Власник «Гранд-готелю» і ресторану «Святослав» Григорій Козловський, крім бізнесової висоти, підкорив ще й спортивну вершину – став чемпіоном серед футбольних ветеранів.
Жодна інша область в Україні не славиться масовим футболом так, як Львівщина. Особливий інтерес викликають тут змагання серед ветеранів. У Пустомитівському районі навколо цього турніру ажіотаж, матчі за участю «тих, кому за 35-ть», збирають повні стадіони. За три тури до завершення чемпіонату його переможцем стала команда із Городиславичів. Її лідер і меценат – уродженець села, колишній гравець ФК «Львів», ФК «Скала» (Стрий), «Хімік» (Новий Розділ), «Цементник» (Миколаїв), а нині відомий бізнесмен, громадський діяч з Винників 41-річний Григорій Козловський.
Попри велику ділову зайнятість, він знаходить час для ветеранського футболу – захищає власні ворота і забиває голи у чужі. На його прохання, крім односельців, за команду Городиславичів зголосилася виступати справжня зірка – головний тренер харківського «Металіста» Мирон Маркевич, з яким у пана Григорія давні приятельські стосунки. А ще – колишній забивний форвард львівських «Карпат» Андрій Покладок, «непрохідний» екс-захисник «зелено-білих» з гарматним ударом Володимир Вільчинський, непоступливий екс-оборонець «Закарпаття» Ігор Дідик. Їхній досвід вкупі з енергією земляків зробили свою справу: Городиславичі гримлять на всю область!
– Футбол у моєму житті багато що значить, – розпочинає своє розмову Григорій Козловський із журналістом газети «Високий замок» Іваном Фаріон. – Міг досягти у ньому значно більше. У 1992 році, як тільки в Україні було створено вищу лігу, стати у ворота луцької «Волині» мене запрошував її головний тренер Мирон Маркевич. Разів три дзвонив до мене, студента торгово-економічного інституту, вмовляв, пропонував різні варіанти владнання усіх справ. Я не послухав його. Бо переживав за навчання, та й економічна ситуація у країні була якась невизначена: у державі лютувала криза, людям місяцями не платили зарплат, пенсій. Незважаючи на мою величезну любов до спорту, хотілося мати в руках надійнішу справу, ніж футбол. Та й сім’я була «на підході», треба було думати про майбутнє. Ще одна обставина – мій переїзд у Луцьк залишав би без підтримки батьків. Тому не зважився покинути дім і зіграти у найсильнішому дивізіоні країни.
Але минуло двадцять років – і ми знову зустрілися з Мироном Богдановичем, стали близькими друзями. Поєднав нас футбол. Як тільки в уславленого наставника «Металіста» випадає вільний час, він залюбки приїжджає грати за команду ветеранів моїх рідних Городиславичів. У нас з Мироном Богдановичем багато різних починань. Зокрема разом допомагаємо у Винниках дитячому футболу…
– Ви є співвласником Львівської тютюнової фабрики, опікуєтеся найкращим готелем Львова, далеко за його межами знають про ваш ресторан «Святослав». Кажуть, будуєте сучасну «Королівську пивоварню» з передовими німецькими технологіями, де варитимуть найкраще пиво у Західній Україні. Як мовиться, життя вдалося. То навіщо вам аматорський футбол на сільських стадіонах – з купинами на полі, де пасуться кози, де часто немає роздягалень і води?…
– Є люди, які мають залежність від алкоголю, наркотиків, від азартних ігор у казино. Практика показує, що ці їхні хвороби можна вилікувати. Але від футбольної залежності людину вилікувати не можна. Не знаю такого чоловіка, який би грав у футбол – і раптом цілковито перестав ним цікавитися. Навіть ставши немічними, фанати цього виду спорту сідають в інвалідні візки – і грають у футбол. Живуть ним!
До слова, 12 років тому у мене стався мікроінфаркт. Медики сказали, що у футбол грати більше не можна. Я тоді був у Трускавці, відпочивав із сім’єю. Раптом неподалік чую стукіт м’яча – і такий біль мене пройняв через той присуд лікарів. Від усвідомлення того, що мені не можна грати у футбол, потекли сльози. Але Бог добрий – дякуючи Йому, здоров’я моє відновилося. Всупереч вердикту лікарів, я і далі бігаю у свій улюблений футбол…
Чому їжджу по селах, бігаю по невпорядкованих стадіонах? Моя мала батьківщина – село. У Городиславичах живе моя бабуся. Я тут зростав, мені на цих полях усе миле. Як би котра людина високо не злітала, вона має завжди пам’ятати про своє перше гніздо. Стараюся пам’ятати і я…
Нинішнє село переживає складні часи, воно вимирає, розруху видно на кожному кроці. Тримає людей хіба що церква і футбол. Мені хотілося з його допомогою підтримати дорогих мені односельців. Мріяв створити таку команду, про яку з приємністю говорили б в усій окрузі – і цим приносити краянам радість. Коли відбувається футбол у Городиславичах, чи у тих же Сокільниках, Зимній Воді, Ставчанах, Зубрі, Годовиці, Лисиничах, Полянці, Попелянах, Верхній Білці, де живуть такі ж самі фанати, як ми, – односельці отримують величезне задоволення. Повірте, коли старенькі, натруджені сільські пенсіонери бачать не по телевізору, а у себе на вигоні українську футбольну легенду, одного з кращих тренерів Європи Мирона Маркевича і беруть у нього автографи, то на якийсь час забувають про свої побутові проблеми, незгоди, болячки. Тому ж Маркевичу з його високим статусом і авторитетом, здавалося б, теж не потрібно було б їхати у сільську глибинку. Але він це робить із задоволенням – бо приїжджає додому, бо безтямно любить футбол і наших людей. Футбол – це ще й категорія соціальна…
– Хто, крім легендарного тренера і його двох «карпатівських» вихованців – Покладка, Вільчинського, є вашими партнерами на полі?
– Це звичайні люди, які, як і я, зростали у Городиславичах – хтось працює на будові, хтось на тракторі, хтось викладає в інституті. Футбол – частина їхнього життя. Окремо хотів би сказати про двох моїх односельців – Зеновія Параньку, Володимира Кота, які були генераторами ідеї створити ветеранську команду, а потім підтягнули туди і мене. Через брак часу я впирався, але вони знайшли потрібні слова. Вийшло, як у тій приказці: «Тягнули ведмедя до меду – вуха обірвали, а назад – хвіст». Так і у мене.
Уже сім років триває наш ветеранський чемпіонат, а люди не втомлюються від нього. Чекають футболу від неділі до неділі. З м’ячем у них швидше і цікавіше минає час, розвіюється поганий настрій, приходить додаткова наснага. Вони – такі ж «хворі» футболом люди, як і ми з вами…
– Під вашою опікою ще й команда молодих талантів – «Рух» (Винники), яка виступає у Прем’єр-лізі Львівщини…
– Тішуся і цим колективом. Навесні він здобув Кубок Ернеста Юста, а цієї осені, думаю, стане чемпіоном області. А з часом – виграє аматорський Кубок області. Таке завдання я поставив перед хлопцями на початку сезону, таку обіцянку дав уболівальникам. А слова я звик дотримувати.
– Недавно я запитав одного футболіста: чи, бува, «команді Козловського» не допомагають вигравати судді? Він заперечив, запевнивши, що очки добувають власним горбом…
– Саме так. Навпаки, нам складніше, ніж іншим. Бо проти нас грають з подвоєною енергією, суперникам цікаво дати нам бій, щоби потім розказувати своїм близьким, що обіграли команду, в якій виступав сам Мирон Маркевич. Нас ніхто не обіграв цього року, але всі цього прагнуть.
– У вас немає більш сміливих футбольних планів, аніж виграш чемпіонату області?
– Багато хто натякає, щоб узявся створювати команду для другої-першої ліг. До речі, торік, так само, як Микола Кміть, як Петро Димінський, я чимало допоміг ФК «Львову», який переживав фінансову скруту. Щодо власної команди майстрів – таких планів наразі немає. Поки що у мене одне бажання – максимально залучити до футболу дітей, щоб не тинялися по вулицях. Виплекати у Винниках хорошу, перспективну команду, яка не була б «одноденкою». Краще в обласній Прем’єр-лізі бути першими, ніж на останніх місцях – серед професійних колективів.
Винники, де я живу, – невеличке гарне містечко під Львовом. У мене навіть такий слоган народився: «Маленьке місто з великим серцем». Хотів би прославити батьківщину своїх дітей, хотів би, щоб про неї всюди говорили. У нашому містечку живуть небайдужі українці, в яких на першому плані – духовне багатство. Футбол – його складова.
– Ваш 18-річний син теж пішов футбольною дорогою…
– Так, сподіваюся, Святослав (він грає на позиції «чистого нападника» або лівого півзахисника, є дуже швидкісним) незабаром скаже своє слово у великому футболі. Взимку у складі юнацької збірної України він брав участь у Кубку Валентина Гранаткіна, забивав голи португальцям, білорусам. Цього року його запрошували на стажування у дублюючий склад сімферопольської «Таврії». Пройшов два тижні зборів, успішно склав усі тести, уже був готовий до підписання контракту. Але в останній момент сам відмовився від нього – хоча у «Таврії» прекрасні тренери, прекрасні умови. Святославу ще трохи незвично бути далеко від рідного дому…
– Син не повторює ту ж помилку, що 20 років тому і ви, відмовившись працювати під керівництвом Мирона Маркевича?
– У Святослава все попереду. Він набереться футбольного досвіду у нашій винниківській команді, де, повірте, теж є у кого повчитися. Дасть Бог, взимку або у наступному році з цим набутим досвідом він поїде в одну з команд вітчизняної Прем’єр-ліги.
– Кажуть, що, виступаючи за ветеранську команду, ви перший тайм граєте як голкіпер, а в другому скидаєте воротарський светр і йдете в атаку. Навіть стали одним з кращих бомбардирів…
– У нашій ветеранській команді я забив найбільше – 15 голів, торік – аж 27. Чому іду в атаку? Воротар найкраще знає слабкі місця воротаря. Тому, напевно, і вдається мені багато забивати. Хочеться бути там, де можеш принести найбільше користі. В юності я довго не міг визначитися, де мені краще грати: в атаці чи у воротах. У «рамку» став вимушено. А все футбольне життя хотів бути на вістрі атаки. Вдалося побути у цій ролі лише тепер, виступаючи за ветеранів.
А ще два роки тому я виступав в обласній Прем’єр-лізі. Коли ми тільки-но створили нашу команду, перші шість матчів поспіль програли. І тут пробудилося моє самолюбство. У 39 років я знову став у ворота – і криза у команді закінчилася: ми зіграли один матч внічию, а у решта чотирьох – перемогли. Після цього підійшов у роздягальні до молодих футболістів і сказав: «Ви тепер розумієте, як потрібно грати у футбол?».
– Кажуть, ви не пропускаєте жодного міжнародного матчу за участю національної збірної…
– Під час Євро-2012 був настільки вимотаний уболіванням, що падав з ніг – навіть у бізнесі так не виснажуються. Подивився усі євроматчі у Львові, побував на всіх поєдинках нашої національної збірної.
– За кордоном надовго затримуєтеся?
– Більше трьох днів витримати там не можу. Не знаю нічого кращого на світі від України, від рідного Львова. Якщо засиджуюся у світах, у мене починається глибока депресія, мучить ностальгія за батьківщиною. Закінчується вона, коли ступаю на львівську землю – тоді навіть кожна ямка на дорозі стає мені рідною…