«Відмовився від багатства, щоб зберегти совість», — В’ячеслав Чекас — Винники — Публікації


Про таємниці спортивного закулісся розповідав газеті «Винниківський Вісник» легенда футбольного арбітражу, винниківчанин В’ячеслав Чекас.

Нещодавно відзначив 70-річний ювілей мешканець Винник В’ячеслав Чекас — легендарний футбольний арбітр Всесоюзної категорії. В’ячеслав Дмитрович відсудив десятки матчів вищого дивізіону СРСР, відзначившись високими фаховими, а головне — моральними якостями і чеснотами.

У 70-80 роки футбольні вболівальники всього Радянського Союзу добре знали В’ячеслава Чекаса. Адже тоді він, займаючись викладацькою діяльністю, був дуже відомим і авторитетним футбольним арбітром. Нам приємно усвідомлювати, що такі професіонали й авторитетні люди, як В’ячеслав Дмитрович, є нашими земляками.

Незважаючи на поважний вік, пан В’ячеслав перебуває у прекрасній фізичній формі, завжди в доброму гуморі. Усе своє життя він пов’язав зі спортом і здоровим способом життя. Не полишає й зараз своєї праці. Адже ще з 1965 року В’ячеслав Дмитрович є викладачем (доцентом) кафедри фізичного виховання та спорту Львівської комерційної академії.

Наше містечко завжди мало футбольну славу. І в наш час вихованці винниківського футболу перебувають у когорті кращих футбольних арбітрів (колись Ярослав Грисьо та Михайло Сидор, тепер Юрій Грисьо, Андрій Грисьо, Андрій Можаровський).

— В’ячеславе Дмитровичу, як починалась Ваша спортивна кар’єра?

—  Хоч народився я у Бориславі, моя сім’я переїхала до Львова. Тут я почав займатися футболом у відомого тоді дитячого тренера Євстахія Шпаргали. Разом зі мною перші кроки у спорті зробили й згодом відомі гравці «Карпат’ Ігор Кульчицький та Юрій Басалик. Виступали ми й за збірну школярів Львівщини. Після школи я вступив до Львівського інституту фізкультури, потім — служба в армії. Проте кирзові чоботи й солдатська каша, на щастя, мені не встигли набриднути. Адже мене, як вправного футболіста, помітив Михайло Ходукін — відомий тренер у 60-ті роки. Він запросив мене в команду Львівського військово-політичного училища (тепер інститут), яка була серед кращих у СРСР. У 1964 та 1965 роках ми ставали переможцями Кубка країни серед колективів фізкультури. Після служби в армії я відразу ж влаштувався на кафедру фізичного виховання та спорту, де працюю донині. Треную студентську команду, яка виступає в чемпіонаті Львова серед колективів вузів.

—  В армійські роки Ви мали дуже вправних партнерів, бо ж здобули з ними багато перемог. Кого б Ви згадали насамперед?

—  Доброго слова заслуговують усі. З цього колективу найбільш відомим став наш воротар Золтан Мілес (уродженець Закарпаття). Після армії він хотів грати в «Карпатах», проте карпатівські тренери не вміли цінувати своїх і зустріли його зверхньо. Тоді Золтан поїхав до Севастополя, де саме перебував на тренувальних зборах московський «Локомотив». Тренери москвичів дали можливість молодому гравцеві себе проявити і не прогадали. Золтан Мілес багато років поспіль надійно захищав ворота залізничників з Москви, став воротарем олімпійської збірної СРСР і зробив блискучу спортивну кар’єру. Так львів’яни позбулися чудового голкіпера… Ще один наш нападник Золтан Ме-чей згодом став одним із провідних го-леадорів ужгородської «Говерли».

— Ви також не залишилися осторонь великого футболу, ставши суддею. Як це трапилося?

— Я завдячую щасливому випадку, що стався у моєму житті. Після першого поєдинку моєї інститутської команди я буквально накинувся на арбітра з обуренням і претензіями, що він не вміє судити. На ці слова тодішній футбольний функціонер Аркадій Коростошевський відповів: Ти когось критикуєш, а спробуй сам вийти на поле и відсудити матч. Завтра у нас дублери «Карпат» грають з молодіжною збірною Львівської області. Приходь і спробуй». Я погодився і дуже викладався у цій грі. Особливої похвали не отримав, але фахівці зазначили, що як арбітр, я подаю певні надії… Ось так я почав судити футбольні поєдинки, поєднуючи їх з роботою в інституті.

Позитивну роль у моєму суддівському рості й становленні відіграв тоді вже добре відомий арбітр Михайло Кусень. Завдячуючи його всебічній підтримці, я почав судити поєдинки другої ліги, а згодом — і першої. Зрештою, я став арбітром, який обслуговував матчі вищого дивізіону СРСР. Загалом на найвищому рівні я відсудив 16 матчів, у першій союзній лізі — 60-70 поєдинків. І донині всі матчі викликають ажіотаж. Адже про кожний матч пишуть газети й журнали, більшість поєдинків транслює телебачення.

Наша професія приносить славу й популярність, але й на нас лежить величезна відповідальність. Судді завжди відчувають посилену увагу до себе, перебувають під непосильним психологічним вантажем. Але всі, хто причетний до великого спорту, на моє переконання, це щасливці, бо вони виконують улюблену роботу й дарують при цьому радість іншим. За роки своєї суддівської кар’єри я побував чи не в усіх куточках СРСР, багато цікавого побачив, багато чого дізнався, зустрічався з найвідомі-шими й найавторитетнішими людьми минулих десятиріч. А це чимало важить.

—  Чи траплялися курйози під час матчів?

—  Довелося судити кубкову гру поміж тоді чемпіоном СРСР Зенітом» (тепер м. Санкт-Петербург, Росія) і «Динамо» (Тбілісі). Цей важливий матч мало транслювати центральне телебачення, тому кожна хвилина й доля секунди розписані. На мій подив, обидві команди вийшли на розминку в білих формах. «Зеніт», як чемпіон, мав право вибирати. Тому я звернувся до динамівців із запитанням, чи мають вони запасний комплект. Виявилося, що запасна форма… теж біла! Усім довелося добре похвилюватися. На щастя, комплекти іншого кольору підвезли вчасно, і глядачі побачили матч згідно з телепрограмою.

Коли київський динамівець Леонід Буряк перебрався до московського «Торпедо», то з новою командою виступав у Баку (Азербайджан) проти «Нефтчі». Господарі відразу ж взялися за «зірку», щоб нейтралізувати Буряка. їхній захисник грубо зіграв проти нього. Але я ніколи не допускав свавілля, тим паче, що з Буряком ми земляки — українці. «Я вам тут не дам Буряка закопати», — цих моїх слів виявилося достатньо, щоб захисники господарів грали толерантно. Вдячність і симпатію я відчув і з боку Леоніда Буряка. Ми й зараз у добрих стосунках.

У Середній Азії Під час матчів уболівальники влаштовувалися на килимках біля лінії футбольного газону. Вони були дуже агресивні, коли результат їх не влаштовував.

Одного разу, коли така команда програвала, під час перерви до мене в суддівську кімнату прибіг розлючений начальник тамтешнього відділення міліції. «Коли наші програють, то я за ваше життя не відповідаю!» — кинув він мені, розмахуючи пістолетом. Та я все одно відсудив без порушень правил, тому ніхто не міг закинути мені жодного докору, навіть найпалкіші вболівальники. Живим і здоровим я повернувся додому. Хоча матчі другої ліги дев’ятої союзної зони ми, судді, між собою називали зоною ризику — це Кавказ і Середня Азія. І вболівальники, і гравці тамтешніх команд відзначалися агресією, темпераментом.

Правду кажучи, ніхто з нас ніколи не хотів туди їхати. Але нас зобов’язували це робити. Тому щомісяця кожному з нас доводилося проводити в цьому регіоні хоча б одну гру.

А ще свого часу моє прізвище ввійшло до спеціалізованого посібника для футбольних арбітрів СРСР. Це коли я вперше потрапив на збір молодих суддів, де проводили перегляд арбітрів для вищої ліги. З 23 претендентів повинні були вибрати лише одного. Кожному давали можливість відсудити одну гру. Я волею долі судив «Шахтар» (Донецьк) — «Жальгіріс» (Вільнюс, Литва). Обидві команди вирізнялися силовою, жорсткою манерою ведення гри.
Але курйоз трапився під час виконання тодішнім капітаном гірників Михайлом Соколовським кутового удару. Коли він намагався пробити — впав… кутовий прапорець. Я зупинив гру, ми встановили прапорець, футболіст знову розігнався для удару, а прапорець… знову впав. Та Соколовський таки виконав передачу, а Віталій Старухін (один із найкращих українських футболістів радянського періоду, що вирізнявся грою на «другому поверсі»), ударом голови переправив м’яча у ворота литовців. У результаті «Жальпріс» програв, а керівництво подало протест. Ось цей епізод було подано як приклад можливих непередбачуваних ситуацій під час матчів. Тоді ж так склалося, що мені довелося відсудити ще один поєдинок. І серед усіх претендентів переглядова комісія обрала мою кандидатуру. У минулі роки критерієм оцінки була професійна й фізична готовність арбітра.
Знайомства чи інші підходи не допомагали, а цінували професійність і майстерність. Усе було чесно.

— Але ж були договірні матчі й тоді…

—  Так, були. Але не завжди арбітри мали до них стосунок. У серпні 1986 року я обслуговував поєдинок київського «Динамо» та «Шахтаря». Найперше, що мене здивувало, це те, що лідер киян Олег Блохін був надто мовчазним. На загал він і Віталій Старухін ніколи не мовчали під час гри, а намагалися прокоментувати кожний свисток, кожну дію арбітрів. Програючи, гірники зовсім не хвилювалися, були аж занадто впевненими в собі.

«Зараз зрівняємо рахунок! — кинув один із гравців «Шахтаря». Так і трапилося, дуже потужним ударом вони вирівняли становище, а цей матч завершився з рахунком -2:2. Спокій учасників матчу пояснювався просто: обидві українські команди вирішили поділити очки без бою і зберегли сили. А я про це дізнався пізніше…

Інший випадок. Одна з команд Кавказу, якій загрожувало пониження в класі, приїхала до Москви. Перед грою до мене звернувся їхній представник з пропозицією відсудити так, щоб вони здобули перемогу. Мені запропонували фантастичну суму грошей: 40 тисяч карбованців! У ті часи за проведення матчу на найвищому рівні платили аж… 17 карбованців 50 копійок. І це за вищою категорією! Щоб молодь уявила, які це були гроші, нагадаю, що найпрестижніший радянський автомобіль «Волга» коштував тоді до 10 тисяч карбованців, цегляний будинок із земельною ділянкою можна було придбати за 8 тисяч карбованців. Але я не гнався за такими огидними грішми. Я хотів залишатися професіоналом, а не шахраєм. Тому відмовився від такого великого багатства. Та, повірте, було прикро дізнатися, що гроші в кавказців таки взяли… їхні суперники. Так, явні аутсайдери з Кавказу вигравали й залишилися у вищій лізі. Примусити гравців зіграти чесно я не мав змоги, але я зберіг чистими своє сумління і совість. Зараз я вчинив би так само.

— Гадаю, що протягом життя Вам щастило на зустрічі з цікавими людьми. Хто з них найбільше запам’ятався?

— Справді, великий спорт — це постійні зустрічі з відомими особами. Але не лише. Наприклад, відомо, що СРСР був країною суцільних дефіцитів. У серпні неможливо було придбати квиток на транспорт із південних курортів. Коли ж я судив гру на Кавказі, то мав цю ж проблему. Одного разу її вирішив старший брат тодішнього першого секретаря ЦК Грузії Едуарда Шеварднадзе (а згодом міністра закордонних справ СРСР, президента вже незалежної Грузії). Цей чоловік, до речі, майже повністю паралізований, займав престижну посаду директора якогось автотранспортного підприємства. Його возила службова «Волга , з якої він не міг самостійно вийти. Він написав щось на клаптику паперу й сказав куди з ним звернутися. Касири відразу ж упізнали його почерк і знайшли для мене квиток із Грузії в Київ.

Щодо зірок радянського та українського футболу, то я був особисто знайомий з кожним. Тут можна згадувати й згадувати безліч історій, випадків, курйозів…

Якось після товариського поєдинку в Чернігові між місцевою «Десною» та київським «Динамо»(очолював легендарний тренер Валерій Лобановський) я, відсудивши матч, потрапив на застілля. Спочатку я відмовлявся пити горілку, бо не вживаю алкоголю. Та суворий погляд і слова Валерія Васильовича: «Ти що, відмовляєшся випити з Лобановським?», змусили мене підкоритися.

Доводилося судити поєдинок грузинського клубу, який очолював знаменитий у минулому гравець тбіліського «Динамо» й збірної СРСР Муртаз Хурцилава (67 матчів за союзну збірну). Його клуб вів у рахунку — 1 : 0. Та наприкінці зустрічі один із суперників, дуже технічний гравець, підхопивши м’яч, обвів чи не півкоманди й вирівняв становище. Після нічийного поєдинку Хурцилава зізнався, що дивився не на суперника, а на мене. «Сподівався, що ти зупиниш його, давши свисток. Але він обвів стільки наших футболістів, а ти так і не зупинив гру», — спробував дорікнути мені знаний фахівець. А за що? Він же нічого не порушив, навіть нікому не зробив передачі. Взяв гру на себе и забив гол. Усе ж було чесно’, — відповів я йому, Муртаз Хурцилава визнав, що я маю рацію.

—  Якими перемогами й здобутками відзначилася команда Львівської комерційної академії?

—  За роки, що я очолюю наш колектив, ми чотири рази ставали чемпіонами Львова серед команд вищих навчальних закладів. Зараз у нас здобуває освіту гравець, який вже пробує свої сили в ‘Карпатах». Це — Володимир Гудима. Свого часу за нашу команду виступали й інші, тепер вже колишні наші студенти, згодом відомі гравці «Карпат» Сергій Даниловський, Тарас Петрівськии, Мар’ян Марущак.

Розмову вів Володимир Гаврилів

Винники Plus  за матеріалами газети «Винниківський Вісник»

Читайте також:

 Публікації
 Винники
 Оголошення:

Викривальна промова Парфьонова на врученні премії імені Лістьєва (ВІДЕО) — Особистість — Публікації


Тележурналіст Леонід Парфьонов увечері 25 листопада став першим лауреатом премії імені Владислава Лістьєва. Отримавши приз на церемонії в телецентрі «Останкіно», журналіст звернувся до присутніх з викривальною промовою про сучасний стан російського телебачення.

Серед учасників та гостей церемонії були керівники «Першого каналу», ВГТРК, НТВ, Міністерства зв’язку і масових комунікацій, Федерального агентства з друку і масових комунікацій, члени Академії російського телебачення, відомі телеведучі та телекритики.

Як відзначає радіостанція «Ехо Москви», церемонія вручення премії Лістьєва не транслювалася ні по «Першому каналу», ні по каналу «Росія». Трансляція здійснювалась на відеохостингу YouTube.

Надаємо звернення журналіста мовою оригіналу:

«Сегодня утром я был в больнице у Олега Кашина. Ему сделали очередную операцию, хирургически восстановили в прямом и переносном смысле этого понятия лицо российской журналистики. Зверское избиение корреспондента газеты «Коммерсантъ» вызвало гораздо более широкий резонанс в обществе и профессиональной среде, чем все другие покушения на жизнь и здоровье российских журналистов. В реакции федеральных телеканалов, правда, могла подозреваться заданность – ведь и тон немедленного отклика главы государства на случившееся отличался от сказанного первым лицом после убийства Анны Политковской. И еще.

До нападения на него Олег Кашин для федерального эфира не существовал и не мог существовать. Он в последнее время писал про радикальную оппозицию, протестные движения и уличных молодежных вожаков, а эти темы и герои немыслимы на ТВ. Маргинальная вроде среда начинает что-то менять в общественной ситуации, формирует новый тренд, но среди тележурналистов у Кашина просто нет коллег. Был один Андрей Лошак, да и тот весь вышел – в интернет.

После подлинных и мнимых грехов 90-х в 2000-е годы в два приема – сначала ради искоренения медийных олигархов, а потом ради единства рядов в контртеррористической войне – произошло огосударствление «федеральной» телеинформации. Журналистские темы, а с ними вся жизнь, окончательно поделились на проходимые по ТВ и непроходимые по ТВ. За всяким политически значимым эфиром угадываются цели и задачи власти, ее настроения, отношение, ее друзья и недруги. Институционально это и не информация вовсе, а властный пиар или антипиар – чего стоит эфирная артподготовка снятия Лужкова. И, конечно, самопиар власти.

Для корреспондента федерального телеканала высшие должностные лица – не ньюсмейкеры, а начальники его начальника. Институционально корреспондент тогда и не журналист вовсе, а чиновник, следующий логике служения и подчинения. С начальником начальника невозможно, к примеру, интервью в его подлинном понимании – попытка раскрыть того, кто не хотел бы раскрываться. Разговор Андрея Колесникова с Владимиром Путиным в желтой «Ладе-Калине» позволяет почувствовать самоуверенность премьера, его настроение на 2012 год и неосведомленность в неприятных темах. Но представим ли в устах отечественного тележурналиста, а затем в отечественном телеэфире вопрос, заданный Колесниковым Путину: зачем вы загнали в угол Михаила Ходорковского?

Это снова пример из «Коммерсанта» – порой возникает впечатление, что ведущая общественно-политическая газета страны (вестник отнюдь не программно-оппозиционный) и федеральные телеканалы рассказывают о разных Россиях. А ведущую деловую газету «Ведомости» спикер Грызлов фактически приравнял к пособникам террористов – в том числе по своей привычке к контексту российских СМИ, телевидения, прежде всего. Рейтинг действующих президента и премьера оценивают примерно в 75%. В федеральном телеэфире о них не слышно критических, скептических или иронических суждений. Замалчивается до четверти спектра общественного мнения. Высшая власть предстает дорогим покойником: о ней только хорошо или ничего. Притом, что у аудитории явно востребованы и другие мнения: какой фурор вызвало почти единственное исключение – показ по телевидению диалога Юрия Шевчука с Владимиром Путиным.

Вечнозеленые приемы, знакомые каждому, кто застал Центральное телевидение СССР. Когда репортажи подменяет протокольная съемка «встреча в Кремле», текст содержит «интонационную поддержку», когда существуют каноны показа: первое лицо принимает министра или главу региона, идет в народ, проводит саммит с зарубежным коллегой. Это не новости, а старости – повторения того, как принято в таких случаях вещать. Возможны показы и вовсе без инфоповодов – на прореженной эфирной грядке любой овощ будет выглядеть фигурой просто в силу регулярного появления на экране.

Проработав только в Останкине или для Останкина 24 года, я говорю об этом с горечью. Я не вправе винить никого из коллег, сам никакой не борец и от других подвигов не жду. Но надо хоть назвать вещи своими именами. За тележурналистику вдвойне обидно при очевидных достижениях масштабных телешоу и отечественной школы сериалов. Наше телевидение все изощреннее будоражит, увлекает, развлекает и смешит, но вряд ли назовешь его гражданским общественно-политическим институтом. Убежден, это одна из главных причин драматичного спада телесмотрения у самой активной части населения, когда люди нашего с вами круга говорят: чего ящик включать, его не для меня делают!

Куда страшнее, что большая часть населения уже и не нуждается в журналистике. Когда недоумевают: ну, побили, подумаешь! мало ли кого у нас бьют, а чего из-за репортера-то такой сыр-бор? – миллионы людей не понимают, что на профессиональный риск журналист идет ради своей аудитории. Журналиста бьют не за то, что он написал, сказал или снял. А за то, что это прочитали, услышали или увидели».

Винники Plus  за матеріалами: openspace.ru

«Українці втрачають свою мову та самоідентифікацію», — Олег Скрипка (ФОТО) — Інтерв’ю — Публікації


Коли з нас хочуть висмоктати всі ресурси, то кажуть, що ми з росіянами один народ… Хибне розчарування суспільства в минулій владі переросло в реальний розпач за влади нинішньої…
Відповіді засновника етнофестивалю «Країна Мрій», лідера рок-гурту ВВ Олега Скрипки на запитання УНІАН.

Пане Олегу, чи відчули ви якісь зміни в культурному світі з приходом нової влади в Україні?

Ні, поки що не відчув.

Мені тільки новини страшно читати, бо, судячи з них, на українську мову все ж таки почався тиск.

Взаємодія культури і влади взагалі завжди була мінімальна, і зараз це не змінилося. Я б сказав, що нова влада нейтрально ставиться до культури.

Усе українське сьогоднішня влада намагається витиснути… Чи можна буде, на вашу думку, зі зміною влади швидко повернути все на свої позиції? Чи цей процес відкине нас дуже далеко?

Гадаю, спершу нам треба озвучити й визнати, що українська мова – справді зникає. Український народ – це великий народ, але зараз він втрачає свою мову та самоідентифікацію. Потрібно, щоб українці цей факт усвідомили, а не ігнорували.

А вже після озвучення ситуації можна здійснювати кроки щодо порятунку мови та культури.

Хто це має озвучити?

Ось я, наприклад, озвучив. Треба, аби всі – на рівні пересічних громадян – усвідомили, що наша мов реально зникає. Її треба рятувати так, як рятують рідкісних тварин, занесених до Червоної книги.

Я не науковець, але за моїми спостереженнями, якщо так буде й далі, то через 20-30 років українською мовою не користуватимуться, бо сьогоднішні процеси відбуваються дуже швидко.

Ви фактично відкрито підтримували Юлію Тимошенко на виборах. Зараз не жалієте про це, у вас не має з цим проблем?

Треба зізнатися, що швидше Юля Тимошенко підтримувала мої проекти. Я б сказав, у нас з Юлею Володимирівною була творча співпраця.

Прямою агітацією я не займався.

Московський патріарх Кирило захотів перейменувати вулицю Мазепи, бо там розташована Лавра. Якщо все-таки наша влада послухає і її перейменують, то про що це свідчитиме?

Гадаю, перейменують. І ні про що нове це не свідчитиме.

Посол Росії в Україні Зурабов заявив, що українці і росіяни – один народ. Ви часто буваєте в Росії, чи відчуваєте, що ми один народ?

Якщо навіть міста дуже відрізняються, то що вже говорити про країни. Сказати, що ми один чи не один народ – це велика абстракція. Зрозуміло, що будь-яка позиція ґрунтується на політичному інтересі: якщо ми хочемо об’єднати Україну з Росією і дозволити висмоктати з нас усі ресурси, тоді ми кажемо про «єдиний народ». А якщо прагнемо незалежності України – говоритимемо, що ми все ж таки різні народи й живемо в різних державах.

Чи хочете ви, аби ваші діти вивчали в школі ту історію, яку намагається написати міністр освіти Табачник? Де Шухевич, Бандера – убивці, колабораціоністи, а Сталін – великий переможець-полководець?

Знаєте, нам у школі ще більшу ахінею викладали. І нічого – ми виросли нормальними.

Усе одно залишаться альтернативні джерела інформації. Ясна річ, що це маніпулювання суспільною свідомістю, аби люди повісили собі георгіївські стрічки на антени авто… Гадаю, мої діти будуть розумними і розбиратимуться в історії своєї країни. Я їм допоможу в цьому.

Нещодавно Лесь Подерв’янський сказав, що треба ліквідувати наше Міністерство культури і туризму, тому що воно неефективне, а реформувати його не можливо. Як вважаєте ви?

Приміщення Міністерства культури можна просто здати в оренду, а ці гроші пустити на потреби культури… Жартую

Безумовно, повинна бути якась така структура і, безумовно, Міністерство культури щось робить, але ми це не дуже помічаємо.

Мінкультури є рудиментарним державним органом, який успадкував радянську систему своєї роботи і не змінює її. Виходить так, що люди культури перебувають у авангарді суспільства, а міністерство в авангарді не працює. Тому ми й не помічаємо роботи Мінкультури. Наше міністерство настільки архаїчне, що не має впливу на сучасний культурний клімат країни.

Чула думку, що міністром культури має бути людина, яка користується авторитетом у суспільстві.

Вважаю, що міністром культури має бути геніальний чиновник-менеджер, бо це адміністративна робота. Також це має бути людина культурна, яка розбирається в різних галузях мистецтва – від театру до джазу. Це має бути талановитий стратег, який б розписав свою роботу на кілька років уперед і зумів утілити цей план у життя.

Чи змінилася ваша «країна мрій» (я не маю на увазі фестиваль), про яку ви часто говорите, з приходом нової влади, чи не захотілося вам перенести її десь за межі України?

Безумовно, з приходом нової влади зросла кількість емігрантів. Те псевдорозчарування, у якому суспільство перебувало за минулої влади, тепер перейшло в реальний розпач. Я маю на увазі людей, які мріяли з будувати з України демократичну державу.

Чи я б емігрував?.. Поки є можливість працювати в Україні, я працюватиму. Мені б хотілося не емігрувати, а експортувати український культурний продукт. Нині я маю таку можливість. Цього року в мене було дуже багато поїздок по різних країнах і ще багато планується.

Я б узагалі радив українцям більше подорожувати. Це дає гарну можливість об’єктивно споглядати себе збоку.

Цього року вхід на фестиваль «Країна Мрій» буде платним. Вам так важко було знайти спонсора?

Платний вхід на культурний захід – це нормально, до того ж сума помірна. Те, що відбувалося з «Країною Мрій» до цього року, тобто безкоштовний вхід, – просто диво… Але українці мають усвідомити, що такі речі безкоштовними рідко бувають.

Ми шість років поспіль робили фестиваль безкоштовним для людей, це дуже багато означає… Я завжди виступав не лише організатором, а й інвестором, вкладаючи власні гроші. Також дуже допомагали спонсори.

Сьогодні «Країна Мрій» – це традиційний фестиваль, і треба, щоб він самоокуповувався. Якщо він не окуповуватиметься, то просто зникне. Такий принцип: усі речі, які не мають грошового обігу, зникають.

Ми побачимо, як ітимуть справи. Якщо все буде вдало, то фестиваль отримає путівку в подальше життя. Нам потрібна стабільність і розуміння обсягів бюджету, аби кожного наступного року ми могли впевнено будувати програму.

Що вам особисто найбільше хочеться відвідати на «Країні Мрій»?

Мені хочеться відвідати все, бо все цікаво і все мені подобається, але, на жаль, я ніколи не встигаю цього зробити.

Торік я взагалі не був на фестивалі, і цього року на другий день мене теж не буде – ми з ВВ їдемо на «Нашествіє» – найбільший російський рок-фестиваль, потім – на «Слов’янський базар» у Білорусі.

Цього року, 10 липня, обов’язково хочу подивитися майстрів. Я зможу щось оглянути, придбати й навіть горщика зліпити. Також ознайомлюся з автентичними колективами.

Чи багато вже назбирали різної народної атрибутики, у хаті, мабуть, усе завалено?

Ні, не завалено. У мене посуд, тобто все, з чого я їм і п’ю, не те щоб автентичний, але майстровий. І не лише український, а й з усього світу: карафи різні, вази. Тобто все для побуту, бо я людина практична.

У мене є невеличка колекція сопілок: українські, бразильські, німецькі… Є колекція дримб, теж з усього світу. І ще є свистульки з глини й дерева.

Також маю колекцію вишиванок: українські, норвезькі, китайські, японські, арабські, індійські, хорватські, грецькі та італійські. Але я їх не просто зберігаю, а одягаю дома.

Скільки країн світу ви відвідали?

Я не рахував… Багато.

Були на всіх континентах?

Ні, я не був у Австралії, Антарктиді й Південній Америці.

Яка ваша улюблена казка?

У дитинстві в мене був такий килимок з казкою про Колобка. Коли я поїхав до інституту, мама мені дала з собою цей килимок. Він висів у гуртожитку на стіні над ліжком. Це було дуже душевно.

Ми жили в одній кімнаті з Владом Троїцьким (власник театру «Дах». – Авт.), у Влада батько з Прип’яті був… Потім мій килимок засиділи блохи й таргани, і Влад подарував мені плакат Чорнобильської АЕС з видом на 4-й реактор замість Колобка. Це було за два роки до вибуху цього ж реактора. Через тиждень після вибуху хтось у мене поцупив той постер.

Що ви найбільше згадуєте зі студентських років?

Більш за все згадую свою самодіяльність. Ми мали свій театральний колектив, який називався «Театр «Вим’я». У нас було чотири лідери: я, Влад Троїцький, Юра Бєсков і ще один хлопець. Ми були дуже популярними, робили вистави… Писали гуашшю: «Театр «Вим’я», вистава така-то…», а міськком комсомолу ходив і виправляв на «Театр «Время».

Що вас найбільше дратує в людях?

Тупість. Через тупість у людей забирають гроші, життя, маніпулюють ними. Через тупість не можна щось зробити разом із людьми гарне чи створити якісь красиві речі. Це взагалі основна проблема людства. Тупість не означає брак знань чи розуму, це закритість до знань, розвитку, спілкування. Такі люди просто впевнені у своїй темряві, і їх неможливо в чомусь переконати.

Яка з останніх прочитаних книжок вас уразила?

Відверто зізнаюся, я давно не читав белетристику. Останнім часом читаю різну наукову літературу: психологію, філософію, книжки з історії України, етнографії.

З художньої літератури, що мені запам’яталася, Василь Кожелянко. У кожному його романі Україна розвивалася по-різному. Таке політичне фентезі… Років за чотири-п’ять до Помаранчевої революції він описав її.

Коли я почитав його, то був шокований, бо все, що відбувалося до, під час і після Помаранчевої революції, було майже так, як у його книжках.

Чи часто вам не хочеться бути реалістом у цьому житті?

Та я не є реалістом. Я ідеаліст і романтик. Кожен артист повинен бути таким. Реалісти – це песимісти в принципі. Ми ж спустилися сюди на землю, як янголи, щоб зробити її кращою, а не навпаки, тому ми мусимо бути романтиками, аби перетворити на рай-сад нашу землю.

Яка ваша улюблена українська пісня?

У дитинстві я жив у Мурманській області… З того, що я чув там по телевізору, мені найбільше запам’яталася пісня у виконанні Ніни Матвієнко «Ой летіли дикі гуси». Вона мені дуже подобалася.

Батько багато співав: «Очі волошкові» – дуже гарна естрадна пісня 60-х. І – «На долині туман упав».

Мабуть, саме завдяки спогадам дитинства я зробив і видав добірку найкращих шедеврів української естради.

Якби ви виграли мільйон доларів, що б ви за ними зробили?

Те, що й зараз… Я роблю фестивалі. Якби в мене не було мільйона доларів, я б цього робити не міг, бо фестивалі та інші музичні проекти – це дуже дороге задоволення.

Часто потенційні інвестори питають: «Напишіть нам кошторис, ми хочемо співпрацювати». Ми пишемо кошторис, і вони дивуються. Люди просто не розуміють, що для того, аби зробити якісне свято, треба вкласти гроші.

Де ви відпочивали востаннє?

Кілька днів тому був на Азовському морі в Запорізькій області в селі Кирилівці. Я грав дискотеку, і заодно два дні вдалося відпочити.

Мушу сказати, що я закохався в Азовське море. Супер! В Україні є купа невикористаного туристичного ресурсу… Порівнюю Україну, наприклад, з Угорщиною, Чехією, де взагалі моря немає, а в нас є аж два. У Франції Середземне море таке холодне, а в нас тепле… Я дуже люблю тепле море. Тому на Азовське море обов’язково треба їхати відпочивати!

До Азовського я був у Ізраїлі. Ми там грали концерт. Але в Ізраїлі є свій мінус –надто вже спекотно. Море дуже класне, але виходити з води небезпечно.

І як ізраїльтяни вас сприйняли?

Глядачі набивали зали – у кіпах, вишиванках, з блакитно-жовтими прапорами – усі разом, піднявши вгору запальнички, співали «Горіла сосна, палала». Дуже класно!

Там пройшло два концерти. Наші ізраїльські фанати буквально носили нас на руках.

Організатори туру нам зробили непогану екскурсію… В Ізраїлі, виявилося, є чимало українських ресторанів, клубів та україномовних людей.

Ми сім років не були в цій країні. І нас дуже чекали.

З ким би ви хотіли заспівати?

Було б класно заспівати зі Стінгом чи «Рамштайном»… Та можна, звичайно, багато про що мріяти. Але все ж таки торік я співав з Ману Чао на фестивалі «Створення світу».

Ким ви себе бачите через років тридцять?

Тридцять?.. Якимсь дідусем стареньким. Але я сто відсотків їздитиму на мотобайку. Гадаю, на той час уже будуть електричні мотоцикли.

Я продюсуватиму. І можливо, зніматимуся в кіно.

Якби ви стали президентом, які перші укази видали б?

Я не зовсім знаю, як працює президент… Але перше, що б я зробив – зайнявся б інформаційною політикою, що й робить сьогоднішня влада.

Минула влади на це уваги якраз не звертала, тому й програла.

Що для вас краще – п’ятизірковий готель на фешенебельному курорті чи хатинка в джунглях?

Комфорт – справа відносна. Часто буваю в п’ятизіркових готелях, де не відкриваються вікна, а кімнати насичуються повітрям з кондиціонера, плюс кондиціонер гуде так, що неможливо заснути. У таких готелях я не можу перебувати.

А може бути хатинка в джунглях, де купа комах і теж не можна заснути. Тому від зірковості нічого не залежить.

Я багато подорожую, і комфорт мені коштує життя…

Що таке для вас щастя?

Щастя для мене – це дуже проста й водночас складна річ – реалізація задумів. Коли є бажання щось реалізувати і коли є можливості для цього. Потім, коли я спостерігаю результат того, що спочатку видавалось нереальним, я дуже щасливий.

Чи існує життя після смерті у вашій філософії буття?

Безумовно. Але про форми цього життя можна сперечатися… Наприклад, на побутовому рівні – Шевченко живе після смерті. Ми його пам’ятаємо, читаємо, шануємо. І Гітлер живе після смерті, та інші гарні й не дуже гарні люди. І не лише тому, що ми їх згадуємо, а навіть за законами фізики: усе, що ми думаємо про них, говоримо – є вібрацією. Це означає, що вони реально існують, хоча й безтілесно. Їхні імена залишаються в суспільстві. Недарма кажуть, що треба посадити дерево, побудувати будинок… Таким чином ти просто залишаєшся в еманаціях.

Людина ж народжується таким маленьким клубочком, потім росте-росте і розростається більше за своє тіло через свої справи. Таким чином, старіє і втрачає своє тіло протягом усього життя.

Я багато спілкувався зі старими людьми, і їм не страшно помирати, тому що вони існують уже поза тілом, хоча воно ще функціонує.

У такому розумінні потойбічне життя в мене сто відсотків є. А чи є якісь планети з різними духами, демонами, як ми це можемо прочитати в різній езотеричній чи фантастичній літературі – це невідомо… Перевіримо.

Оксана Климончук

Винники Plus

За матеріалами: unian

Я кричу, а він мовчить, — Анна Маркевич — Винники — Публікації

Дружина Мирона Маркевича розповіла про характер свого чоловіка.

«Коли ми познайомилися, Мирон був учителем фізкультури у селі. Мені взагалі подобаються люди, які знають, чого хочуть. Ось він знав. Він тоді не грав через травму, і хоча був з небідної родини — міг трохи відпочити і полінуватися, пішов до дітей. Це мені сподобалося. Сподобалося, що у чоловіка є мета, і він заняття своє любить…

У інших дружина — носовичок, щоб поплакати їй. А у Мирона взагалі такого носовичка нема. Навпаки, йому всі скаржаться, а щоб він… Пам’ятаю, було таке ще при давньому його тренерстві, до «Металіста»: пішли ми на подвір’я з молодшим гуляти, а там дружина гравця, теж з дитиною.

Я знаю, що в цього гравця зарплата більша, ніж у Мирона, а вона й каже: мій чоловік на збори не поїде, тому що у нас грошей немає. Так Мирон виймає сто рублів (а це тоді гроші були!), Дає їй і вона йде собі. А мені тоді залишилась десятка на тиждень. Я, звичайно, не витримала… Вдома все висловила. А взагалі, з ним сваритися неможливо. Тому що він мовчить, а я кричу — і виходить, що я істеричка. А це ж неможливо! Найприкріше слово, яке я від нього за весь час почула — «дура». Ну і добре. Він у нас розумний, на двох вистачить.

Я його знаю, як ніхто інший. Ось він така людина, що його вчинки іноді не всі розуміють. Бо він такий, що завжди всім допомагає, дає, що має, не думаючи про якусь вигоду. Та й взагалі навіть не думаючи про неї. А ті люди, які дивляться на це, — ну просто можуть сказати: ось лох! Для нього і для мене це благородний вчинок, а для деяких…

У мене є перукарня. Невелика, але моя. Мені вистачає. Мирон на перших порах допомагав моєму бізнесу, зараз — сама. І взагалі, коли він мені гроші дає — ніколи не звітую. Все на довірі. І він ні разу не запитав, на що витратила. Та й навіщо? Йому свого вистачає, чого в мої справи втручатися… Як і я в його не втручаюся.

У фільмі «Москва сльозам не вірить» фраза хороша є: щоб бути дружиною генерала, треба вийти заміж за лейтенанта. Зараз Маркевич футбольний генерал, а може, й більше. Але коли ми познайомилися — він взагалі рядовим був. А ким він стане — мені це тоді до одного місця було… Він є такий, який він є. Такий він мені потрібен. І його такого я люблю.

«Металіст» — це його команда. Навіть більше, це його сім’я. Його я насправді тільки до команди ревнувати можу», — сказала Анна Маркевич.

Джерело: football-ukraine.com, фото: sport.oboz.ua

 Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій. Думка редакцiї може не збiгатися з думкою авторiв. У разі передруку матеріалів посилання на «Винники Plus» обов’язкове.

Приєднайся до сайту Винники Plus у acebook контакті та в Однокласниках

Читайте також:

Ми маємо своїх призерів України, Європи та світу, — Ігор Жуковський — Винники — Публікації

Депутат Винниківської міської ради від ГП «Пора»,  заступник голови міської організації ГП «Пора» Ігор Жуковський завжди піклувався про розвиток дитячого спорту у Винниках. У розмові з журналістом Юлією Кухар пан Ігор поділився своїми думками про стан дитячого спорту у місті.

Останніми роками разом із проблемами в економіці країни зросли проблеми в розвитку дитячого спорту в м.Винники. Діло в тому що на протязі багатьох років відношення влади до дитячого спорту було на мою думку досить віртуальним, тобто коштів на проведення змагань не виділялось, якщо не помиляюсь, десь з 1991 року, і наші діти в вільний від навчання час не мають куди подітися і кучкуються під першим ліхтариком, біля гастрономів та ресторанів, — почав розмову Ігор жуковський.

— Пане Ігоре, тобто в Винниках немає  дитячих гуртків та секцій?

—  На щастя це не так, є секції з футболу, туризму, вільної боротьби гуртки з художньої самодіяльності, образотворчого мистецтва та інші. До речі вихованці винниківських шкіл мають успіхи на обласному, все державному і навіть міжнародного рівнях, але суть в тому що вони знаходяться на самофінансуванні і працюють дякуючи ентузіазму керівників груп та гуртків, потребують спеціальних приміщень або майданчиків і саме основне потребують допомоги місцевої влади.

— На скільки я знаю Ви допомагаєте тренерам з вільної боротьби вже на протязі декількох років.

— Так, з цією проблемою я зіткнувся декілька років назад. До мене неодноразово звертались тренери та батьки маленьких спортсменів допомогти їм з транспортом для виїзду на змагання.

Діло в тому що необхідно кошти на організацію змагань та забезпечення тренувального процесу. я вже не кажу про те що зі змагань діти приїжджають на Зд.Вокзал та автостанцію Львова о 21-23 год.вечора і в Винники заїхати вже проблемо, а команда мінімум 15-20 спортсменів.

Зіткнувшись з цими проблемами було прийняте рішення організувати громадське об’єднання «Максимус», основною ціллю якого є соціальна мета, це допомога і підтримка дитячого спорту, щоб діти з 8-9 років вже займалися якоюсь справою, були відірвані від вулиці, алкоголю та наркотиків, були дисципліновані, щоб ними займались, вчили, як себе поводити в колективі виховували характер та навчили принципам здорового і активного способу життя.

— Маєте якісь успіхи, плани?

— Маємо все і успіхи, і плани, і проблеми, а якщо серйозніше то ми має своїх призерів України, Європи та світу, а на змаганнях обласного рівнів наші спортсмени змагаються, як правило за призові місця.

Щодо планів зараз йде кропітка робота по підготовці змагання з вільної боротьби серед юнаків та дівчат «Пам’яті С.Бандери», яке відбудеться 12 листопада 2011 року в м. Винники, шукаємо кошти для відправки спортсменів на інші змагання, до речі вихованці тренера з вільної боротьби Проціва Р.Є. будуть представляти львівську область на Чемпіонаті України який відбудеться в 24-27 жовтня 2011 року м.Львів.

Також йде підготовка технічної документації по будівництву спортзалу, скажімо такого соціального напрямку, де б займались діти Винник з сімей малого та середнього достатків і всіх бажаючих долучитись до спорту. Там буде невеличкий зал для ігрових видів спорту, зал для вільної боротьби та інших видів єдиноборств та музей спорту м.Винники.

Але  не все так просто, ми зіткнулись з досить потужною бюрократичною машиною, яка вже зламала не одне добре починання, і зараз всіляко намагається призупинити наш поступовий рух у напрямку до поставленої цілі та все що нас не вбиває робить нас сильнішими.

Я знаю що спорткомплекс буде і нас в цьому підтримує і мер міста і більшість депутатів, а все інше ми зробимо самі.

На закінчення я хочу подякувати винниківських меценатів за постійну підтримку, імена зараз принципово не буду називати тому що дав слово та я думаю ви їх всі знаєте вони одні і ті ж самі.

Приєднайся до сайту Винники Plus у acebook контакті та в Однокласниках

Читайте також:

Найстарішій у світі кішці виповнилось 39 років — Це цікаво — Цікаве про цікаве


У британській сім’ї проживає кішка на прізвисько Люсі, якій нещодавно виповнилося 39 років. Таким чином, вона стала найстарішою кішкою у світі.

Як повідомив власник тварини, Білл Томас, кішка з’явилася на світ ще в 1972 році. У перерахунку на людський вік Люсі зараз приблизно 172 роки. У середньому ж кішки живуть близько 15 років.

Навіть у своєму похилому віці кішка, хоча й втратила слух, але усе ще ловить мишей у саду.

Відомо, що Білл Томас одержав цю кішку в спадщину від своєї хресної, яка померла в 1999 році.

Винники Plus  за матеріалами: ukranews.com

Тігіпко намагається відмежуватися від «регіоналів», — Вадим Карасьов — Стаття — Публікації


Директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, коментуючи заяву Тігіпка про готовність співпрацювати з представниками опозиційних сил у регіонах висловив думку, віце-прем’єр з економічних питань Сергій Тігіпко перед виборами до місцевих рад намагається відмежуватися від Партії регіонів.

«Тігіпко відчуває настрої людей в регіонах, і особливо на сході країни. Вони сьогодні не задоволені, або точніше — розчаровані політикою Партії регіонів, політикою влади, яка в руках «регіоналів”. Крім того, йому треба якось відмежуватися від «регіонів”. Бо виникає питання, що це за Сильна Україна, яка знаходиться у фарватері ПР, яка не може в уряді мати свою позицію, своє обличчя, і проводити реформи про які заявляє пан Тігіпко. Тому потрібно погратися в опозицію”, — переконаний Карасьов.

Політолог вважає, що останні заяви про опозиційність членів провладної команди свідчать про невпевненість у своїх позиція напередодні місцевих виборів.

«Зараз серед політиків модна така гра. Комуністи заявляють про свою опозиційність. Тігіпко починає заявляти про свою опозиційність. Це означає, що члени нинішньої влади, владної команди, не впевнені у своєму політичному майбутньому. І не впевнені, що нинішня влада, в якій вони знаходяться(або в парламентській коаліції, або на рівні уряду), доб’ється економічних результатів, які будуть високо оцінені виборцями. Ось чому вони починають потихеньку покидати «Титатнік”. Такі вони сильні політики Як тільки проблеми у владі, вони починають шукати собі шляхи для відходу”, — зазначив Карасьов .

Також експерт відкидає навіть у майбутньому можливе очолення Тігіпком Партії регіонів.

«Це неможливо. Навіщо йому тоді була б розбудова партії. Тай й донецьке бізнесове ядро Партії регіонів навряд погодиться на передачу влади «києво-дніпровському” клану”, — вважає Вадим Карасьов.

Винники Plus за матеріалами: Gazeta.ua  defpol.org.ua

30-річна американка кілограмами поїдає гумові килимки, подушки (ВІДЕО) — Це цікаво — Цікаве про цікаве


30-річна американка Адель Едвардс зі штату Флорида страждає на незвичайний харчовий розлад: вона кілограмами поїдає гумові килимки, подушки та меблі. Дивна дієта вбиває її, але жінка каже, що нічого не може із собою вдіяти, пише ТСН.

Найулюбленішими ласощами Адель є поролон — наповнювач диванних подушок. Вона ні дня не може прожити, щоб не відкусити шматок дивану. За все життя Адель з’їла вісім диванів і п’ять крісел.

Як розповідає Адель, незвичайна пристрасть сформувалося у неї ще в 10-річному віці. Тоді у дівчинки раптово прокинулося бажання пожувати поролоновий наповнювач диванної подушки. Їй сподобалися смак і текстура синтетичного матеріалу.

З того часу жінка, за її власним визнанням, встигла з’їсти близько 100 кг різних неїстівних речовин. Причому вона споживає не тільки свій улюблений поролон, але й ремені, зроблені з каучуку калоші та інші неїстівні предмети.

На думку лікарів, Адель страждає на серйозний харчовий розлад, який може призвести до її смерті. За останній час Адель вже кілька разів забирали на «швидкій», щоб видалити залишки диванного наповнювача з кишечника. Стан її здоров’я постійно погіршується.

Медики розповіли, що нав’язливе бажання поглинати неїстівні речовини іноді зустрічається у людей різного віку, особливо часто — у вагітних жінок та маленьких дітей. Але, на жаль, якихось ліків від цієї недуги немає. Сама ж Адель каже – «просити мене зупинитися, це як просити алкоголіка кинути пити».

Водночас вона розповіла, що не їсть подушки на очах у своїх дітей, оскільки соромиться і боїться, що вони наслідують її приклад. Вона прокидається зранку, і, поки її родина спить, нарізає поролон маленькими шматками, які зможе їсти протягом дня.

«Я прокидаюся в жаху, думаючи про те, що одного дня мої діти будуть змушені сказати людям: «Наша мама померла від переїдання диванами», — цитує Адель видання Mirror.

Винники Plus  за матеріалами: tsn.ua / mirror.co.uk

Оксана Забужко: «Табачник на посаді міністра освіти України – це все одно, якби в Ізраїлі міністром освіти став антисеміт» — Стаття — Публікації


Табачник на посаді міністра освіти України – це все одно, якби в Ізраїлі міністром освіти став антисеміт. Таку думку в інтерв’ю УНІАН висловила українська письменниця Оксана Забужко.

Письменниця зазначила, що Табачник на кожному кроці бреше: «Називає себе доктором наук, а тепер виявляється, що не лише докторської дисертації не має (про те, що такої фізично не існує, давно писали), – навіть і кандидатської не знайшли! Захищався «по науковій доповіді». З розумним виглядом щось говорить про російську культуру – а відомі кожному випускнику радянського вузу рядки з Кушнєра приписує Блоку (добре, хоч не Пушкіну!). Не людина, а суцільний «фейк».

На думку Забужко, Табачник блискуче володіє «мистецтвом хуцпи». «Слово «хуцпа» походить з ідиш, але вже давно увійшло в усі європейські мови. Воно означає верх цинізму й нахабства, що паралізує опонента, – ту «сверхнаглость», яка від початку була головним більшовицьким прийомом у політичній боротьбі. Як казав Ленін: «Действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью». Побутовий приклад хуцпи подає Вікіпедія: хлопець убив своїх батьків і закликає суд помилувати його на тій підставі, що він сирота. Але в багатьох наших діячів виходить не гірше», – пояснила письменниця.

Вона зазначила також, що Тимошенко геніальна хуцпістка: «І на коротку дистанцію це практично завжди спрацьовує. Згадайте, як на ток-шоу в Шустера депутатка від «регіонів» на неї серйозно (і в принципі, цілком логічно) напалась за газові угоди з Путіним і зажадала відповіді – чому Тимошенко їх досі приховує? А Тимошенко у відповідь покліпала очима й сказала, що «українська жінка повинна бути ніжною». І нападниця лишилась сидіти в ступорі, прихильники зааплодували, і ніхто в студії не встиг оговтатись і зауважити таку очевидну річ – що ніжною треба бути в ліжку з чоловіком, а не з Путіним на переговорах, і не варто плутати професії…»

«І Табачника я не раз у такій ролі спостерігала – коли він, наприклад, спокійно, не кліпнувши оком, розповідав, як він з Азаровим урятував українське книговидання, а навпроти сиділи видавці, які 2004-го року протестували в них під Кабміном, і заворожено на нього дивились, не в змозі видушити й слова… Не можна будувати діалогу з розбійником», – зазначила Забужко.

Винники Plus за матеріалами УНІАН  Фото: lib.aldebaran

Патріарх Кирило є механізмом для ліквідації України, – Олесь Доній — Точка зору — Публікації


Московський патріархат є одним з механізмів для ліквідації держави Україна. Про це заявив депутат Верховної Ради Олесь Доній.

«Якщо мова йде про візит Патріарха Кирила, то потрібно розуміти, що Російська православна церква, у підпорядкуванні який знаходиться Українська православна церква Московського патріархату, до цих пір ставиться до української культури та мови зневажливо, а значить, зверхньо і до основ української державності. До сих пір не дається дозвіл на переклад українською мовою Біблії, і говорити про рівноправні стосунки, як між народами, так і церквами в таких умовах не доводиться «, — заявив Доній.

За словами Донія, Російська православна церква — це не стільки інститут духовності, скільки інститут політики і пропаганди. «І зараз він використовується як один з механізмів ліквідації української державності. А оскільки в Україні до влади прийшли російські націоналісти, то мова йде про збіг інтересів російського керівництва і політичних сил, які зараз при владі в Україні», — заявив народний депутат.

Винники Plus за матеріалами: zaxid.net  xronika.az