Видатні науковці-винниківчани

Винниківчани пишаються своїми видатними земляками.

Серед них і видатні вчені, науковці — Орест Влох, Григорій, Тарас та Юліан Кияки.


Кияк Григорій Степанович (3 січня 1910 р., м.Винники — 30 грудня 1987 р., м. Львів) — видатний вчений і педагог в галузі аграрної науки, доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент Академії наук УРСР, заслужений діяч науки УРСР, завідувач кафедри рослинництва і луківництва (1947–1987 рр.).

Дитинство та шкільні роки його проходили в заможній селянській сім’ї Степана і Марії Кияків. У сім’ї було восьмеро дітей. Батьки всім дали спеціальну освіту. Змалку Григорій допомагав поратися у господарстві. Ще з прадідів у Кияків була пасіка і він також полюбив бджіл, сам доглядав невелику пасіку до кінця життя. Він був вихований твердим селянським хлібом. З малоліття засвоїв дві заповіді: перша – власне почуття обов’язку, а друга – потреба у безперервній праці.

У 1930 році закінчив державну українську гімназію у Львові, а в 1934 р. – рільничо-лісовий факультет Львівської політехніки в Дублянах, отримавши спеціальність інженера-агронома. Після закінчення студій влаштовується позаштатним асистентом класифікатора ґрунтів при кафедрі агрохімії і ґрунтознавства рільничо-лісового факультету Львівського політехнічного інституту.Вивчав ґрунти і сільське господарство Західної України – від Полісся до Карпат. Зібраний матеріал використовує для складання карти ґрунтів заходу України.

З 1936 р. обіймає посаду асистента науково-дослідної станції з освоєння боліт у м. Сарни Рівненської області. Працює над проблемою раціонального сільськогосподарського використання низинних боліт і торфовищ. У 1939 р. захистив у Львівському політехнічному інституті дисертаційну роботу на тему «Вплив сільськогосподарських культур і сівозмін на хімічні й фізичні властивості низинного торфовища» й здобув науковий ступінь доктора технічних наук. Захистив докторат на рільничо-лісовому факультеті Львівського політехнічного інституту. З 1940 р. – доцент кафедри рослинництва агрономічного факультету Львівського політехнічного інституту. У період німецької окупації (1941-1944 рр.) – викладач рослинництва і луківництва на фахових сільськогосподарських курсах у Дублянах. Зберіг від вивезення до Німеччини цінний посівний матеріал – 200 місцевих форм і сортів сільськогосподарських культур. У 1942 р. був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (математично-природничо-лікарської секції). У 1944 р., після звільнення Львова від гітлерівської окупації, завідує кафедрою загального землеробства і рослинництва Львівського політехнічного інституту.

У 1945 р. ВАК Міністерства вищої освіти СРСР, на підставі захищеного за Польщі докторату, присуджує Г. С. Кияку науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук і присвоює вчене звання доцента.

У 1949 р. присвоєно вчене звання професора, а у 1951 р. обрано членом-кореспондентом Академії наук УРСР. У 1956 р. в Харківському сільськогосподарському інституті успішно захистив докторську дисертацію на тему «Яра пшениця в західних областях УРСР» з присудженням наукового ступеня доктора сільськогосподарських наук.
Невтомну наукову працю, педагогічну роботу вчений поєднував з роботою за сумісництвом завідувача відділу рослинництва Інституту агробіології Академії наук УРСР. У 1964 р. йому присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР». Був членом сільськогосподарської секції Комітету з Державних премій УРСР в галузі науки і техніки при Раді Міністрів УРСР.

Він виплекав високоврожайні сорти пшениці ярої Дублянка – 4 та Новоподільська, пшениці озимої Галицька, жита озимого Львівське, ріпаку озимого Дублянський і ріпаку ярого Львівський, бобів кормових Коричневі, тощо. Ріпак сорту Дублянський – один із перших у СРСР, районований у 17-ти областях різних ґрунтово-кліматичних зон – від західних областей до Далекого Сходу. Створені сорти сільськогосподарських культур характерні високою продуктивністю й займали великі площі, здебільшого у західних областях України.
Багато років учений приділяв значну увагу вивченню раціонального використання торфовищ.

У 1970 р. Президія Академії наук УРСР за цикл робіт у галузі рослинництва, селекції та луківництва, нагородили Г. С. Кияка премією ім. В. Я. Юр’єва.

Григорій Кияк – автор близько 200 наукових праць з питань рослинництва, луківництва, селекції та охорони природи, в тому числі підручників, навчальних посібників, восьми монографій, брошур і статей.

Григорій Степанович Кияк був не лише видатним ученим, талановитим педагогом, а й громадським діячем. Його обирали депутатом Верховної Ради колишнього СРСР ІІІ і ІV скликання та депутатом Львівської обласної ради народних депутатів.
Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Леніна, медалями «За трудову доблесть», «За доблесну працю», почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, великою золотою медаллю ВДНГ та чотирма бронзовими медалями ВДНГ.

Влох Орест-Степан Григорович (2 липня 1934 р., м. Винники — 5 травня  2009 р., м. Львів) — засновник і директор Інституту фізичної оптики, був не лише видатним вченим, а й активним громадським діячем, одним із засновників Руху.

У 1986 р. саме завдяки йому було зупинено ланцюгову реакцію на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. У Львівському університеті ім. Івана Франка О.Влох заснував кафедру нелінійної оптики, СКТБ «Модулятор», факультет перепідготовки кадрів. З його ініціативи у Львові засновано науково-дослідний Інститут фізичної оптики МОН України, який він очолював до останніх днів. За допомогою ідей Влоха можна було вимірювати відстань до Місяця з точністю до міліметра. Науковця запрошували працювати на секретних заводах. Він був засновником та головним редактором наукового журналу «Ukrainian Journal of Physical Optics», членом редакційних рад наукових журналів («Функціональні матеріали», «Науковий Світ»), членом наукової ради з фізики сегнетоелектриків і діелектриків при АН СРСР та галузевої науково-методичної ради відповідного профілю, організатором наукових конференцій і шкіл, зокрема міжнародних.

Написав понад 550 наукових праць. Також О.Влох був дійсним членом Міжнародного союзу кристалографів та одним із засновників АН Вищої школи України. Він вклав свої знання не лише в усунення наслідків Чорнобильської трагедії, а й у виявлення причин хіміко-токсичного забруднення західного регіону України. Як один із засновників Народного Руху України та народний депутат Верховної Ради України I-го демократичного скликання, був організатором багатьох заходів, спрямованих на підняття національної свідомості українців в період 1988-1991 рр. У своїх виступах він відстоював необхідність відновлення історичної, культурної і духовної ідентичності українців, встановлення добросусідських міждержавних стосунків. 

Серед його нагород — золота медаль ВДНГ СРСР, диплом пошани ВДНГ УРСР, «Нагорода Святого Володимира» АН ВШ України, диплом і срібна медаль «За досягнення в ХХ столітті» (Кембридж, ІВС), Благословенна грамота Патріарха Київського і всієї Руси-України за церковні заслуги перед Українською Православною Церквою Київського Патріархату, орден «За заслуги» III ступеня.

Орест Влох помер 5 травня 2009 р. на 75-му році життя. Його поховали на Личаківському цвинтарі.

Тарас Кияк — «Почесний громадянин міста Винники»
фото: Андрій Жук

Кияк Тарас Романович (народився 23 березня 1944 р. у Винники) — український вчений-мовознавець, громадський та політичний діяч, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та практики перекладу з німецької мови Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка, почесний доктор Інституту придунайських країн та Центральної Європи у Відні, народний депутат ВР другого скликання, координатор групи «Конституційний центр», голова міжпарламентської групи «Україна-Німеччина» Верховної Ради України (1995-1998 рр.), один із засновників науково-дослідного Центру буковинознавства, голова Чернівецької обласної організації товариства «Просвіта» (1990-1995 рр.), голова Українського термінологічного товариства (від 2002 р.), один із членів-засновників Демократичної партії України (1990-2003 рр.). Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.

Автор статті 10 (про мову) Конституції України. Автор понад 250 наукових робіт.

Закінчив факультет романо-германської філології Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича (1965 р.) за фахом «Німецька мова та література». У 1978 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук на тему: «Количественные оценки мотивированности терминологических единиц». У 1989 році відбувся захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. Тема дисертаційного дослідження: «Мотивированность лексических единиц (количественные и качественные характеристики)»

У Винниках прожив лише 4 перші місяці життя. Далі разом з сім’єю змушений був доволі часто змінювати місце проживання. Це тому, що сім’я була зв’язана з Українським Рухом Опору.

23 серпня 2012 р. сесія Винниківської міської ради присвоїла звання «Почесний громадянин міста Винники».

Кияк Юліан Григорович (народився  25 січня 1946 р. у Винниках — видатний медик, професор, завідувач кафедри сімейної медицини (від 2005 р.).

Закінчив медичний факультет Львівського медичного інституту (1970 р.).
Працював: терапевт Турківської райлікарні Львівської обл. (1970-71 рр.); терапевт (1971-72 рр.), кардіолог міського інфарктного відділення (1972-80 рр.), завідувач кардіологічного відділення (1980-81 рр.) 8-ї клінічної лікарні м. Львова, заочний аспірант кафедри патологічної анатомії Львівського медичного інституту; асистент (1981-82 рр.) кафедри факультетської терапії педіатричного і санітарно-гігієнічного факультетів; асистент (1982-89 рр.), доцент (1989-2001 рр.), професор (2001-2005 рр.), завідувач (від 2005 р.) кафедри сімейної медицини ФПДО Львівського медичного університету.
Кандидат медичних наук (1979 р.), доцент (1991 р.), доктор медичних наук (2000 р.), професор (2002 р.).

Автор близько 300 наукових і навчально-методичних праць.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР

У Лос-Анжделесі завершилася церемонія нагородження «Оскар» (ВІДЕО)

Оскарівська епопея завершилася! Найкращим фільмом року визнали політичний трилер «Операція Арго».

Оскара за фільм отримав Бен Афлек — режисер та виконавець головної ролі.

Найближчого конкурента фільму — історичну драму «Лінкольн» — відзначили за найкращу чоловічу роль. Золоту статуетку отримав британець Деніел Дей-Льюїс. Він став першим актором, хто може похвалитися трьома нагородами за головну чоловічу роль. Усі подробиці вісімдесят п’ятої церемонії вручення кіно-премії «Оскар» — розкаже наш власний кореспондент у Сполучених Штатах Дмитро Анопченко.

Церемонія тривала понад чотири години. Її готували двоє найвідоміших бродвейських продюсерів, тому шоу уперше за багато років було неймовірно динамічним. і нагадувало мюзикл в найкращих американських традиціях. За законами мюзиклу роздали і «Оскарів».

Не обділивши і не образивши нікого. Стівен Спілберг не отримав статуетку за режисуру — але його «Лінкольну» дали приз за найкращу чоловічу роль. Деніел Дей-Льюіс зіграв великого американського президента, досягнувши вражаючої портретної і психологічної схожості.

Джерело:

Іван Липа і Винники

24 лютого Винники відзначатимуть 148 річницю з дня народження відомогого громадсько-політичного діяча, письменника, співзасновника таємного товариства „Братство тарасівців» Івана Липи.

Доля Івана Львовича тісно пов’язана з Винниками, де він прожив частину свого життя, творив і помер. Тут він і похований.

Липа Іван Львович ( літературні псевдоніми Петро Шелест, Іван Степовик; 24 лютого 1865 р., м. Керч — 13 листопада 1923 р., м. Винники) — громадський і політичний діяч, письменник, лікар. Після закінчення Керченської гімназії у 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету. На Слобожанщині І.Липа захопився українськими державотворчими ідеями. Писав твори під впливом творчості Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова.

У 1891 р. разом з однодумцями Б. Грінченком, М. Міхновським здійснює поїздку до Канева, на могилу Кобзаря – там і осінила їх ідея створити політичний нелегальний гурток «Братство тарасівців». І.Липа згадує про це так: «Велика і незабутня могила генія міцно і чарівно з’єднала нас любов’ю. Дух же Тарасів між нами німим і невидимим свідком нашої присяги, що ніхто з нас несхибне у бік, не покине своєї України…

Тут то ми ухвалили заснувати українське таємне політичне товариство і назвати його на честь Поета нашого й того місця де ця думка виникла – «Братство тарасівців».

У 1893 р. «Братство тарасівців» було розгромлене, а Іван Липа заарештований. Після 13 місяців ув’язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. Навчання закінчує в Казані у 1897 р. З 1902 р. Іван Липа проживає в Одесі, займається лікарською практикою. У 1904 — 1905 рр. побудував у м. Дальник лікарню для незаможних жителів.

Організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 р. видавав альманах «Багаття» (разом з дружиною). Співпрацював з одеською «Просвітою» і Одеським літературним Товариством. Брав активну участь в українському національно–визвольному русі. Під час революції 1917 р. українці Одеси створили так званий Керований комітет , членом якого став І.Липа. Згодом його обирають комісаром Одеси. На цій посаді він пробув до травня 1918 року, пізніше його було обрано лікарським інспектором Одеси. Мешканці Одеси висувають кандидатуру І. Липи до уряду УНР від Партії Соціалістів–Самостійників. 1 січня 1919 р. він покидає Одесу і їде до Києва.

У період Директорії УНР — керуючий управлінням культури і віровизнання в урядах В. Чехівського, С. Остапенка, Б.Мартуса. Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 р. входить до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час працює міністром охорони здоров’я в уряді УНР в екзилі.

Політична обстановка в Україні змусила І.Липу разом з сином Юрієм залишити Київ і емігрувати спочатку до Вінниці, потім у Кам’янець – Подільський , Станіслав. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща).

На початку 1922 р. І. Липа переїжджає до Львова. 1 березня 1922 р. прибуває до Винник, про що свідчить запис в особистому записнику.

У Винниках він провадить життя, позбавлене політики: займається лікарською практикою і пише. Проживав Іван Липа, як приватний лікар у хаті Марії Лозовської по вулиці Лесі Українки (колишня вулиця Шашкевича). Будинок цей зберігся і донині. У Винниках він відкрив медичну амбулаторію, на якій біліла табличка з написом «Д-р мед. Іван Липа. Приймає». Важка та була практика в чужій хаті, і переслідувала його польська поліція, бо не мав дозволу на практику.

У Винниках у цей час проживав Іван Огієнко, який постійно спілкувався з самотнім Іваном Липою. І.Огієнко залишив цікаві спогади про Івана Липу, про його життя і побут у Винниках. Опубліковані вони були в журналі «Наша культура» за 1937 р. Жив Іван Липа у Винниках дуже скромно й убого, бо заробляв мало.

Іван Огієнко в своїх спогадах цитує Івана Липу: « Наш державний здвиг невгасимим вогнем запалить усі живі українські душі, і свого часу таки принесе відповідний плід. Помремо ми, але святий вогонь, що його ми сміливо запалили, уже ніколи не погасне. Це те, що переживе нас і створить найрозкішніші легенди в Україні…»

У Винниках Іван Липа пише новели «Кара» та «Утома», твори вишукані, виткані, як писав його син Юрій, «ніби блакитним цвітом». Трохи більше року прожив І.Липа у Винниках. Але думками завжди був з близькими і рідними людьми, з якими розлучила доля, — дружиною Марією, що залишилася в Одесі, і сином Юрієм – студентом медичного факультету Познанського університету, з яким підтримував постійний зв’язок через листування.

В листопаді 1923 р. стан здоров’я Івана Липи різко погіршився (з травня 1919 р. хворів на рак шлунка). 13 листопада Івана Липи не стало. За віросповіданням І.Липа був щирий православний. Хоронив його греко –католицький священник о.декан Григорій Гірняк (з дозволу митрополита Андрея Шептицького).

Поховано д-ра Івана Липу 15-го листопада у Винниках.

Газета «Діло» за 18 листопада 1923 р.писала:

«Похорон д-ра Iв. Липи

В четвер 15 с. м. о 3-ій год. пополудни відбувся у Винниках похорон бл. п. д-ра ІB. ЛИПИ. Мимо слотливого дня, мимо того, що падав дощ і стояло страшне болото, в похороні взяло участь дуже багато народу, як місцевих громадян, так і львівської української громади, передовсім численної наддніпрянської еміграції з президією «Українського товариства до помоги емігрантам з Великої України» на чолі, а також представників галицько-українських політичних і культурних організацій: від «Народного Комітету» (голова д-р В. Бачинський, секретар д-р А. Говикович, д-р Я. Олесницький), від ред. «Діла» — нач. ред. д-р Д. Левицький, від «Просвіти» — проф. Ст. Шах, від «Українського Лікарського Т-ва» д-р M. Музика й ин. Похорон провадив місцевий парох, декан о. Гірняк з трьома дооколичними священиками. Співав хор місцевої читальні «Просвіти».

Пo відправленню панахиди в мешканню, де жив Покійник, тіло перенесено до церкви, де відбувся парастас. Підчас богослужения, саме, як співали «Вічную память» небіщикові, явився Його син, котрий приїхав з Познані. Був це дійсно трагічний момент, що дуже зворушив присутних.

По парастасі сказав гарне прошальне слово о. декан Гірняк, славлячи заслуги Покійника, а по винесенню труни з церкви промовив в імени «Нар. Комітету» д-р Я. Олесницький, підносячи хрустальний характер Небіщика.

На цвинтарі промовляли над гробом д-р E. Щуровський, адвокат з Винник, в імени винницької громади й місцевих українських товариств, поет M. Вороний, як давний приятель Покійного та в імени наддніпрянської еміграції, проф. CT. Шах від Гол. Виділу Т-ва «Просвіта», д-р M. Музика в імени «Українського Лікарського Товариства».

На цьому місці мусимо з правдивим признанням піднести промову M. Вороного. Цe була незвичайно сильна, натхненна, поетична мова, котра зворушила всіх присутних до сліз.

Промовець згадав ті далекі часи, 30 літ тому, коли в купі з Липою й під проводом його організували «Братство Тараса», першу українську політичну орґанізацію самостійницького характеру, очевидно нелегальну. Згадав про незвичайну скромність покійного що до своєї особи й твердість та непохитність його в справах громадських, про відданність його рідній Україні, про його заслуги як послідовного українського державника-самостійника, про злидні на еміграції й прикрости «азилю», які докучали покійникові в останнім часі.

Промова, переплетана мотивами з українських голосінь, повна жалю й розпуки по помершім та пророчої заповіди, що здійсняться мрії його, зробила потрясаюче вражіння: і священники, й народ плакали, слухаючи її.

Труна покійного повна була квітів, зложених друзями й товаришами та знайомими. Крім того зложено багато вінців від «Українського T-ва допомоги емігрантам з В. України» (білі цвіти з синьожовтими лентами з надписом: «Ів. Липі — борцеві за Самостійну Україну», «Від Української Армії», «Інтернованого Українського вояцтва», «Гуртка діячів Українського Мистецтва у Львові», «Студентів Українців Краківської Академії Мистецтв», від громади м. Винник, від винницької читальні «Просвіти» й Сокола та ин.».

Поховали І. Липу неподалік Стрілецької могили. Споруджено пам’ятник І.Липі в 1937 р., встановив його син Юрій, якому батько залишив духовний заповіт – «Йти по життю, чесно виконуючи і професійний обов’язок і тримаючи в серці незгасиму віру в майбутнє незалежної держави – України».

На честь Івана Липи названа одна з вулиць Винник.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР

«Святослав» в гостях у «Вечірнього простору» (ВІДЕО)

15 лютого учасники і керівники народного ансамблю танцю «Святослав» прийняли участь у святковій програмі Львівського телебачення.

У Стрітенський вечір, телеглядачі мали змогу переглянути виступ артистів ансамблю, а також послухати засновника ансамблю «Святослав» Григорія Козловського та художнього керіника Тетяну Патер.


  

 

Глинянська дорога – Ялівець — Гори — пивоварня Грунда — «Маріївка» — Млинівці – «Забава»

Кліматичний заклад «Маріївка» між Львовом і Винниками, 1887 р.
фото: lv.at.ua

По такому маршруту колись добиралися з центру Львова до Винник.

Протягом століть зі Львова до Винник вели дві дороги. Одна з них, Глинянська, що йшла на схід, до Києва і на південь – у Крим. Друга – дуже вибоїста, придатна лише у суху погоду, починалася біля Личаківської рогатки, вела через Ялівець, коло Горів, через пивоварню Грунда, вздовж  р. Маруньки і виходила на Забаву. Називалась вона нижньою дорогою. У 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Бродську дорогу (цісарську)  на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні з’єднує Винники зі Львовом. Дороги з твердим покриттям називали по-різному: «гостинець», «цісарська дорога».
 
Маршрут починався з Глинянської дороги. Глинська або Глинянська дорога  називалась  ще з XV ст.  У XVI ст. за частиною дороги закріпилась паралельна назва – Личаківська. У 1787 р. Глинянська  вулиця стала головною артерією Личакова. Нею простягалися цісарський гостинець на Золочів, де він розгалужувався на Броди (далі на Волинь до російського кордону) й на Тернопіль, а звідти через Чортків на Поділля й до Чорного моря. Під час німецької окупації 1941–1944 рр. вулиця називалась Східною (Oststrassе). У 1944 р. її перейменували на В. Леніна. У 1990 р. вулиці повернуто її попередню назву.

Там, де закінчується підйом вул. Личаківської і вона стає рівною, тривалий час стояпа рогатка — пристосування, яке перекривало дорогу до міста. За право проїзду до міста з селян, котрі везли продукти, стягали мито. Поступово і саме місце дістало назву Личаківської рогатки.

У районі Личаківської рогатки (перехрестя сучасних вулиць Пасічної та Личаківської) маршрут перетинав місцевість — Ялівець (Яловець) .

За однією версією, назва походить від рослини ялівець, останні екземпляри якої зустрічались тут ще у 1930-х роках. За іншою версією цю назву породили неврожайні (ялові) землі цієї місцевості. Давній топонім нині зафіксований лише у назві невеликої вулиці Ялівець. Місцевість також мала й іншу назву — «Машів».

Поселення, територія якого починалась за вул. Біваковою (тепер Голинського), оточена землями громади Кривчиці, здавна належала до міста Львова. Наприкінці XIX ст. тут збудовано кавалерійські казарми, які у 1920-х роках використовувались як табір для інтернованих та полонених українців. Пізніше тут розміщувався 14-й полк уланів (так званих «Язловецьких»). Після 1944 р.казарми зайняла кавалерія Червоної армії, а дещо пізніше тут влаштовано 28-й авторемонтний завод Міноборони СРСР. У 1920—1930-х рр. територія Ялівця забудована віллами та невеликими кам’яницями. У 1950-х рр. в ярах Ялівця створено велике звалище військової техніки.

За Ялівцем починалося село Гори.

Село було приєднано до Львова лише у 1958 р. До 1958 р. межі Львова закінчувались біля вул. Букової. Далі йшла територія с. Гори (На Горах, Підгори), що належали до Винниківського району, відрізок нинішньої вул. Личаківської на території цього поселення називався вул. Міцкевича. У 1990 р. вулиці повернуто її попередню назву (Личаківська). Місцеві жителі ще й досі цю територію називають «Під Горами».

У с.Гори знаходилася броварня Грунда, куди заходилось на пиво і на новини.

Пиво Грунда славилось далеко за межами Львова. Броварня заснована у 70-х рр. XIX ст. У 1922 р. Львівське Акційне Товариство Броварів та віденська фірма «Маутнер-Маргоф» на базі броварні створила Акційну спілку «Лисиницька фабрика пресованих дріжджів та спирту». З 1945 р. це – Львівський дріжджовий завод. Недосконала система очистки стоків мала шкідливий вплив на Маруньку, практично знищила її. У 1994 р. на місці дріждзаводу створено АТ «Ензим».

За Горами дорога проходила біля кліматичного лікувального закладу «Маріївка».

Близько 1885 р. львівський підприємець Еміль Браєр збудував у долині річки Маруньки недалеко від сучасного Винниківського озера кліматичний лікувальний заклад «Маріївка». Заклад було розташовано у мальовничій околиці Львова, на узгір’ї серед великого парку, тут застосовували найсучасніші методи лікування та процедури. Під керівництвом інженера на території санаторію звели кілька красивих будівель: каплицю, житловий будинок – «Віллу», літній будиночок, званий «Швейцарка» та «Курхауз» — санаторний будинок із гімнастичним і більярдним залами. У дворі викопали колодязь, глибиною 17 м.

Окремо стояла так звана ледовня. Взимку на ставках вирубували брили льоду, складали їх у спеціальні тунелі, зберігали так впродовж усього літа і використовували для потреб санаторію. Територію «Маріївки» прикрасили гарними клумбами, декоративними кущами. Навколо санаторію висадили бузок, жасмин, сосни і туї. У санаторії лікували, в основному, хвороби опорно-рухового апарату. Лікувальні грязі привозили у бочках з Італії, до послуг пацієнтів були тренажерний та масажний зали. Санаторій мав обладнання, яке за призначенням і принципом дії нагадує сьогоднішні солярії, сауни і джакузі. Головний акцент «Маріївка» робила на водолікуванні, сонячних ваннах, чистому повітрі і спеціальній дієті.

Наприкінці XIX ст. Браєр збанкрутував, його майно продали з аукціону, заклад придбав відомий інженер Карл Ріхтманн. «Маріївка» існувала до I світової війни.

Дальше дорога пролягала вздовж р. Маруньки, через Млинівці на «Забаву».

Першу письмову згадку про Млинівці маємо  в джерелах за 1365 р., а у  1453 р. селом заправляв вже старшина Микола – тивун (категорія привілейованої сільської старшини княжого часу).

Як виглядало село Млинівці в ХVІ ст., можна уявити з цікавого документа, виявленого професором  В. Грабовецьким у Львівських городських книгах Центрального державного історичного архіву України в м. Львові (ф. 9, т. 333, арк. 564-570). У цьому документі іде мова про спір між феодалами, власником села Винник і власником села Млинівці, про кордон між ними в 1542-1568 рр. З документу видно, що село Млинівці (1543 р.) знаходилось «під тією дорогою, яка вела з Винник до Львова» і було приватною власністю католицького ксьондза Мніщковського, який успадкував його від своїх предків.
 
У селі проживали селяни-кріпаки «піддані» католицького ксьондза, які змушені були виконувати важкі феодальні повинності: панщину, натуральні, грошові, церковні та інші данини.

У центрі села був панський двір, озеро з греблею, млином і корчма. В 1542 р. тут мешкав якийсь Коваль, хата і кузня якого лежала «на віддалі пострілу з лука» під високою горою (теперішньою «Лисівкою»). Вона розділяла Млинівці від Винник. Власник щорічно отримував значні прибутки не лише з панщини, але й ставу, де була риба, і з кількох млинів та корчми. Свою продукцію з поля: ярину, овочі, збіжжя і навіть лісові плоди селяни продавали або в самому Львові, або в галицькому передмісті цього міста.

Як це велося в середньовіччі, шляхта сусідніх сіл намагалася збільшити свої земельні володіння за рахунок сусідніх сіл прямим насильством. Тоді між шляхтою велися постійні чвари, які закінчувались судовими процесами. В середині ХVІ ст. власники Винник шляхтичі Лагодовські намагались захопити частину Млинівців і повели суперечку за грунти з власником села ксьондзом Мнішковським. Цей судовий спір розглядався двічі у ХVІ ст.

Справу розглядав Львівський міський суд. Судова комісія була змушена прибути на місце, щоб обстежити території і примирити сусідів. Однак це не полегшило становища селян Млинівців і вони ще довго терпіли від здирств винниківських шляхтичів.

Наприкінці ХVІІ ст., під час наступу татар, село було знищено, залишилось кілька хат навколо ставу, які були приєднані до Винник. Після цього ставом володіли окремі власники, а село Млинівці зникло з карти, тільки деякий час тут працював ще млин.

За Млинівцями де долина Маруньки стає широкою, починається околиця Винник з мелодійною і веселою назвою «Забава».

На луках над Марунькою люди збиралися на обрядові дійства, свята, забави, звідси і назва урочища. На південному схилі лісу, відкритому до сонця, здавна плекали виноград, що і дало згодом назву місту Винники.

Сіножаті над Марунькою називались «Бліх», «На бліху», від німецького «bleichen», що означає «відбілювати». Тут господині прали і відбілювали на сонці домоткане полотно.

З побудовою цісарської  Нижня дорога не перестала функціонувати. Для багатьох вона мала свої принади і переваги – була коротшою, звичною, вела попри млини, броварню, куди заходилось на пиво і на новини. У важкі повоєнні роки, коли проїзд у автобусі був розкішшю, багато мешканців Винник діставалися до Львова пішки саме цією Нижньою дорогою.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР

Фото:

Планку підняли високо, її потрібно втримати, — Роман Гданський

У минулому сезоні винниківський «Рух» виграв усі турніри, у яких брав участь. Окрім меморіалу Ернеста Юста та кубка області, команда виконала найголовніше завдання на сезон – стала чемпіоном області серед команд Прем’єр-ліги.

Наприкінці січня команда Романа Гданського зібралася у Винниках і розпочала роботу до підкорення нових турнірів. Які зміни відбулися у складі команди, як «Рух» готуватиметься до нового чемпіонату у Прем’єр-лізі області та чи гратиме команда у регіональній другій лізі України, Роман Гданський розповів кореспонденту Вголосу.

— Романе Юрійовичу, як команда готується до нового чемпіонату?

— Зібралися ми 23-ого січня у Винниках, відколи і почали активно працювати. Зараз багато працюємо над фізичною підготовкою, бігаємо кроси, займаємося у тренажерному залі. Біля готельно-розважального комплексу «Святослав» маємо поле зі штучною травою. Там працюємо з м’ячами. Словом, усі умови для хорошої роботи у нас створені. Єдиний мінус – немає природного поля, однак з цим нічого не вдієш.

Нещодавно «Рух» грав товариський матч зі «Скалою», у якому основний склад Вашої команди обіграв суперника з рахунком 1:0, а молодіжний програв 0:2.

Грали два тайми по 30 хвилин основними і молодіжними складами на штучному полі у селі Довгому. Наші гравці довгий час привикали до поля. Воно було дещо твердим та водночас слизьким. Деякий час пішов футболістам на адаптацію. В цілому, по грі усе нормально.

У другому таймі ми адаптувалися до поля, у нас появився контроль м’яча. За п’ять хвилин до завершення матчу забили переможний гол з пенальті (гол забив Роман Манорик – Авт.). А в цілому була рівна гра.

— Які враження залишила «Скала»?

— Зі цією командою завжди приємно грати, адже «Скала» грає в якісний футбол. З такою командою можна порівняти свої сили і взнати власні слабкі місця.

— Окрім матчів на турнірі Ернеста Юста, чи заплановані у Вашої команді ще якісь товариські матчі?

— Не виключаю варіант, що зіграємо зі «Скалою» ще один спаринг. Наразі конкретики немає, однак є попередня домовленість. Якщо отримаємо від них запрошення, приїдемо знову в гості.

— На меморіалі Ернеста Юста «Рух» стартував з розгромної перемоги з рахунком 10:1 над «Карпатами» U-16. Чи є конкретні завдання на цей турнір?

— Навіть коли ми виграли турнір минулого року, конкретного завдання перед командою не було. Цього року також немає такого завдання, однак ми розуміємо, що планку підняли високо і потрібно її втримати. Хочеш чи не хочеш, свій рівень потрібно доводити.

— На цьому турнірі на Вашу команду, мабуть, налаштовуються по-особливому, адже «Рух» є одним з фаворитів змагань…

— Так і є. І в минулому сезоні на нас налаштовувалися як на останній матч. Цього року, думаю, буде так само. Вважаю це добре, адже кожен матч виходить важким, навіть коли команда слабша від нас.

— Чи задоволені селекційною роботою в команді? Знаю, що команду покинули кілька гравців після завершення минулого сезону.

— Так. Бандрівський, Писько, Грешта, Мостовий та Шуга покинули нашу команду після завершення попереднього сезону. Ігор Мігалевський поїхав до Польщі, де спробує свої сили у найсильнішому польському чемпіонаті. Швидше за все, він там залишиться. Інші гравці, які пробували свої сили в других командах, повернулися у табір «Руху». Натомість ми взяли до себе захисника Івана Дикого, який минулого сезоні грав за ФК «Куликів». Загалом, нам достатньо тих людей, які є у нас в команді, тому селекційна робота якщо і продовжиться, то лише точечна.

— У складі Вашої команди є кілька гравців, які переросли рівень чемпіонату області. Чи згідні з цим?

— У нас є чимало футболістів, яким під 30 років. Серед вік у нашій команді – 28 років. Вважаю, що немає сенсу у такому віці їм втікати кудись з команди. У нас нормальні умови і їх все влаштовує. Щодо молодих гравців, то на тому рівні їм потрібно ще трошки пограти і тоді можна пробувати себе десь вище.

— Чи відомо Вам уже щось про майбутній чемпіонаті у Прем’єр-лізі області?

— Федерація планує його розпочати на початку квітня. Багато чого залежить від погодних умов, від полів. Щодо кількості команді, то планують 14-16. Утім, якщо буде 14, було б добре. Як правило, це вирішується за два тижні до початку чемпіонату. Самі знаєте, що коли чемпіонат наближається, команд зазвичай не збільшується, а зменшується.

— Чи гратиме у чемпіонаті області принциповий суперник Вашої команди «Карпати» з Кам’янки-Бузької?

— Думаю, що так. Ця команда зараз грає на меморіалі Ернеста Юста. Матчі «Руху» з «Карпатами» відкрили багатьом людям очі на футбол в області… (Сміється). Після завершення сезону хотілося якоїсь перерви, аби відійти від футболу і від тих матчів зокрема.

— Найбільше, мабуть, вимотав чемпіонат…

— Так. Було завдання його виграти. Футболісти хотіли настільки це зробити, що це бажання іноді їм аж зашкалювало і вони не могли себе вільно почувати. Інколи не могли справитися зі своїми емоціями.

— В одному зі своїх інтерв’ю президент «Руху» Григорій Козловський сказав, що розглядає варіант з участю команди у регіональній другій лізі. Звісно, якщо її створять…

— Конкретики наразі немає. Скажу так: на другу лігу ми наразі не замахуємося, цього року гратимемо у чемпіонаті області. Про регіональну лігу чув. Утім, буде конкретика – будемо думати. Загалом, я за те, аби команда грала на якісніших полях. В області, на жаль, не ті поля, які б хотілося бачити. Хороші поля лише у Винниках та Моршині. Дуже б хотілося, щоб ми грали на кращих полях і щоб команди працювали у тому напрямку.

Фото: Андрій Жук, Винники Plus

Гора Шипшина і «Цісарська криниця»

Цісарська криниця

Продовжуючи свої публікації про історію та природу Винник, депутат ВМР, доцент ЛНУ ім. І. Франка, Андрій Байцар цього разу пропонує ознайомитись з цікавими фактами про гору Шипшину та Цісарську криницю.

Праворуч біля в’їзду до Винник зі сторони Львова розташована гора Шипшина. Її висота становить 336 м. Зараз вона заросла лісом, а колись з неї відкривався чудовий краєвид на Винники. Гора знаходиться між старою залізничною колією Львів – Підгайці (діяла до 1944 р.) і шосейною дорогою Львів –  Винники. Можливо ці обставини і стали головною причиною перетворення її у місце відпочинку Митрополита Андрея Шептицького.

Сідловиною вона плавно переходить у підніжжя г.Жупан. Південно-східний схил гори – стрімкий, а  південно-західний – більш пологий. Схили покриті сосново-грабово-буковими лісами, що проростають на сірих лісових грунтах.

У 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Бродську дорогу (цісарську)  на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні проходить біля г.Шипшина.

Біля підніжжя гори  розташована «Цісарська криниця».

Ігор Тимець у книзі «Таємниці тютюнової фабрики» згадує про неї: «Зі збільшенням обсягів виробництва виникли проблеми із забезпеченням фабрики тютюну водою. Криниці, якими користувалися ще з часів існування замку вже не давали необхідної кількості води. Тому в 1823-1826-х рр. у г. Жупан проклали штольні й збудували закритий резервуар, який отримав назву «Цісарська криниця». Вода з «Цісарської криниці»  надходила на тютюнову фабрику. За переказами  «Цісарською» її назвали через те, що воду з неї пив австрійський цісар. Легенда частково правдоподібна. За матеріалами М. Влоха, австрійський імператор Франц І під час подорожі Галичиною у 1817 р.  відвідав фабрику тютюну у Винниках та оглянув виробництво».

М. Влох у розділі «Хроніка тютюнової фабрики» пише: «1817р. Кам’яний збірник на воду, будова нового табачного млина із шлюзою».

У межах  Давидівського пасма (Винниківське лісництво) розташований цікавий туристичний об’єкт  — «Стежками Митрополита Шептицького».

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР 

У Винниках триває реконструкція вуличного освітлення

Для охоплення всієї території Винник вуличним освітленням  владі  необхідно два роки. Перший етап однієї  з найпріорітетніших  програм міста планують закінчити в 2013р.

Саме для цього значну частину бюджетних коштів  Винниківська міська рада виділила на роботи з покращення вуличного освітлення.

«Проблеми з освітленням  нічних вулиць у Винниках існують далеко не перший рік.  До приходу сьогоднішньої влади  цьому питанню   ніхто  не  приділяв уваги. Усвідомлюючи актуальність проблеми, керівництво міста взялося за її вирішення.

Ще в минулому році розробили відповідну програму і розпочали роботу. Частину роботи минулого року  виконати  таки вдалося.

У 2013 році завершать роботи з  реконструкції шаф вуличного освітлення й встановлення в них трьохзонних лічильників для обліку електроенергії. Це дасть змогу поділити період освітлення вулиць на три категорії з різними коефіцієнтами оплати.

А це, в свою чергу, дозволить  збільшити тривалість освітлення наших вулиць одночасно зі зниженням вартості цієї послуги (завдяки застосуванню понижуючого коефіцієнту!) Окрім цього планується  розпочати реконструкцію вуличного освітлення девяти вулиць , на які вже є готова проектно-кошторисна документація.

Проект охоплює вулиці Івасюка, Бічну Івасюка, Сахарова, І. Франка , Шевченка, Винна Гора , Ломоносова, Кияка,» — твердить радних міського голови з житлово-комунальних питань М.Р. Желіско.

Вся програма  розрахована на два роки, відтак, у 2014 році планують приступити до роботи з покращення освітлення   інших вулиць.

«Ставимо перед собою завдання освітити всю територію Винник. Відновлюємо вже існуючі  мережі вуличного освітлення  та будуватимемо  їх там, де їх ніколи не було», – каже міський голова Сергій Уваров.

Програмою вуличного освітлення передбачено охопити найвіддаленіші райони Винник , таких як вулиця Б.Хмельницького, . В даному районі мережа відсутня  взагалі. Тут передбачають встановити бетонні опори та  провести мережу вуличного освітлення  зі світильниками та енергозберігаючими лампами.

Мирослава Вайда