2 лютого «Рух» Винники стартує у Меморіалі Юста

«Рух» Винники — Переможець Меморіалу Юста-2012

Традиційно, саме з Меморіалу Ернеста Юста розпочинається футбольний рік не лише на Львівщині, а й на всій Західній Україні.

Змагання проходитимуть у 13 підгрупах, переможці яких та три кращі по рейтингу команди, які визначить комітет з проведення змагань здобудуть право виступати в 1/8 фіналу.

Команди, які не попадуть в число 16 кращих змагатимуться за Кубок Федерації футболу Львівської області. Груповий етап стартує 31 січня і триватиме до 17 лютого.

Минулорічний переможець турніру «Рух» Винники розпочинає боротьбу за цьогорічний трофей зустріччю з СДЮШОР «Карпати» U-16, яка відбудеться 2 лютого о 10.00. у Львові на стадіоні АФ «Карпати».

Суперниками винниківчан у 3 підгрупі будуть команди СДЮШОР «Карпати-U-16» Львів, «СДЮШОР-4 U-17» Львів і ФК «Звенигород».

Створено ретровірус, який робить організм невразливим для ВІЛу

Американські дослідники, які представляють Університет штату Техас повідомили, що їм вдалося розробити абсолютно новий вид генної терапії.

Завдяки винаходу клітини стають невразливими для такого захворювання як ВІЛ.

Як підкреслюють автори відкриття, в недалекому майбутньому даний метод дасть можливість захищати організм людини від зараження чи важких наслідків у вигляді СНІДу, а також всіх супутніх йому інфекційних хвороб.

Професор Сара Сойер, яка керувала дослідженням, розповіла у своєму інтерв’ю, що поява стійких Т-клітин в організмі зараженого пацієнта не може в повній мірі позбавити його від тяжкого вірусу імунодефіциту. Але, з іншого боку, клітини зможуть захистити людський організм від так би мовити «колапсу» всієї імунної системи, який, як правило, має місце в результаті розвитку СНІДу.

Джерело:
  

 

Видатні винниківські просвітяни

Завдяки титанічній праці просвітян о. Григорія Гірняка, Григорія Врецьони, Володимира Левицького, Антона Рака, а пізніше Ярослава Левицького (сина Володимира Левицького) населення Винник стало свідомою і добре організованою національною спільнотою.

Врецьона Григорій Захарович (псевдо: Григорій Веретено; 8 жовтня 1839 р.,м. Винники — 2 листопада 1901 р.м. Львів) – перший визначний педагог і освітній діяч з Винник, редактор і видавець педагогічних журналів та автор підручників і популярних видань.

Григорій Врецьона народився і жив у Винниках в родині чесних і працьовитих міщан. Батьки — Захарій Врецьона і Анастасія Банах проживали поблизу винниківської церкви. Початкову освіту здобув у місцевого дяка Самойловича, який навчив його української абетки (у 1850 р. шкільна влада ввела у винниківській школі години української мови).

За порадою винниківського пароха о.Степана Хомінського, батько відвіз Григорія до Львова на навчання і прилаштував його у бурсі Ставропігійського інституту. Спочатку хлопець навчався у так званій греко-католицькій взірцевій школі, потім-у бернардинській гімназії. Після закінчення навчання, Г.Врецьона записується на дворічні педагогічні курси, які і відкрили йому дорогу до учительської праці.

Практичну педагогічну діяльність Григорій Врецьона розпочав на початку 1862 р. шкільним практикантом у взірцевій греко-католицькій школі при Народному домі Львова, а з 1 березня того ж року шкільна влада (тоді це була руська митрополича консисторія) призначила його в село Підгірці Золочівського повіту, де він працював упродовж 15-ти років спочатку на посаді вчителя, а пізніше-управителя двокласної школи.

Патріотизм і завзятість молодого вчителя викликали невдоволення влади, неодноразово були причиною завданих йому прикростей. Але самовіддана взірцева праця діставала високу оцінку не лише громади, а й шкільних урядовців, від яких він щороку одержував нагороди й похвали.

Знаковим у житті Григорія Врецьони став 1877 р. З 1877 р. Григорій Врецьона — старший учитель, а наприкінці своєї праці — заступник (виконувач обов’язків) управителя в єдиній на той час українській школі вправ при чоловічій учительській семінарії у Львові.

Григорій Захарович Врецьона був відомий у Галичині не лише своєю плідною педагогічною працею, а й великою активністю в громадсько-просвітницькій діяльності. Член усіх народних українських товариств, директор Крайового Кредитового Союзу, він здобув собі славу чесної, безкорисливої, відданої національній ідеї людини. Г. Врецьона відзначився і в організації товариства «Просвіта» у Львові. Він був його членом-засновником і членом Головного виділу, фундатором стипендійного фонду для незаможної молоді при товаристві. Разом з о. Гірняком організував «Просвіту» і у Винниках (1896 р.).

У 1880 р. він видав перший професійний вчительський журнал «Школьна Часопис» з метою «розбудити» вчителів і розпочати шкільний рух. Упродовж 10-ти років Григорій Захарович Врецьона був незмінним редактором «Школьної Часописі». «Школьна Часопис» своєю багатосторонньою діяльністю зробила вагомий внесок у боротьбу за українську національну школу, в чому велика заслуга Григорія Захаровича Врецьони.Цей журнал відіграв важливу роль у розгортанні громадського педагогічного руху, солідаризації учительського загалу, в організаційному становленні, заснованого у 1881 році Руського Педагогічного Товариства.

У зв’язку з важкою хворобою, Григорій Захарович Врецьона вийшов на пенсію у вересні 1901 р. Крайова шкільна рада, враховуючи його багаторічну плідну діяльність, зробила подання до центрального уряду у Відні про нагородження педагога Золотим хрестом за заслуги.

Помер Григорій Захарович Врецьона 2 листопада 1901 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові поряд зі своїми синами.

Гірняк Григорій (1865 р. с. Мелна Бібрецького повіту – 1945 р. м. Винники) – один із визначних представників галицького духовенства, довголітній парох, декан у Винниках, член Архиєпархіяльного церковного суду, парох-консультант Митрополичого Ординаріяту, член управи священицького вдово-сиротинського фонду, почесний радник Митрополичої Консисторії. У громадському житті — член Повітової ради, один із засновників та активних діячів винниківської читальні товариства «Просвіта».

Г.Гірняк у свій час належав до найвизначніших представників молодшого духовенства Львівщини. Молодий хлопчина виявився надзвичайно талановитим, батьки віддали його до гімназії в Бережанах, яку він закінчив з відзнакою. Закінчивши гімназію, молодий Григорій вирішив присвятити життя Богові. Незабаром він потрапив у духовну семінарію «Барбареум» у Відні, куди церковна влада посилала найталановитіших студентів. Після закінчення університету з найвищими оцінками, одружився з Ольгою Колянківською, онучкою рогатинського декана о. Стрільбицького, і 1889 р. прийняв висвяту в священики з рук митрополита Сильвестра Сембратовича. Відразу після висвяти о. Гірняка іменовано співробітником хворого пароха Винник о. Хомінського. Після смерті о. Хомінського в 1890 р., став доглядачем цієї парафії, а з 1894 р. – парохом і залишався ним аж до смерті. Винники були першим і останнім місцем його душпастирської праці, яка тривала 56 років.

Крім настоятельства, о. Гірняк займав ще й інші церковні посади: був членом Архиєпархіяльного Церковного Суду, парохом-консультантом Митрополичного Ординаріяту і членом управи священицького вдово-сиротинського фонду. У 1912 р. став заступником декана, а в 1914 р. був іменований шкільним комісаром на Львівський повіт. І в громадському житті брав о.Гірняк активну участь. Він підтримував очолюваних Юліаном Романчуком народовців у їхній боротьбі за рівноправність українців з поляками, за відповідне українське представництво в Галицькому сеймі і Віденському парламенті, а опісля за реформу виборів до цих установ. Отець Гірняк подбав про заснування у Винниках «Просвіти». 19 січня 1896 р. відбулися установчі збори товариства «Просвіта». Першим її головою стає отець Григорій Гірняк.

Г.Гірняк організував гуртки «Сільський Господар» і «Сокіл», кооператив «Товариство господарсько-кредитне» (28.11.1909 р.).

Про отця Г.Гірняка згадує у своїх споминах (листопад 1993 року) виходець з Винник отець-канцлер Кияк Роман-Андрій: «Великий знавець обрядів, дуже величаво він відправляв, знаючи деталі наших церковних церемоній. Чудово співав, а ще краще проповідував».

Саме о.Гірняк запровадив традицію використання української вишивки в церкві Воскресіння Господнього. У його листі до головного Виділу «Просвіти» читаємо: «… я власне тепер веду борбу з фабрикою і поляками о рускі свята. Кожда справа з релігійного церковного життя, котру поляки з якої небудь причини потрафляють некорисно, або сьмішно представити, причиняється до ослаблення нашого обряду, а тим самим і народности (деякі сполячені Русини (а тих у мене не бракує) тільки чекають на яку нагоду, щоби свій перехід на обряд латинський перед сьвітом оправдати). Се у мене дуже важлива справа. …поляки попре усіх інших штуках передовсім і головно косцьолами і косцюлками наш нарід нищать і на тим поли чекає нас найбільша, але і найтрудніша боротьба».

Левицький Володимир Лукич (2 вересня 1856 р. с. Белзці (тепер с. Гончарівка
Золочівського району) — 6 жовтня 1938 р. м. Львів), псевдонім Василь Лукич — нотар у Винниках, письменник і громадський діяч, дійсний член НТШ (з 1926 р.), голова товариства «Просвіта» у Винниках (1907 – 1914 рр.).

Закінчивши юридичний факультет Львівського університету (1880 р.), Володимир три роки займався судовою практикою, потім працював нотаріусом у Болехові, Стрию, Станіславові та Винниках. З 1875 р. брав активну участь в українському літературному процесі Галичини. У 1875 р. в альманасі «Ластівка» з’явилися невеликі оповідання «Премудрий жид» та «Музика у вовчій ямі», загадки для дітей. У 1880 р. Василь Лукич опублікував у журналі «Зоря» історико-літературознавчу розвідку про Марусю Чурай. Левицький значну увагу приділяв налагодженню літературних і культурних взаємин з Наддніпрянською Україною.

Співредактор журналу «Друг» і альманаху «Дністрянка», разом з Іваном Франком склав антологію української поезії (1881 р.). Редактор альманаху «Ватра» (1887 р.), журналу «Зоря» (1890 –1896 рр.), у якому ввів фонетичний правопис і зробив його всеукраїнським журналом.

Другу половину свого трудолюбивого життя Володимир Левицький провів у Винниках, він жив у віллі кін. XIX — поч. XX ст. , яка збереглася дотепер ( вул. Галицька 71). У 1897 р. Левицького призначають нотарем у Винниках. До його обов’язків належали спадкові справи,шлюбні угоди, різні правові акти, тощо. Діловодство Володимир Левицький вів виключно українською мовою. Цей факт мав великий вплив на селян, які вперше на практиці бачили рівноправність української мови в уряді. Українці Винник звернулися до нотаря Левицького з проханням очолити товариство « Просвіта». В 1907 році його вибирають головою місцевої «Просвіти».

Вибух війни 1914 року припиняє діяльність Левицького у Винниках з великими втратами для української справи. Знаючи, що може чекати його від московських «визволителів», він переховується у Львові. Після відходу московських військ зі Львова в 1915 р., Левицький відразу зголосився до «Просвіти» для відновлення припиненої царськими заборонами діяльності.

Перша світова війна завдала великої шкоди Винникам, частина будинків згоріла разом з тютюновою фабрикою, дім Левицького також зазнав ушкоджень.

У 1926 р. Головна управа «Просвіти» іменувала Василя Лукича своїм почесним членом. Володимир Левицький помер 6 жовтня 1938 р. у Винниках і похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Рак Антін ( 1876 р. с. Сурохів Ярославського повіту (Галичина) – 1958 р. м. Відень (Австрія). Був суддею апеляційного суду у Львові, засланий в Сибір (1915-1921 рр.). Голова Товариства прихильників мистецтва у Львові (1930-1939 рр.), співробітник журналу «Життя і право». Громадський діяч у Любачеві, Стрию, Львові а також у Винниках.

Антін Рак належав до найзаслуженіших для української справи людей у Винниках і повіті. Весною 1908 р. А.Рака призначено до повітового суду т.зв. комісаром для спростування ґрунтових книг (приміщення суду знаходилося на теперішній вулиці Івасюка, 5). Населення не німецьких країв тодішньої австро-угорської монархії не могло погодитися з німецькою доктриною, за якою перенесення прав на нерухомість може наступити тільки на підставі писемної згоди і запису в ґрунтові книги. В селах і далі мав силу старий слов’янський звичай переносити речеві права усно, зокрема ж права власності. З часом дійшло до того, що фактичний стан не збігався з записами в ґрунтових книгах. Це мав виправити новий закон.

Роль комісара для спростування ґрунтових книг у галицьких умовах була важлива, бо чесний суддя міг допомогти нашим часто неграмотним селянам. Незабаром виявилося, що суддя Рак — це „білий крук» між суддями-українцями. Це були часи австрійсько-польської влади, за якої державного урядовця вважали великим патріотом, якщо він ходив до церкви, вживав рідну мову, читав свої часописи, тощо. Тому здавалося дивним, коли суддя Рак влився в українське патріотичне життя у Винниках та навіть став провідником його.

З українськими сторонами в суді він вживав українську мову і нею ж видавав судові рішення. На закид тодішнього начальника cуду — москвофіла, що в суді немає стільки писарських сил, які знали б українську мову, холодно відповів, що треба змінити мовні закони або – писарів. Читальня «Просвіти» була йому другим домом, тоді як австрійському судді було небезпечно брати участь у народній праці. Коли в неділю 12 квітня 1908 року прийшла вістка про атентат на намісника Галичини Потоцького, суддя Рак сказав у читальні: «Добре зробили! Те належалося вже давно тому лайдакові (Потоцькому), як і всім старостам та іншим польським цуцикам». На такі слова тоді треба було мати відвагу.

Суддя А. Рак проводив свою діяльність у Винниках і в цілому повіті, дбаючи про національне й економічне піднесення селян. Його стараннями читальня «Просвіти» у Винниках одержала велику площу (2 га) з будинком у центрі містечка від Крайового виділу. В цей час з 1907 р. по 1914 р. головою винниківської «Просвіти» був Володимир Левицький. А. Рак був заступником голови — секретарем «Просвіти». У Винниках він створив відділення Національно-демократичної партії. За сприянням А. Рака відновлюється винниківський хор під дерегуванням абсольвента Музичного інституту ім. Лисенка у Львові Василя Согора, пізніше дирегента різних хорів у Львові й хориста оперного театру у Львові. У цьому хорі активну участь бере і А. Рак.

У 1910 р. А. Рак створює у Винниках Господарсько-кредитове товариство для Винниківського повіту ( у 1914 р. на його рахунку було 20 000 крон).По закінченні праці над ґрунтовими книгами, у 1912 р. А. Рака переведено до окружного суду в Тернополі. Від 1944 р. жив у Відні. Помер там же в 1958 р.

Левицький Ярослав Володимирович (14 квітня 1897 р. м. Винники – 28 січня 1961 р. м. Трентон) – син Володимира Левицького – активний діяч у Винниках та натхненник національної ідеї, правник, старшина української армії. Свої спогади висвітлив у книзі М. Влоха «Винники. Звенигород. Унів та довкільні села» у розділі V «Від національного відродження до визвольної боротьби».

На поч. 1900-х рр.навчається у Львівському університеті на юридичному факультеті.

1918 – 1920 рр. – старшина УГА, бере активну участь в українсько-польській війні. У жовтні 1920 р., як демобілізований старшина УГА, повертається до Винник.

Взимку 1920-1921 рр. разом з однодумцями готує перепоховання січових стрільців, створює разом з о. Г.Гірняком похоронний комітет. І вже 21 вересня 1921р. тіла січових стрільців урочисто хоронять на винниківському цвинтарі, а в червні 1922 р. – урочисте відкриття першого на Україні пам’ятника січовим стрільцям.

Велика заслуга Я. Левицького і в тому, що восени 1932 р. у Винниках відкрито перший на Західній Україні Народний університет (120 слухачів щодня відвідували вечірні лекції).

На фото: Просвіта. Свято Крилошанства о.Гірняка (поч. ХХ ст.)

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР

З 2013 року українці платитимуть за багатометрову нерухомість (ВІДЕО)

Нововведення набрало чинності 1 січня. Податкова сама має розрахувати суму платежу, кажуть юристи.

Раз на рік українцям доведеться платити податок за квартиру площею понад 120 квадратних метрів чи будинок — більше 250-ти. Юридичним особам також доведеться доплачувати за великі офіси та іншу нерухомість.

Місцеві бюджети отримають 75 млн грн з нового податку на нерухомість, повідомляє канал новин 24.

У Винниках вулиці присвоїли назву імені Василя Кука

5 січня 2013 р. сесія Винниківської міської ради, за поданням голови постійної депутатської комісії з питань освіти, культури, спорту, молодіжної політики, охорони здоров’я, екології та соціального захисту населення Байцара А., присвоїла назву вулиці в честь видатного політичного діяча Василя Кука. Із Україною в серці ця людина пройшла тернистий шлях, повний втрат і надій.

11 січня 2013 р. в Україні відзначать 100-річчя останнього головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Василя Степановича Кука.

Народився В.Кук 11 січня 1913 р. у с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (теперішній Буський район Львівської обл.).

Вci діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів. Двох братів Василя — Іларія та Ілька — замордували поляки. За радянської влади вci члени родини були засуджені до тюремного ув’язнення, все сімейне майно було конфісковано.

З 1929 р. — член Української Військової Організації. З 1933 р., навчаючись на юридичному факультеті Люблінського університету, стає зв’язковим Крайової екзекутиви. З 1933 по 1936 рік В.Кук відбуває перший арешт, а потім ув’язнення. З травня 1937 р. перейшов на нелегальне становище. 30 червня 1941 р. він брав участь у проголошенні Акта про відродження Української держави у Львові. В. Кук очолив спочатку Львівську похідну групу, а потім Київську, яку німці заарештували у серпні 1941 p., але він тікає з німецького полону під час етапування до Львова.

Навесні 1942 р. В.Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д.Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П.Сака, безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Навесні 1943 р. очолив УПА-Південь.

У квітні 1944 р. він приймає один з найбільших боїв в історії УПА під Гурбами, де близько п’яти тисячам повстанців протистояли 30 тисяч солдат НКВД.
У 1947 р. на пропозицію Провідника ОУН Романа Шухевича його заступником на всіх посадах обрано Василя Кука.

Після смерті Романа Шухевича (5 березня 1950 р.) Василь Кук заступив його на всіх становищах: Голови Проводу ОУН, Головного командира УПА та Голови Генерального Секретаріату УГВР. Від 1950 р. до 1954 р. Василь Кук керував Національно-визвольною боротьбою в Україні. У підпіллі користувався такими псевдонімами: Коваль, Леміш, Ле, Юрко, Медвідь, Василь Лиманич, інженер Лука Лемішка, Безіменний та ін.

1954 року був заарештований і відсидів у радянських в’язницях і таборах, не дочекавшися суду, шість років. З 1960 року працював у Центральному державному історичному архіві в Києві, в Інституті історії АН УРСР. Після написання праці «Марксизм-ленінізм про українське національне питання» був звільнений з роботи із забороною працювати в школах і наукових установах.Останні роки проживав у Києві.

У 2002 році тодішній президент України Л.Кучма збирався відзначити Василя Кука званням Героя України. Але Василь Кук відмовився – не вважав за можливе приймати таку відзнаку від держави, у якій досі не визнано УПА.

Відомий історик Сергій Чуб, котрий в останні роки і дні часто бував у нього, зазначив: «Василь Кук мешкав у двокімнатній квартирі в районі Ленінградської площі Києва дуже скромно. До останніх днів він зберігав світлий і гострий розум. Я приносив йому стоси документів часів боротьби УПА і він згадував навіть дріб’язкові моменти про ті події та своїх побратимів. Досить часто запитують: чому Кука не знищили більшовики? На той час після вбивства Степана Бандери про СССР говорили як про світового тирана. Тому, щоб обілити себе в очах світу, його залишили живим. До речі, про присвоєння йому Українською Головною Визвольною Радою у жовтні 1952 р. звання генерал-хорунжого В.Кук дізнався лише тоді, коли я знайшов і показав йому відповідні документи, взяті з архівів КГБ. А до цього він вважав себе лише «полковником Ковалем».

Василь Кук відомий також як підпільний публіцист та історик, серед найвідоміших його праць: «Пашні Буряки», 1938 р., (підручник із конспірації ОУН), «Колгоспне рабство», 1952 р. (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів про життя та творчість Артема Веделя — відомого українського композитора, 1970-80-ті рр., біографічні нариси про Степана Бандеру, Романа Шухевича, 1990-ті рр., фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30-го червня 1941 року», 2001 р.

Помер 9 вересня 2007 р. у м. Києві. Поховали Василя Кука на батьківщині — в селі Красне Львівської області. Так заповідав покійний.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР

«Пташиний бізнес» у центрі Львова прикриють (ВІДЕО)

Підприємці, що пропонують перехожим фото з птахами біля Оперного театру, працюють без дозволу.

Про це розповіла голова Галицької районної адміністрації Ірина Маруняк, – інформує ZIK, посилаючись на прес-службу ЛМР.

«Ветеринарна служба не погодила їм дозволу. Якщо ці люди і надалі будуть працювати з птахами, то ми їх вилучатимемо з патрульно-постовою службою і передаватимемо птахів на утримання у екологічний центр. Адже це знущання над цими птахами», – розповіла Ірина Маруняк.

У листопаді телеканал ZIK повідомляв, що у центрі Львова молоді хлопці заробляють на птахах, без жодних дозволів.


  

 

Іван Огієнко (митрополит Іларіон) і Винники

Іван Огієнко (митрополит Іларіон)

15 січня 2013 р. виповнюється 131 рік від дня народження Івана Огієнка — видатного Українця, який залишив помітний слід у багатьох сферах діяльності. Навіть в історію він увійшов під двома іменами: як світська особа — професор І.Огієнко, і як духовна особа — митрополит Іларіон.

Його одночасно можна назвати вченим, мовознавцем, істориком церкви, державним, культурним і релігійним діячем, педагогом, поетом, перекладачем. Справжнім подвигом став здійснений Іваном Огієнком повний переклад Біблії українською мовою.

Перший переклад Біблії українською мовою в історії українського народу та його Церкви здійснив у XIX ст. Пантелеймон Куліш. Цей переклад з’явився друком у 1903 р., але в дуже маленькому накладі. В той час норми української загальної літературної мови ще повністю не сформувались, та й методологія перекладу Біблії ще не була на тому високому рівні, на якому вона є сьогодні. П. Куліш намагався зробити найкраще в умовах своєї епохи з огляду на стан української літературної мови та методології перекладу Святого Письма. Другий переклад Біблії в історії українського народу здійснив митрополит Іларіон.

Радянська влада на довгі роки викреслила Івана Огієнка з історії України, з пам’яті українців.

Іван Огієнко народився 2 (15) січня 1882 р. у м. Брусилів (тепер Житомирської обл) у бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків.
У 1911 р. зарахований професорським стипендіатом по кафедрі російської літератури університету Св. Володимира. 1915-1917 рр.— приват-доцент цього університету. 1917-1918 рр. — професор Українського народного університету, що існував паралельно з університетом Св. Володимира (згодом — Київський державний український університет). 1918 р. І. Огієнко — уже засновник і ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету.

За правління Директорії Української Народної Республіки під головуванням Симона Петлюри проф. І. Огієнко став першим міністром освіти в уряді УНР (1918 – 1919 рр.), а пізніше — міністром віросповідань (1919 – 1924 рр.). Він займав цей пост навіть тоді, коли вже уряд Української Народної Республіки опинився в еміграції.

У січні 1919 р. уряд Української Народної Республіки доручив проф. І. Огієнку скласти програму урочистостей на честь Прокламації Акту Злуки України та очолити всі церемонії. Проф. І. Огієнко назначив 22 січня (1919 р.) датою для цих святкувань.

Симон Петлюра, головний отаман армії та Президент Української Народної Республіки був змушений виїхати разом з іншими членами уряду УНР на територію Польщі через військову та політичну ситуацію, яка склалася восени 1919 р. У тимчасовому місці перебування УНР — Кам’янці Подільському — проф. І. Огієнко був призначений Симоном Петлюрою прем’єр-міністром уряду УНР і на цій посаді він фактично керував державним апаратом УНР з листопада 1919 р. до 1920 р.

21 листопада 1920 р. Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши напризволяще в Кам’янець-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.

В еміграції у польському місті Тарнові проф. І. Огієнко, тепер призначений міністром віросповідань УНР, спрямував у 1921 р. Запит (підписаний декількома тисячами українців) до Константинопольського Патріарха з проханням благословити автокефалію Української Православної Церкви. Але тоді ця справа не зрушила, бо всі українські землі на той час перебували під окупацією.

Після кількох місяців праці в уряді УНР у Тарнові, він перебирається у вересні 1922 р. до Львова на запрошення професора В. Калиновича. Не знайшовши собі помешкання у місті, І. Огієнко перебрався до Винник.

З 1922 по 1924 рр. Іван Огієнко проживав у Винниках. І.Огієнко підтримував важкохворого Івана Липу і став останнім, хто бачив його живим. Вони разом працювали не покладаючи зусиль задля української справи. Винниківський період у житті І. Огієнка відзначений кількома написаними книжками, підготованим і виданим «Українським стилістичним словником» (1924 р.), а також працею над перекладом Нового Заповіту. У 1922 р. надрукував у Львові переклад Літургії Св. Іоанна Златоуста з грецької на українську мову. У травні 1937 р. у Львові виходить «Новий Заповіт», що є лише частиною головної праці всього життя вченого — перекладу Біблії на українську літературну мову з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів.

Коли жив у Винниках викладав, завдяки сприянню Андрея Шептицького, українську мову і українську літературу в учительській семінарії, з якої був звільнений за проповідування національної ідеї.

Іван Огієнко згадує: « Часто бувало, що місцева залізничка Винники-Львів через сніговії не ходила, — тоді я, разом з місцевими семінаристами, дівчатами й хлопцями пішки йшли до Львова, поборюючи снігові кучугури… Тоді були молоді сили і працювати науково, і поборювати трудні перепони до цієї праці… У Винниках тоді жив і проф. Іван Калинович, що викладав у тій же Семінарії німецьку мову. Місцева поліція не раз докучала мені…».

У 1924–1926 рр. викладав українську мову і літературу в учительській семінарії у Львові. Від 1922 р дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (Львів).

1926 р. він був запрошений до Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті. Заснував і редагував у Варшаві журнали «Рідна мова» (1933–39 рр.) і «Наша культура» (1935–37 рр.), які сприяли популяризації української культури, виступали проти русифікаторської політики тогочасного керівництва Радянської України.

Уклав і видав «Український правописний словник», «Історичний словник української мови», «Словник мови Шевченка», «Український стилістичний словник» і багато інших. Чеський університет у Брно надав І.Огієнкові за його внесок у дослідження слов’янської культури ступінь доктора філософії.

Нагоду втілити в життя своє кредо «Служба народові — це служба Богові» отримав, висвятившись 1940 р. під іменем Іларіон на архієпископа Холмського й Підляського Автокефальної Православної Церкви в Польщі.

1944 р. І.Огієнко був висвячений на митрополита Української Автокефальної Православної церкви. Відгукнувшись 1947 р. на запрошення громади собору Святої Покрови у Вінніпезі, відновив у ньому випуск журналу «Наша культура», перейменованого згодом на «Віра й культура», і перетворив богословський факультет Манітобського університету на колеґію імені Святого апостола Андрія.

1951 р. владика був обраний митрополитом Вінніпезьким і главою Української Греко-Православної Церкви в Канаді. 1962 р. завершив іще один свій подвиг — понад 30-річну працю над українським перекладом Святого Письма, поширений в Україні лише у 1988 р., із нагоди 1000-ліття Хрещення України.Замовлення на цю титанічну працю отримав ще у 1936 р. від Британського біблійного товариства. Перекладені ним Новий Заповіт і Псалтир видані 1942 р. Стокгольмським товариством для поширення Євангелії в СРСР.

Помер 29 березня 1972 р. у Вінніпезі. «Я робив, що міг, решту дороблять наступники», – писав Іларіон, завершуючи свою «ціложиттєву працю».

Митрополит Іларіон є постаттю загальноукраїнського значення, більше того — значення загальносвітового, епохальною людиною, подібні до якої в історії українського народу зустрічались дуже рідко.

Вшанування пам’яті:
• 1995 р. — заснування премії імені Івана Огієнка. Це друга в Україні багатогалузева премія після Шевченківської, яка відповідає багатосторонній діяльності цієї людини на ниві українського відродження. Засновники її — Національна Спілка письменників України, Житомирська обласна Рада народних депутатів, Фонд розвитку мистецтв України та Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. Щорічне урочисте вручення премій новим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбувається в день пам’яті Івана Огієнка — 29 березня — на його батьківщині в Брусилові.
• 1997 р. — коли відзначали 115-ту річницю від дня народження митрополита Іларіона й 25-ту — від дня його смерті, ЮНЕСКО оголосило, завдяки клопотанням української діаспори, Роком Івана Огієнка.
• 1998 р. — згідно з розпорядженням столичної мерії, встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вчився і працював професор І.Огієнко.
• 2002 р. — частина архіву митрополита Іларіона передана Україні канадським урядом.
• 17 вересня 2003 р. при вході до головного корпусу Кам’янець-Подільського педагогічного університету відкрито пам’ятну дошку Іванові Огієнку.
• 2007 р. була випущена поштова марка України, присвячена І.Огієнку.
• З 12 червня 2007 р. увійшла в обіг ювілейна монета номіналом 2 гривні, присвячену Iвану Огієнку. Монету виготовлено з нейзильберу, якість карбування –«спеціальний анциркулейтед», маса — 12,8 г, діаметр — 31,0 мм,тираж — 35 000 штук. Гурт монети рифлений.
• 2008 р. – надання Кам’янець-Подільському педагогічному університету імені Івана Огієнка.
• жовтень 2010 р. відкриття пам’ятника Івану Огієнку (митрополиту Іларіону)у м.Винниках.
• 25 березня 2012 р. на стіні приміщення історичного факультету Волинського національного університету ім. Лесі Українки освятили меморіальну дошку Івану Огієнку (митрополиту Іларіону).

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР