У торговому центрі Шанхаю лопнув 33-тонний акваріум з акулами (ВІДЕО)

У китайському місті Шанхай на першому поверсі торгового центру раптово лопнув величезний акваріум водотоннажністю 33 тонни, в якому плавали акули, черепахи та різні види риб.

Потоки води, шматки скла товщиною 25 сантиметрів і морські мешканці обрушилися на покупців. Поранення отримали 15 осіб.

За словами одного з очевидців, звук був такий, ніби вибухнула бомба. За даними ЗМІ, один чоловік зламав ногу й одержав кілька рваних ран, інші потерпілі відбулися подряпинами, порізами та синцями, передає «The Inquisitr». Прес-секретар поліції повідомив «The Austrian Times», що людей поранили шматки скла, що розлетілися.

Всі потерпілі, за винятком чоловіка з переломом, були відразу ж випущені з лікарні після надання медичної допомоги. Більшість постраждалих є співробітниками торгового центру, повідомляє The China Daily.

Серед мешканців акваріума без жертв не обійшлося: в результаті інциденту, що стався минулого тижня, загинули три лимонні акули, кілька черепах і велика кількість риб. З якої причини акваріум лопнув, досі не встановлено. Є версія, що це сталося через похолодання і реакції скла на зниження температури.

Джерело:

Самуель Гловінський, орден Піарів і Винники

Герб ордену піарів
фото: wikipedia.org

Після родини Тарло і українсько-польського роду Потоцьких Винниками володів Самуель Гловінський.

У 1750 р. Францішек Потоцький продав Винники і Підберізці за 400 тис. гульденів львівському єпископу-помічникові (суфрагану) Самуелю Гловінському. Документ продажі перераховує різні суми і час оплати, в тому числі: 7000 пані з Потоцьких Тарловій, другі 7000 через воєводину Тарлову на репарацію костелу у Винниках чи каплиці, шо тих добрах є, 2000 через Кароля Тарло старосту ленчинського Конвенту Кармелітів босих… Цей документ підписаний 16 січня 1750 р. Отже, ще жила Маріанна Тарлова і Кароль, і вони продають маєтки Самуелю Гловінському гербу Рох-2. Можливо, що Маріанна залишилась фактичною власницею Винник, аж до 1750 р.

Самуель Гловінський походить з давнього мазовецького роду, який у XVII ст. пересилився у Галичину. Представники цього роду значних посад не займали, так що Самуель зробив найбільшу кар’єру у цій родині. Гловінський дуже не любив єзуїтів, тому спровадив до Львова орден піарів (піярів), що також спеціалізувалися на овіті.

1756 р. Гловінський передав Винники у тимчасове користування ордену піарів, а сам став настоятелем монастиря (отці піари з’явилися у Львові у 1718 р.). Самуель Гловінський прибутки від Винник направляв на утримання львівської колегії піарів. Та австрійська влада у 1783 р. ліквідувала піарську колегію, а наступного року реквізувала всі золоті і срібні прикраси та вотиви з винниківської ікони у костелі.

Саме отці-піари обслуговували новостворену римо-католицьку парафію (1766 р.) у Винниках. До парафії було прилучено латинників з Лисинич, Підборець, Миклашева й Винничок.

З іменем Самуеля Гловінського пов’язана історія монастиря францисканців та костелу Св. Антонія Падуанського на Личакові (вул. Личаківська, 49). Ці споруди були закладені 1718 р. краківським каштеляном Янушем (в іншій версії – Януарієм) Антонієм Вишневецьким, а у 1739 р. освячені львівським єпископом-суфраганом С. Гловінським.

Біля центрального входу до найдавнішого Міського парку Львова (тепер парк імені Івана Франка) з боку Галицького сейму (тепер Львівський національний університет ім. І. Франка) знаходилося ряд постаментів з бюстами славетних львів’ян: журналіста Яна Добжанського, театрального режисера Яна-Непомука Камінського, громадського діяча князя Леона Сапеги, художника Артура Гроттгера, поета графа Юзефа Дунін-Борковського і засновника навчально-виховного закладу о. Самуеля Гловінського, які були споруджені у 1894-1896 рр. скульпторами Антоні Попелем та Тадеушем Барончем.

Історична довідка

Піари – католицький чернечий орден, який займається вихованням та навчанням молоді. Назва ордену пішла від школи Schola pia («набожна школа»), організованої 1597 р. засновником ордену святим Йосипом Каласанським. Піари прославилися застосуванням передових на той час методів навчання, зокрема відміною тілесних покарань, поділом на класи та поважним ставленням учителів до учнів. Щоправда на практиці не все було так чудово. Наприклад, 1646 р. розгорівся скандал на кшталт сучасних – піаристи Неаполітанської області підозрювалися в педерастії. Скандал набрав такого розголосу, що папа Інокентій Х навіть розпустив орден, щоправда той знову відродився у 1669 р.

У Речі Посполитій піари з’явилися на запрошення короля Владислава Вази у 1641 р. 1748 р. львівський суфраган Самуель Гловінський за підтримки Станіслава Конарського звернувся до папи Бенедикта XIV, короля Августа ІІІ Веттіна-Саса з пропозицією закласти канвікт піарів. 1750 р. розпочато будівництво приміщення конвікту. Конвікт (лат. – гуртожиток) – закритий навчальний заклад католицької церкви, в якому всі вихованці живуть разом, разом користуються приміщеннями і т.д. Через протидію єзуїтів колегіум відкрили лише 1758 р., а 19 травня 1760 р. було закладено наріжний камінь будівлі за проектом архітектора Франческо Плаціді чи Паоло Фонтана. Через перешкоди єзуїтів до будівництва приступили у червні 1764 р. Роботи тривали до 1776 р. під керівництвом архітектора Франциска Ксаверія Кульчицького. Зі смертю (1776 р) фундатора колегіуму єпископа Самуеля Гловінського припинилось фінансування будівництва.

Але вже у 1783 р. відповідно до політики австрійського уряду (т.зв. «йосифинська касата») колегію було закрито. Спершу тут розмістили тютюнову фабрику, а у 1785 р. будівлю передано під Крайовий шпиталь. З тих пір профіль споруди не змінюється (тепер головний корпус Обласної клінічної лікарні, вул. Некрасова № 7).

У липні 1756 р. у Винниках з’явився орден піарів. У старому замку вони влаштували свій монастир. Поява піарів негативно сприйняла¬ся мешканцями Винник, яких піари змушували відробляти 4-6 днів у тиждень панщини.

Настоятелем монастиря був жорстокий і лютий єпископ-суфраган Самуель Гловінський, якого люди називали Шуфриган. До наших днів дійшла легенда про настоятеля Шуфригана (очевидно йдеться про С. Гловінського).

Селяни тяжко працювали на монастир, а Шуфриган переслідував усіх, хто без його дозволу збирав в лісі хмиз. Високий на зріст, з палицею в руках, з’являвся несподівано з-під землі у лісі Діброва і лупцював усіх, кого піймав.
Згодом виявилось, що з монастиря вели підземні ходи до лісів, тому то страшний монах і випірнав з-під землі. Селянам здавалось, що він володіє якоюсь надприродною силою.

Шуфриган діставав особливе задоволення від катувань, і Господь його прокляв. Коли Шуфриган помер і його поховали, на другий день труна з’явилася на поверхні. Земля не прийняла його. Ще двічі його ховали на цвинтарі, і кожного разу земля викидала назад. Врешті поховали його на роздоріжжі. Але й тепер під час бурі чи грози блукає Дібровою привид лютого монаха і тяжко стогне.

Працівники тютюнової фабрики розповідають, що бачили його привид у підвалах. Деколи з-під землі лунає стукіт коліс. То Шуфриган викрадає цигарки і вивозить на бричці.Ще й досі у Винниках лякають дітей страшним Шуфриганом або Шуфригою.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину включили до складу володінь Габсбургів. Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). Після встановлення тут панування Габсбурґів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом’якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784 р.) та Галицької греко-католицької митрополії (1808 р.). Починаються значні економічні, соціальні, політичні перетворення. Політика щодо монастирів була достатньо жорсткою: їх закривають, майно конфісковують, натомість відкривають великі мануфактури, нові підприємства.

У цей період С. Гловінський був спритним дипломатом у ставленні до австрійської влади. Він передбачив, що може втратити новозбудоване приміщення конвікту піарів і Винники з Підберізцями, бо такий був дух часу. Щоб дещо з цього врятувати, він випередив австрійську конфіскацію і передає замок у Винниках і монастир піарів у Львові в дар цісаревій Марії-Терезії. До акту даровизни С. Гловінський хитро включив легат для польської катедри у Львові на суму 1 200 ринських флорентів річно та інші «дрібниці». Довгі роки з винниківських прибутків йшов податок на польську катедру.

Після смерті С. Гловінського (1776 р.) його особисте майно одержали спадкоємці: Йосиф Гурецький, Тома Зброєвський і Михайло Бжежанський. З оціненого на 42 000 гульденів майна, вони повинні були щорічно виплачувати по 6 000 гульденів на засновану ним у Львові колегію.

1779 р. австрійський уряд зробив Винники казенним містечком у Львівській окрузі й заснував у ньому тютюнову фабрику.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР

Винниківський автобус 5а попав у ДТП не на своєму маршруті

14 грудня, близько дев’ятої години вечора, у Львові на вул. Івана Франка зіткнулися два автобуси.

Про це інформує ZIK, посилаючись на повідомлення очевидців події.

За словами очевидців, на перехресті вулиць Франка – Зелена один з автобусів різко загальмував, щоб пропустити пішохода. У цей час у нього в’їхав інший автобус, який рухався за ним. Зокрема, зіштовхнулися автобуси 3а та 5а.

Рух транспорту на цій ділянці було заблоковано, утворився великий корок.

У Львові священик-екзорцист виганяв злих духів з одержимих (ВІДЕО)

Екзорцист із Севастополя Ян Білецький у Львові приймав вірян у Храмі Всіх Святих Українського Народу протягом 13-14 грудня.

Ян Білецький виганяє з одержимих злих духів. До міста священик приїхав лише на два дні, тож аби отримати від духівника благословення, вірянам доводилося вистоювати в чергах не одну годину. Люди, які відвідують цю церкву, кажуть, що стільки львів’ян тут не буває навіть під час святкових богослужінь.

«Дуже цікаво послухати про те, що мало знаєш», – цитує відвідувача церкви zik.ua.

«Я волаю: священики-екзорцисти в нас повинні бути», – зазначила інша львів’янка.

Під час богослужіння жінці потрібна була допомога. Отець завів її у захрестя. Інші відвідувачі не змогли побачити, як пройшов сам акт вигнання злих духів.

Розпізнати одержимих від психічнохворих Ян Білецький може за поведінкою та по очах.

«Сатана знає всі мови. Тому я інколи до бабусі звертаюся по латині. Якщо відповіла мені правильно, тією ж мовою, значить це не вона сказала», – розповів Ян Білецький.

За словами екзорциста, одужати людина може не відразу. Іноді потрібно провести кілька сеансів. Втім, найголовніше – це віра і бажання зцілитися.

Психотерапевт Сергій Рослюк зауважив, що сама процедура екзорцизму є достатньо стресовою, тому може вплинути і на людей, які насправді не є одержимими.

Українсько-польський рід Потоцьких і Винники

Станісла́в Пото́цький (1698-†1760)
фото: wikipedia.org

Давній українсько-польський аристократичний рід Потоцьких має пряме відношення до Винник. Перші підтверджені відомості про це зустрічаємо у документах початку ХVІІІ ст.

У 1730 р. Винники викупив за 370 тис. гульденів белзький староста Станіслав Потоцький (за Станіслава Потоцького Винники згадуються як село).

Історична довідка:

У Речі Посполитій існувало шість різних родів, які носили прізвище Потоцькі: герба Пилява, герба Любич, герба Остоя, герба Сренява, герба Шеліга, герба Яніна.

Найвідоміші з них – Потоцькі герба Пилява. Герб Пилява являє собою два білих хреста в блакитному полі, третій хрест зображений наполовину. Синій колір символізує славу, честь, відданість, а білий – мудрість, невинність, чистоту.

За джерелами, герб Пилява був дарований польським королем Владиславом Кучерявим лицареві Зарославу, предку Потоцьких, за подвиги проти «прусаків», біля міста Пиляве. Дослідник уманського сліду Потоцьких І. Кривошея наводить дещо іншу версію: «Польський король Казимеж Справедливий (1177–1194 рр.) клейнодом «Пилява» гербував Януша, одного з предків Суліслава, за мужність та героїзм у боях під Пилявою проти прусів. У запеклій битві Януш урятував краківського єпископа. У 1400 р., коли польським королем був Владислав II Ягайло, була проведена остаточна нобілітація (визнання за родом шляхетських прав) Потоцьких на шляхетство і закріплено за ними герб «Пилява». Герб Потоцьких представлений у геральдиці багатьох населених пунктів. Окрім герба, кожен знаний шляхетський рід мав власний девіз, який доповнював клейнод».

Девізом Потоцьких слугував вислів – «Scutum opponebat scutis» («Щит протиставляй щитам»).

Потоцькі (Потоцькі герба Пилява, пол. Potoccy herbu Pilawa) — шляхетський магнатський (пізніше графський) рід гербу Пилява. Представники роду Потоцьких — державні діячі, воєначальники, діячі культури — відіграли важливу роль у історії Польщі, України, Російської та Австро-Угорської імперій.

Походять із польського села Поток (пол. Potok), прізвище утворене від цієї географічної назви. Предком роду був Жирослав із Потока, що народився близько 1136 р.

Родина Потоцьких набула політичної могутності в середині XVI ст.
Представники роду володіли значними територіями, замками, маєтками в Польщі, Білорусії, Україні, насамперед у Подільському, Брацлавському, Белзькому, Руському і Краківському воєводствах, обіймали важливі державні посади в Речі Посполитій, а згодом – у Росії й Австрії.

Українсько-польський рід Потоцьких у XVII-XIX ст. володів на Правобережній Україні та в Галичині сотнями сіл і десятками міст і містечок. Назвемо тільки деякі з них. На Київщині – Умань (нині райцентр у Черкаській області). На Східному Поділлі – Богопіль (у XIX ст. — містечко Балтського повіту Подільської губернії; 1919 р. внаслідок об’єднання Богополя, Ольвіополя та Голти утворилося місто Первомайськ — нині райцентр у Миколаївській області), Ладижин (нині місто у Вінницькій області), Тульчин (нині райцентр у Вінницькій області), Смотрич (нині селище міського типу в Дунаєвецькому районі), Панівці (нині село в Кам’янець-Подільському районі). На Західному Поділлі це Бучач (нині райцентр у Тернопільській області), Городенка (нині райцентр в Івано-Франківській області), Гологори (нині село Золочівського району Львівської області). Як бачимо, за розташуваннями маєтків Потоцьких сьогодні спокійно можна вивчати географію половини України.

Родоначальник галицько-подільської гілки роду Миколай Потоцький помер 1583 р.

Станіслав Потоцький — прихильник короля Августа ІІ (тоді у Речі Посполитій панувало двовладдя, причому, Август ІІ був союзником Російської імперії, а Станіслав Лещинський — Швеції). Станіслав Потоцький (помер у 1732 р.) обіймав посади грубешівського старости (1705–1727 рр.), ловчого Великого князівства Литовського (1710–1729 рр.), стражника ВКЛ (1710 р.), белзького воєводи (1729–1732 рр.).

У 1732 р. Станіслав Потоцький по¬дарував Винники разом з селами Виннички і Підберізці своєму племінникові Францішеку Потоцькому.

Францішек Салезій Потоцький (1700 – 1772 рр.) — герба Пилява (1700–1772 рр.) – київський і волинський воєвода. Був онуком гетьмана Фелікса Казимежа, сином Юзефа , охоронця війська королівського і Теофіли (померла 1742 р.), доньки Яна, львівського старости.

Після смерті батька він отримав значний спадок, зокрема Кристинопіль (нині Червоноград). На сеймі дебютував у 1724 р. Імовірно, на той час виконував функцію депутата від Белзького воєводства, оскільки в 1726 р. став маршалком Трибуналу Королівського в Любліні, всупереч закону суміщаючи цю посаду з депутатською функцією на сеймі 1726 р. Також був депутатом на останньому гродненському сеймі: в 1729 р. від Брацлавського воєводства, в 1730 р. – від Чернігівського воєводства.

Претендент на польську корону. За своє багатство та владу названий «малим королем Русі». Носив козацький стрій. Його резиденція була в Кристинополі, мав також Умань, Тульчин.

Один з наймогутніших можновладців, він зумів приєднати до своїх багатств чималі землі родини Калиновських. З 1751 р. Франц очолив «дім» Потоцьких. Повний титул Франца-Салезія Потоцького: власник Кристинополя і Китайгорода, Тартанова, Дукли, Нестервара, Брацлава, Могилева, Косова, Віткова, Лесичого, Переспи, Браїлова, Воряжа, Струсова, Умані, Хоросткова, Стоянова, Вижгорода і т.д; ротмистр гусарської хоругви, полковник військ коронних, староста бельський, сокальський, гайсинський, звенигородський, рябчицький, барський і яблоновський; тенутаріуш в Мунтаві, Фурманівці, Пшевроті, Опалині, Реклінці, Серебрині, Клусові і Стельменці; кравчий великий коронний, писар коронний, воєвода волинський і київський, кавалер Білого Орла. В кінці 60-х років XVIII ст. Франц Потоцький брав діяльну участь в барській конфедерації, помер у 1772 р. Похований разом з жінкою Анною в костелі Бернардинів в Кристинополі.

Його єдиним сином який унаслідував всі маєтки батька був Станіслав Щесний.

У 1750 р. Францішек Потоцький продав Винники і Підберіз¬ці за 400 тис. гульденів львівському єпископу-помічникові (суфрагану) Самуелю Гловінському.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР

Отець Кияк Роман-Андрій – вірний син Української Греко-Католицької Церкви

27 грудня — 14-річниця від дня смерті Кияка Романа-Андрія – діяча українського визвольного руху та Української Греко-Католицької Церкви.

Народився Роман-Андрій Кияк у Винниках 17 травня 1920 р.. Батьки займалися землеробством, але через політичні переконання та активну діяльність в українському підпіллі молодшого сина Романа (псевда: Кривоніс, Фігурка) у 1946 р. були депортовані до Сибіру (там і загинули).

У своїх споминах (листопад 1993 р.) отець-мітрат канцлер Андрій-Роман Кияк розповідає про свої шкільні і юнацькі роки у Винниках: «Моє покликання до священства розвивалося вже в перших класах народної школи, зокрема від 4-5 класу. На вимогу батьків я мусів регулярно відвідувати всі богослужіння у винниківській церкві. Уже у 6 класі співав на Службі Божій «Апостола» і «Вірую». Також співав у церковному та просвітянському хорах і в крилосі — з дяками. Постійно служив священникам під час богослужінь…. У Винниках я закінчив семирічну школу, далі поступив у Львівську гімназію №572. При цій же гімназії я закінчив класичний ліцей, де вияв особливе замилування до української мови та літератури, класичних мов і всесвітньої історії…. У 1939 році я був прийнятий на студії в Богословську Академію у Львові.

Студії перервалися з приходом комуністичної влади і я продовжив навчання в підпільній семінарії в митрополичій палаті. Цими студіями керував сам митрополит Андрей. Мене рекомендував в ту семінарію наш славний декан отець канонік Григорій Гірняк. То був декан Винниківського деканату. Він мав на мене великий вплив»….

У 1940-х рр. Роман обіймав відповідальні посади в ОУН. Навчавчався Роман у Львівській духовній академії та (паралельно) у Львівській консерваторії. 1946 р. був висвячений на диякона, не зрадивши УГКЦ після псевдособору, який відбувся у березні 1946 р. у Львові. Перебувши довгі роки поневірянь та переслідувань з боку КГБ, він стає ревним українським душпастирем. Висвячує його і благословляє на підпільну священичу працю владика Величковський.

Дора, Яремче, Кути, Косів, Космач, Делятин — ось далеко неповний перелік підпільних станиць-парохій, де отець Роман душпастирює, прибираючи задля конспірації інші імена. Ім’я Андрій, під яким знали його до останніх днів життя, наче зрослося з його суттю, бо він завжди пам’ятав про двох велетів Христової Церкви — Андрія Первозванного та Андрея Шептицького. До того ж митрополита Андрея знав особисто.

У лютому 1990 р. після урочистої архієрейської Літургії в катедральному соборі Св.Воскресіння, отця Андрія Кияка призначають канцлером Івано-Франківського єпархіального управління. На цій посаді він встиг зробити багато добрих справ, зокрема ініціював відродження Духовної семінарії (нині Теологічна академія) та викладав у ній, повернув у лоно Греко-Католицької Церкви десятки священиків, які на той час служили в православних храмах.

Отець-мітрат канцлер Андрій-Роман Кияк за дорученням єпископів виконував місію координатора й організатора відновлення семінарії – це був і пошук викладацьких кадрів, й оренда приміщень. Отож, місія отця-канцлера полягала у проведенні організаційної роботи, наведенні зв’язків із новою українською владою для набуття можливостей для організації викладання та взагалі діяльності семінарії. Тодішня семінарія – це був, до певної міри, подвиг, краще сказати, пожертва людей для відновлення Божої справи, до якої долучалися всі викладачі і вчителі, і з досвідом вузівської роботи, і кандидати наук, і доктори наук – дещо пізніше, і вчителі середніх шкіл. Це був дуже важливий початок, який отець Андрій Кияк координував. Врахувавши заслуги отця Кияка перед Церквою, митрополія нагородила його мітрою.

На 79-му році життя, за шість годин до недільного Богослужіння, підготувавши проповідь про щасливе завершення 1998 р., отець-мітрат Роман-Андрій Кияк відійшов у вічність 27 грудня. Через п’ять років після його смерті, у видавництві «Нова Зоря» в Івано-Франківську побачила світ книга його духовних наук і проповідей «Поспішай творити добро» з передмовою єпископів Софрона Мудрого та Софрона Дмитерка. А починається вона трьома цитатами: з Євангелія від Матея, з вірша Івана Франка та з коротенької молитви отця Кияка, яка легко запам’ятовується. Ось вона: «Допоможи нам, Господи, щоб ми стали Твоїм смолоскипом, щоб ми були вогнищем, яке запалює душі, щоб ми були дорогою, яка веде до Тебе, щоб ми були допомогою для тих, котрі шукають Тебе».

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР

У Торонто мавпочка шокувала відвідувачів меблевого магазину (ВІДЕО)

Мавпа в пальті шокувала відвідувачів меблевого магазину в канадському Торонто.

Істоту в підгузнику та в одязі впродовж години намагалися спіймати працівники служби, яка займається відловом тварин. Їх викликали охоронці, адже схопити мавпочку виявилось не так легко.

Як з’ясували згодом — тваринку залишили в авто господарі, які відправились за покупками. Але вона якимось чином відкрила двері, вийшла на вулицю і почала шукати господарів.

Власникам мавпу повернули за кілька годин після інциденту, повідомляють Подробности.

В Україні стартував показ фільму Роберта Земекіса «Рейс» (ВІДЕО)

Для режисера Роберта Земекіса стрічка стала першою роботою після 12-річної перерви і у ній автор «Фореста Гампа» знову змушує глядача замислитися, чи справді моральними є суспільні норми.

Тож не дивно, що фільму, де головну роль виконав Дензел Вашингтон, пророкують «Оскар».

Уже в четвер у прокаті стартує ще один ймовірний претендент на нагороди від Американської кіноакадемії — фільм «Мій хлопець — псих».

Режисер стрічки Девід Рассел. У головних ролях — Дженніфер Лоуренс, Бредлі Купер та Роберт Де Ніро. Бюджет цієї веселої та оптимістичної стрічки склав 21 мільйон доларів.

Джерело:

Грузинський режисер зніме у Голлівуді фільм про вбивцю Бандери

Грузинський кінорежисер Заза Буадзе готується до зйомок фільму про агента КДБ Богдана Сташинського, вбивці ідеолога українського націоналізму Степана Бандери.

На головні ролі в картині «Любов вбивці» Буадзе планує запросити відомих голлівудських акторів — Сема Райлі («На дорозі», «Контроль») та Кірстен Данст, розповів режисер в інтерв’ю ZN.UA.

За словами Буадзе, Райлі сподобався сценарій. «Якщо він дасть остаточну згоду, то можливість запросити Кірстен Данст істотно зростає, бо вони добре одне одного знають, оскільки разом зіграли у згаданій картині «На дорозі». Тож тепер багато що залежить саме від того, чи братиме участь у фільмі Сем Райлі», — зазначив він.

Також Буадзе звернув увагу на те, що фільм, хоч у ньому і йдеться про вбивство Степана Бандери, зовсім не політичний. «Убивство Бандери — це всього лише один з епізодів. У сценарії йому відведено не більше сторінки. Там є й убивство Льва Ребета, якому також віддано одну сторінку. Це фільм насамперед про історію кохання Інге Поль і Богдана Сташинського, від рук якого загинули Бандера і Ребет», — наголосив він.

Кінорежисер також повідомив, що фільмом зацікавилася знаменита американська студія Stone Village Pictures, яка буде брати участь за умови, якщо в ньому з’явиться Кірстен Данст. Не виключено, що підключиться і німецька студія Bavaria Film.

Джерело:

Винники у складі Радянського Союзу (1944-1991р.р.)

У грудні місяці минає 90-та річниця створення СРСР і 21-а річниця його розпаду.

Згідно з офіційною радянською історіографією 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з’їзді Рад у Москві було урочисто проголошено утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. 8 грудня 1991 р. голови республік-першозасновників СРСР — Росії, України та Білорусі — Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич у держрезиденції «Віскулі» в Біловезькій пущі підписали угоди, згідно з якими Радянський Союз припинив існування як суб’єкт міжнародного права.

Як жило наше місто у Радянському Союзі?

Матеріали про життя Винник протягом цього періоду відображені у місцевій періодиці, зокрема, у газетах Винниківського райвиконкому і райкому Компартії України «Радянське життя» (1945 – 1959 рр.) та Винниківської МТС «Сталінець» (1952 – 1953 рр) .

1945 рік. Для більшості народів Європи II Світова війна вже завершилася, але не для українців.Український народ дальше продовжував боротьбу, але вже з новим загарбником – московсько-сталінським режимом.

Історична довідка:

У листопаді 1944 р. була сформована сотня УПА «Жубри-2» (у лісах між Львовом і Миколаєвом), відповідно до вказівок командування Львівської військової округи «Буг». Командиром цього підрозділу був Петро Лагода «Громовий» (до квітня 1945 р.), його заступником і політвиховником – Степан Стешин «Січовик». Від весни до осені 1945 р. сотня була розділена на дві самостійні чоти, а у жовтні знову об’єднана під керівництвом нового сотенного Мирона Браницького «Бурі». Замість «Жубри-2” вона отримала назву «Сурмачі» і номер 42а та надалі діяла у лісах тодішніх Винниківського, Бібрецького, , Новострілищанського і Ходорівського районів, територія яких входила до тактичного відтинку УПА «Яструб» у складі ВО «Буг». Розформування сотні — осінь 1946 р.

Про героїчну боротьбу наших земляків у цей період, дізнаємося зі спогадів винниківчанина Осипа Покосінського – члена ОУН з травня 1939 р., в’язня концтабору «Освєнцим» з лютого 1941 р. по лютий 1942 р., бойовика УПА, політв’язня сталінсько-московських таборів смерті. У своїй книзі «За Україну, за її волю …» О. Покосінський описує події на Закерзонні та у нашому краю, куди він був переселений літом 1945 р.

З його розповіді дізнаємося, що невелика група сімей поселилася у с.Чишки Винниківського району. Крім сім’ї О.Покосінського, сюди були переселені сім’ї Миколая Берка, Мирона Миська, Тимофія Войтовича, Степана Манька, Антона Лісного, Володимира Черняка. Всі вони були членами ОУН – УПА і прикріплені до проводу ОУН Винниківського району.

Провідником у Винниківському районі був Михайло Швед (псевдо Орлик) ; провідником Служби Безпеки — Іван Цар (псевдо Ірод); референтом — Михайло Лемішко (всі троє — мешканці с.Підберізці).

Місцеве Винниківське НКВД час від часу проводило облави на підпільників. Начальником Винниківського відділу НКВД був кат Гончаренко, його кривавими помічниками – майор Пшенічкін і капітан Шевцов.

Приміщення Винниківського відділу НКВД знаходилося по вул. Леніна (сьогодні – вул.Галицька 14а), а райвідділ міліції був розміщений по вул.1-го Травня (сьогодні – вул.Стуса 10). У листопаді 1947р., НКВД знищує провідника ОУН Винниківського району Михайла Шведу (Орлика ).

Після загибелі Орлика, на його місце нікого не призначили. Так, що ОУН–УПА у Винниківському районі припинила своє існування в кінці 1947 р.

У 1947 р. у Винниках енкаведисти створили провокаційну ОБЗУ ( організація борців за волю України ), очолив її Роман Плюта. ОУН попередила його, що ця організація сфабрикована НКВД. Р.Плюта не повірив цьому і згубив себе та своїх товаришів. Повірив аж тоді, коли військовий трибунал засудив їх всіх до 10 р. позбавлення волі у концтаборах.

Розпочалося «мирне» радянське життя. Новоприбулі люди відіграли суттєву роль в організації і розширенні в місті промислового виробництва та сільськогосподарських колективних господарств і поряд з корінними винниківчанами зробили свій внесок у відбудову економіки, житлового фонду, закладів соціально-культурної сфери.

У сфері громадського побуту і народної духовної культури зазначеного періоду простежувалися відмінні риси і традиції в різних за територіальним і національним походженням груп людей. Виразно виступала певна ізольованість побутових зв’язків згаданих груп людей, у тому числі при відзначенні свят та сімейно-побутових подій.

Заходи радянської влади, спрямовані на розвиток економіки, освіти, налагодження роботи закладів соціальної сфери позитивно позначилися на поліпшенні умов життя людей, підвищенні освітнього рівня молоді, соціальній структурі і призводили до етносоціальної консолідації громадян міста.

До 1945 р. всі діти віком до 14 років були охоплені шкільною освітою. Разом з тим, політичні репресії радянської влади, командне насадження атеїзму і наступ на свободу релігійного життя людей «душили» громадське життя і думку, надавали їм формального характеру, перманентної штучності.

Медичне обслуговування населення у кінці 1970-х рр. здійснювалося поліклінікою, дитячою консультацією та лікарнею на 120 ліжок. У медоб’єднаннях міста — 25 лікарів, в т. ч. три кандидати медичних наук, 56 осіб середнього медичного персоналу.

За радянської влади у Винниках відкрились поліклініка і госпіталь. Згідно з архівними даними, перша згадка про будівлю, де сьогодні розташоване 2-ге поліклінічне відділення комунальної 6-ї міської поліклініки Львова, датована 1850 р.

Поліклініку у Винниках відкрили ще після Другої світової війни. Але у цьому приміщенні, коли Винники були районним центром (1945-1959 рр.), знаходився Винниківський райвиконком. З 1979 р. 2-га міська поліклініка була об’єднана з 6-ю міською лікарнею в один лікувально-профілактичний заклад.

2010 р. 18 червня, після реконструкції у Винниках відкрили 2-ге поліклінічне відділення комунальної 6-ї міської поліклініки Львова. Місто вклало в цю реконструкцію 4,7 млн. грн. Ідея реконструкції цієї будівлі виникла наприкінці 2006 р.

У Винниках було шість старих, розкиданих по різних місцях, будівель, де розміщувалися лікарі.

В ході реконструкції у будівлі проведено укріплення фундаментів, замінено дерев’яні міжповерхові перекриття, надбудовано 3-й та мансардний поверхи, влаштовано шатровий дах, утеплено фасад, замінено всі електротехнічні та сантехнічні мережі, встановлено енергозберігаючі вікна, склопластикові двері, постелено підлоги, виконано оздоблювальні роботи.

Згідно наказу управління охорони здоров’я № 57 від 21 січня 1988 р., була проведена реорганізація і перебазування зі Львова госпіталю у м.Винники у новозбудовані приміщення.

Згідно наказу управління охорони здоров’я Львівської держадміністрації від 31.12.1991 р. Львівський обласний госпіталь інвалідів Вітчизняної війни був перейменований на Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих та згідно розпорядження Голови Львівської обласної ради народних депутатів від 19 вересня 1994 р. № 95 Обласному госпіталю інвалідів війни та репресованих присвоєно ім’я Юрія Липи. У березні 2009 р. перейменований в комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих ім.Ю.Липи».

Коротка історія госпіталю така. У березні 1946 р. у м.Львові був створений госпіталь інвалідів Вітчизняної війни, підпорядкований обласному відділу охорони здоров’я, який був розміщений по вул. Студенток, 2.

У 1949 р. госпіталь був переведений на вул. Куркова (Лисенка), №№ 41-45 і знаходився тут до 1960 р.р.

Згідно розпорядження Ради Міністрів УРСР від 13 лютого 1960 року № 173-р на підставі наказу Міністра охорони здоров’я УРСР від 5 березня 1960 р. № 100 Львівський обласний госпіталь інвалідів війни був об’єднаний з Львівським республіканським госпіталем інвалідів війни і розміщений по вул. 700-річчя Львова, 45.

У Винниках працювали дві середні школи (СШ №29 і СШ №47), одна восьмирічна (з російською мовою викладання) – сучасна школа «Берегиня», школа-інтернат. Довгий час у нашому місті для дорослого населення працювало три класи для робітничої молоді (де в свій час навчався академік В. Грабовецький). У кінці 1970-х рр. у двох середніх і однієї восьмирічної школах — 88 вчителів та 14 вихователів груп продовженого дня, 1651 учень, в 3-х класах робітничої молоді — 55 учнів. У школі-інтернаті — 27 вчителів, 4 лікаря, 8 осіб середнього медичного персоналу і понад 300 учнів.

У 1954 р. було завершено будівництво нового стадіону по вул. Спортовій (за польської окупації там знаходилося польське спортивне товариство).

Перший дитячий садок у Винниках вже працював з осені 1939 р. Після війни він відновив свою роботу. На протязі 1959-1960 рр. було побудовано за новим проектом приміщення дитячого садка на 100 місць. У квітні 1960 р. винниківська дітвора святкувала новосілля.

У 40 – 50-х рр. розвиток економіки міста мав постійну тенденцію до розширення, досить динамічно зростала кількість зайнятих у промисловості, збільшувались обсяги виробництва продукції на тютюновій та швейній фабриках, цвяховому та цегельному заводах, райпромкомбінаті й артілях.

Так, наприклад, 1944 р. на швейній фабриці працювало 34 особи, 1953-го їх кількість зросла до 284; виробництво на тютюновій фабриці у 1945 р. забезпечувало 250 інженерно-технічних працівників і службовців, у 1953 р. кількість працюючих на фабриці досягла 826 осіб. Зростання зайнятості у сфері промисловості позитивно позначалося на динаміці народонаселення міста, що вже 1957 р. перевищило 5200 осіб. Відносна частка зайнятих у промисловості досягла приблизно половини всіх працюючих.

Іншими сферами зайнятості і доходів населення міста були заклади освіти, охорони здоров’я, культури, соціального забезпечення.

Близько 600 винниківчан працювали на підприємствах Львова, частина жителів трудилася в колгоспах.

Певне піднесення економіки міста призвело до зростання доходів населення, позначилося на його побуті, сімейних відносинах, кількісному складі й структурі сім’ї.

За роки радянської влади у Винниках відкрилися цех львівського виробничого обєднання «Галантерея», ливарний і інструментальний цехи Львівського виробничого об’єднання «Полонина», три цехи виробничого об’єднання «Юність», два цехи Львівського заводу пластмасових виробів, консервний цех заводу «Харчопродукт», відновив роботу цегельний завод.

Були збудовані кінотеатр «Карпати» на 400 місць (тепер – готельно-розважальний комплекс «Галактика»), клуб тютюнової фабрики на 400 місць (тепер культурний центр «Дозвілля» на вул. Шевченка 3).

У місті велося велике житлове будівництво. Так, в 1966-1976 рр. здано в експлуатацію 17,4 тис. кв. метрів житлової площі.

У звичаях і обрядах, що супроводжували родинне життя, зберігалося багато елементів української традиційної обрядовості, пов’язаної зі шлюбом, народженням дитини та похоронами.

Заходи радянської влади, що прийшли на зміну традиційним сімейним звичаям і обрядам, штучно створеною т. зв. радянською обрядовістю більш широко захопили проведення шлюбів, менше – хрещення дітей і майже зовсім не приймалися при проведенні похорону. Як переважно нові побутові явища з’явилися відзначення днів народження, одержання державних нагород, подій пов’язаних із закінченням школи, вузу та ін.

В умовах переходу до ринкової моделі економічного життя суспільства досить гостро постала проблема трудової зайнятості населення. На поч. 90-х рр. у Винниках її впроваджували 43 суб’єкти приватної підприємницької діяльності та 48 підприємств, установ і організацій державного чи громадського підпорядкування.

Основною сферою зайнятості й одержання доходів переважної частини міського населення була участь у державному та приватному секторах промисловості і торгівлі, транспорту і зв’язку, в управлінні та соціально-культурній сфері та освіті.

В час, коли Винники були районним центром, увага до розвитку комунальних служб міста була більшою. Проте і тоді вона часто обмежувалась «косметичним» ремонтом житлових будинків й огорож, прибиранням вулиць, очищенням канав.

Значну увагу комунальні служби міста приділяли забезпеченню громадян газом. 1957 р. завершилася газифікація міста, в якій комунальні служби відігравали важливу роль.

Кількість газифікованих квартир 1960 р. порівняно з 1957 р. збільшилась у шість разів. На кінець 60-х рр. комунальний комбінат розпочав будівництво водопроводу, яке закінчено 1974 р.

Місто розбудовувалося, і єдина комунальна служба міста – ЖЕК № 509 не могла достатньою мірою забезпечити чистоту і благоустрій.

На формування громадського побуту впливала не лише зміна соціально-економічних умов життя населення міста, а й ті зміни політичного та економічного характеру, що захоплювали всю Україну.

Однак місцеві традиції, зумовлені переважно українським складом населення, відносно високою його національною свідомістю, релігійністю та формами використання вільного часу в просвітніх, культурних, спортивних, релігійних товариствах, продовжували зберігати свою специфіку, залишалися консервативними. У громадському житті міста постійно відігравали важливу роль винниківські колективи художньої самодіяльності.

Наприкінці 80-х р.р., у період національно-культурного відродження у Винниках з числа його мешканців було створено Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», культурно-просвітнє молодіжне товариство «Спадщина», Союз українок та осередок Народного Руху України. Спільними зусиллями цих товариств було проведено ряд важливих заходів, спрямованих на відродження і збереження історико-культурної спадщини, її популяризацію. Зокрема, товариство «Спадщина» прилучилося до створення Винниківського історико-краєзнавчого музею.

Байцар Андрій, доцент ЛНУ ім. І.Франка, депутат ВМР

На фото працівники Тютюнової фабрики на демонстрації (50-ті роки ХХ ст.)

Автор: Володимир Творидло