського Історико-краєзнавчого музею за 1991 рік» (збірник праць).

1992 р. (січень) — присяга на вірність українському народу у полку урядового зв’язку (в/ч 2627). 17 лютого 1992 р. — затверджено герб Винник (розроблений Андрієм Гречилом та Іваном Сварником за мотивами старої печатки).

28 січня 1992 р. — релігійна громада римо-католицької церкви Успіння Богородиці (наново освятив храм єпископ Рафаїл Керницький).

1993 р. — футбольний клуб «Жупан» (Винники).

4 березня 1993 р. — перша Служба Божа у від¬новленому костелі.

1993 р. — 4 листопада 1998 р. — СП «РДжР Тобакко Львів» (устаткування було вивезено до Кременчука).

1994 р. — 2002 р. — міський голова Ярослав Хамуляк.

1994 р. — малі державні комунальні підприємства «Благоустрій» і «Саночистка».

7 липня 1994 р. — відкрито меморіальну дошку на будинку де жив Іван Липа (вул. Лесі Українки). 4 вересня 1994 р. — відкрито постійно діючу експозицію в історико-краєзнавчому музеї.

1995 р. — футбольний клуб «Жупан» (Винники) — чемпіон м. Львова.

1995 р. — 1996 р. — відновлення Хреста по вул. Стуса (найдавніший Хрест у Винниках з давнім відреставрованим розпяттям).

1996 р. — 1997 р. — відновлення церкви Різдва святого Івана Хрестителя (під керівництвом о. Петра Паньківа).

25 лютого 1996 р. — помер о. Володимир Мороз.

1996 р. — 2004 р. (червень) — о. Михайло Дроздовський сотрудник парафії Воскресіння ГНІХ. 1996 р. — Зеновій Грисьо дяк-регент парафії Воскресіння ГНІХ (1993—1996 рр. — помічник Стефана Суса).

1996 р. — «Книга Пошани м. Винники».

1996 р. — Почесні громадяни м. Винники:

Левків Тарас Богданович (художник-кераміст, графік, заслужений діяч мистецтв);

Петро та Софія Йосифів (активні учасники громадського і політичного життя міста);

Довган Марія Миколаївна (посмертно) — член ОУН, засновник т-ва української мови ім. Т. Шевченка у Винниках.

4 грудня 1996 р. — посвячення фігури Божої Матері (біля г. Жупан). Посвятили фігуру — о. Петро Паньків та о. Михайло Дроздовський (УГКЦ), о. Михайло Романишин (УАПЦ).

22 січня 1997 р. — посвячено пам’ятну таблицю «Борцям за незалежність України» у церкві Воскресіння ГНІХ.

16 травня 1997 р. — Рішення (№ 285) Львівської міської ради «Про ліквідацію неповної середньої школи № 39 у м. Винниках».

22 червня 1997 р. — перезахоронення останків радянських солдат з могили на вул. Галицькій у Братську могилу на вул. Шевченка.

28 червня 1997 р. — пам’ятний знак по вул. Галицькій, на якому викарбувано: «Тут стояла хата, у якій у 1922–1924 рр. жив з родиною Іван Огієнко – великий син українського народу».

1997 р. — Кондришин Петро Ількович (активний учасник громадського і церковного життя міста) — Почесний громадянин м. Винники.

1997 р. — Українознавча загальноосвітня школа «Берегиня» (директор Галина Яковенко).

12 листопада 1997 р. — фотосалон по вул. Галицькій.

31 грудня 1997 р. — ТоЗВ «Колібрі – аварійна служба м. Винники» (вул. Галицька 14 «А»).

4 січня 1998 р. — посвячення Церкви Різдва святого Івана Хрестителя (УГКЦ) (о. Петро Паньків, о. Михайло Дроздовський).

4 січня 1998 р. — візит, з нагоди посвячення храму, Високопреосвященного Владики Юліяна (Ґбура) — єпископа-помічника Львівської архієпархії.

15 лютого 1998 р. — приїзд політичного діяча Левка Лук’яненка.

1998 р. — 2007 р. — Всеукраїнський фестиваль естрадної пісні «На крилах дитинства» (організатори Богдан і Олег Голіяни).

8 квітня 1998 р. — відкриття новозбудованої АТС (вул. Сухомлинського).

7 липня 1998 р. — освячення іконостасу в храмі Івана Хрестителя.

14 серпня 1998 р. — посвята хрестів на церкві св. Володимира та Ольги. Посвяту здійснив Патріарх Димитрій разом з владикою Макарієм, о. Михайлом Романишином, о. Василієм Петриком (с. Голоско), о. Миколою Кавчаком (Церква св. Петра і Павла, м. Львів).

1998 р. — Слота Зеновій Павлович (активний учасник громадського і політичного життя міста) — Почесний громадянин м. Винники.

1998 р. — Мороз Володимир Іванович (посмертно; священик УГКЦ, в’язень сталінських концтаборів) — Почесний громадянин м. Винники.

1998 р. — Козак Ярослав Дмитрович (посмертно; член т-ва «Просвіта») — Почесний громадянин м. Винники.

31 жовтня – 1 листопада 1998 р. — святкування 80-річчя ЗУНР (приїзд до Львова президента Л. Кучми; у Винниках — святковий концерт у Будинку культури та панахида на могилі січових стрільців).

20 грудня 1998 р. — відкрито та посвячено пам’ятну таблицю на будинку «Просвіти» по вул. Шевченка, 5 (автори Тарас Левків та Валерій Божко) з нагоди 100-річчя від заснування товариства «Просвіта» у м. Винники та 130-річниці цього товариства.

3 січня 1999 р. — освячено Церкву Серця Христового (на межі Винник і Чишок; колишній францисканський монастир). 1

8 січня 1999 р. — о. Василій Петрик (УАПЦ) парох у Винниках.

29 серпня 1999 р. — освячення Хресної дороги на г. Жупан.

1999 р. — Копач Степан Титович (1902—1991 рр..; член т-ва «Просвіта», колишній січовий стрілець) — Почесний громадянин м. Винники (посмертно).

1999 р. (вересень) — Львівська міська громадська організація Культурний центр «Дозвілля».

21 вересня 1999 р. — ТзОВ «Львівська тютюнова фабрика».

1 січня 2000 р. — готельно-розважальний комплекс «Галактика».

2001 р. — перепис населення: українців – 12 318 осіб (95,4 %), росіян – 459 осіб (3,5 %), поляків – 74 (0,6 %), білорусів – 38 (0,3 %), інші – 28 (0,2 %). Разом — 13 654 особи.

2000-і рр. — Почесні громадяни м. Винники:

Мирон Кипріян — народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка;

Богдан Маркевич — український футбольний тренер:

Кітура Марія-Зеновія Едуардівна — активний учасник громадського життя міста;

Пивовар Любомира Кирилівна — активний учасник громадського життя міста;

Покусінський Йосип Васильович — воїн УПА, в’язень більшовицько-російських концтаборів;

Косар Дмитро Михайлович — активний діяч «Просвіти»;

Богуш Стефанія Миколаївна — активний діяч «Просвіти»;

Сапеляк Ярослав Михайлович — активний діяч «Просвіти».

2001 р. — започатковано фестиваль вертепів «Різдвяні візерунки» (організатор Ольга Соколик). 2001 р. — Винники — член Асоціації міст України.

2001 р. — пам’ятник «10-річчя Незалежності України».

29 липня 2001 р. — освячення Церкви Св. Володимира і Ольги (УАПЦ).

2001 р. — освячення фігури Божої Матері на вул. Кільцевій.

2002 р. — 2006 р. — міський голова Сергій Уваров.

2002 р. — пам’ятний знак до 650-ліття Винник (поблизу Школи мистецтв).

6 квітня 2002 р. — померла Софія Йосифів (педагог, Почесний громадянин Винник).

23 серпня 2002 р. — помер Богдан Маркевич (український футбольний тренер, Почесний громадянин Винник). 2003 р. — футбольний клуб «Рух» (за ініціативи Мирона Маркевича).

2003 р. (червень) — ЛМГО «Спільнота взаємодопомоги «Оселя» (Олеся Саноцька).

21 вересня 2003 р. — о. Орест Чекан сотрудник парафії Воскресіння ГНІХ.

14 жовтня 2003 р. — Львівська міська молодіжна громадська організація «Золота молодь Винник».

30 грудня 2003 р — помер Михайло Чеславський (видатний педагог, багатолітній директор СШ № 29).

2004 р. — 2008 р. — Галицький інститут (вул. Олени Теліги, 4).

2004 р. — започатковано фестиваль вертепів «Різдвяна феєрія» (організатор Богдан Шустер). 2004 р. — оренда, а потім викуп у Міністерства оборони будівлі колишнього військового містечка у Винниках (Церква християн віри євангельської).

28 березня 2004 р. — референдум з приводу надання Винникам статусу міста обласного підпорядкування (з 9 113 винниківчан участь в плебісциті взяли лише 4 400, тобто — 48 % населення при «прохідних» — 51 %).

2004 р. (травень) — аматорський театр «Сміх та сльоза» (Т.Патер, Б.Голіян).

24 листопада 2004 р. — Винниківський комітет захисту Конституції («Помаранчева революція»). 17 грудня 2004 р. — встановлення меморіальної дошки Чеславському Михайлу Степановичу на будинку Школи мистецтв (колишнє приміщення СШ № 29) по вул. Ринок, 1.

3 квітня 2005 р. — помер митрофорний протоієрей о. Михайло Романишин (УАПЦ) — багатолітній парох у Винниках (з 1985 р.).

29 вересня 2005 р — сесія ВМР присвоїла назви вулиць: Лисиницька, Засянська, Принада, В. Обаранця, Мирослави Сопілки, Григорія Гірняка.

1 листопада 2005 р. — посвячено новий цвинтар (поміж Винниками і Підбірцями). Цього ж дня було здійснене перше захоронення.

4 грудня 2005 р. — у скверику, біля церкви Воскресіння ГНІХ, посвячено фігуру Божої Матері. 2005 р. — Тимець І. «Таємниці тютюнової фабрики» (науково-популярне видання).

2006 р. — започатковано фестиваль вертепів «Різдвяна зірка» (ініціатор —Ольга Соколик).

Далі буде

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Фото: вул. Івана Франка, Винники, 1991 р.

І частина ІІ частина ІІІ частина IV частина IV частина (продовження)

Звідки взялася і куди поділася «Новоросія»?

З початку воєнної інтервенції Росії до України, а саме –  анексії Криму, Росія намагалася історично обґрунтувати свої претензії на частину України. Серед таких «обґрунтувань» – зокрема теза Володимира Путіна про «Новоросію».

Відомо, що існувало 4 адміністративно-територіальних утворення, в назві яких був присутній термін «Новоросія»:

•    «перша» Новоросійська губернія (1765-1783 рр.);
•    «друга» Новоросійська губернія (1796-1802 рр.);
•    Новоросійське генерал-губернаторство (1802-1822 рр.);
•    Новоросійське і Бесарабське генерал-губернаторство (1822-1874 рр.).

Новоросія  — російська  назва частини території Північного Причорномор’я,  що включала землі, які раніше належали до Війська Запорозького Низового та Кримського ханства, включенні до складу Російської імперії у 18 ст.

Назва Новоросія частіше за все використовувалася, як синонім Новоросійської губернії.
Новоросійська губернія — назва 2-х адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії, які існували на території Північного Причорномор’я в проміжок часу (1764–1783) та (1796–1802) відповідно. У 1764 р. на козацьких землях створено Новоросійську губернію з центром у  Кременчуку. Губернія проіснувала 19 років. 1796 р. Новоросійську губернію було створено удруге. Центром нової адміністративної одиниці став Катеринослав (нинішній Дніпропетровськ, заснований  у 1777 р. на місці козацьких поселень). За наказом Павла I у 1796 р. місто було перейменоване в Новоросійськ. Проте вже в 1802 р. Олександр I повернув йому початкове ім’я  — Катеринослав.

Територія губернії охоплювала сучасні: Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську, Кіровоградську, більші частини Одеської і Донецької областей, центральну частину Луганської області та Кримський півострів.

У 1802-му Новоросійська губернія була остаточно ліквідована, проіснувавши 6 років. Її розбили на три менших губернії — Херсонську, Таврійську та Катеринославську, які увійшли у склад новоствореного Олександром I Новоросійського генерал-губернаторства. Склад генерал-губернаторства кілька разів змінювався  — з нього виключалася і потім включалася Катеринославская губернія, була додана Бесарабська область (пізніше — губернія).

1822 р. генерал-губернаторство стало називатися Новоросійським і Бесарабським.У січні 1874 р. воно було скасоване. Центрами Новоросійського та Новоросійського і Бесарабського генерал-губернаторств були послідовно міста Катеринослав (1802-1803 рр.), Миколаїв (1803-1805 рр.), Одеса (1805-1874 рр.).

Новоросія, тобто «Нова Росія» — це данина тодішній моді. За цим принципом називали свої колоніальні володіння розвинуті європейські держави. Так з’явилися Нова Англія, Нова Каледонія, Нова Зеландія і т.д.

Населення  цього  краю (а це переважно – українці), не підозрювали про те, що вони живуть у Новоросії, і продовжували іменувати свої землі на старий лад —Україною, Запоріжжям або Кубанню.

З 1874 р. не існує жодних адміністративних одиниць з терміном «Новоросія» у своїй назві.
З 20-их років XX ст. термін «Новоросія» майже не використовується, замість нього вживається Південна Україна.

У квітні 2014 р.  президент Російської Федерації Путін, заявив: «Питання в тому, щоб забезпечити законні прави й інтереси росіян і російськомовних громадян південного сходу України. Нагадаю, що це ж, користуючись термінологією ще царських часів, є Новоросія. І оцей ось Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи. Це – всі ті території, які були передані в Україну у 20-ті роки радянської владою…А російський народ там же ж залишився. Так, сьогодні вони – громадяни України, але вони повинні бути рівноправними  громадянами своєї держави».

Харків узагалі ніколи ніякою «Новоросією» не був. Це Слобожанщина. Як і крайня північ Донеччини й уся північна частина Луганщини. Водночас із Новоросійською на півдні Гетьманщини Катерина створила ще й Слобідсько-¬Українську губернію і столицею її став Харків.

«Великому знавцю» історії та географії Путіну, слід розібратися добре: що ж за народ мешкав у «Новоросії» у царські часи?

Як зазначає Н. Полонська-Василенко, загальна чисельність жителів Півдня станом на 1796 р. становила 1 млн осіб. Українців серед них було понад 70%. Протягом ХІХ ст. в результаті природного приросту, масових міграцій з Правобережної, ЛівобережноїУкраїни, російських губерній і розселення зарубіжних колоністів чисельність населення Південної України різко збільшилася. За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях було 6295,1 тис. жителів. Але матеріали перепису свідчать, що етнічний склад населення регіону кардинально не змінився, домінуючим етносом все-таки залишався український, хоча як іраніше, регіон був багатонаціональним.

Термін Новоросія почали використовувати проросійські сепаратисти. Московський холуй (по сумісництву депутат від Партії регіонів у ВР) Олег Царьов  планував за допомогою місцевих «референдумів» (на подобі кримського) створити «нову федеративну республіку Новоросія» на території 8 областей України — Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської та Одеської.

Путін та його лакеї в Україні (члени та прихильники Партії регіонів та КПУ) не змогли розколоти Україну. Їхні плани щодо створення Новоросії провалилися.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Фото: